Ласкаво прошу додому

Фанфік є перекладом роботи «Welcome Home» від dielmiah,прочитати в оригіналі можна тут https://archiveofourown.org/works/38083135/chapters/95130013  дозвіл на переклад отриман.

Велике дякую за швидку роботу беті.Приємного читання.

 

Вхід і вихід.

Вхід і вихід.

 

Він дихав. Повітря, яке проходить через ніс і потрапляє в легені здається йому здоровішим, майже чистим, незважаючи на індустріалізацію світу і на те що воно забиває його легені смолами і всілякими іншими шкідливими речами. Але йому байдуже на це, він дихав зовнішнім повітрям. Ну, майже зовнішнім. Ще один крок і він знов побачить сором’язливе Лондонське сонце, яке, він сподівався чекає на нього з теплотою.

Він стоїть прямо, навіть занадто, перед великим письмовим столом з червоного дерева, оточений двома сильними аврорами, які дивляться на нього так, ніби він монстр і готовий вбити їх на місці. Так, ніби він хоче вірити в те, що він монстр. Бо хоч Візенгамот і сказав, щоб його кинули до в’язниці, щоб він був «прикладом для магічної спільноти», але для того, щоб бути цим прикладом, йому треба було зробити ці жахливі речі.

Чоловік навпроти нього говорив і говорив, але Драко чув його лише далеким голосом. Він опускає очі на свої маленькі металеві кайдани, які незабаром стануть легкими, мов вітер, і він знає, що зможе почати нове життя. Більше ніяких судових процесів, ніяких публічних принижень і ніяких сліз, що покривають  обличчя його матері, коли вона падає в залі суду. Він нова людина. Вільна людина.

Але він боїться лише одного.Однієї крихітної речі, яка з’їдає його зсередини.

Він боїться, що вона не тут,не чекає на нього за дверима.Тому що вона більше не змогла чекати його, що вона почала нове життя без нього.Який сенс бути дівчиною воєнного злочинця, коли тебе обожнює ціла громада? Це б лише зіпсувало її медійний імідж і закрило перед нею двері.

Але він ніколи не переставав її кохати. Він до біса кохає її. Він пообіцяв собі ніколи не закохуватись у людину, яка може завдати йому більшого болю, ніж будь що інше. Він не зміг і думав про неї кожну хвилину, яку він провів, гниючи у камері.

Один з двох аврорів – високий, суворий ірландець – штовхає його, попадаючи між ребрами, ліктем і він підіймає голову. Чоловік, який сидів за столом, мабуть, є новим членом Суду тому що Драко не впізнає його; він спускає окуляри на ніс і дивно дивиться на нього. Він вже звик до цього; дивні погляди людей, які не знають, чи жаліти його, чи ненавидіти.

– Драко Люціус Мелфой, народжений п’ятого червня тисячу дев’ятсот вісімдесятого року у Вілтшері, Англія,– він починає неквапно з різким акцентом, дивлячись у свої записи, і Драко починає дійсно слухати,–Судимий за військовий злочин, тортури, замах на вбивство і…список дуже довгий, ми зупинимось на головному,– він перегортає аркуш и насуплює брови,– Захищався на суді Гаррі Джеймсом Поттером і Герміоною Джин Ґрейнджер, засвідчивши, що він зі своєю матір’ю, Нарциссою Мелфой, уродженою Блек, допомагав їм, засвідчивши смерть містера Поттера, і, заявивши, що не впізнали його під час війни. І завдяки ним вдалось перемогти Темного Лорда. Отримав лише дванадцять місяців в Азкабані, як приклад для магічної спільноти, і відтепер вільний…

Він піднімає очі від купи паперу і, на подив хлопця, його губи складаються в посмішку. Не жаліслива, а справжня посмішка, і Драко не знає, як реагувати. Він більше не знає як.

– Вибачте, я не сильно знаюсь у цій справі, я лише нещодавно переїхав сюди з Південної Африки.

Драко повільно киває, показуючи йому, що той може продовжувати. Так він і робить –  уважно читає справу, і Драко сподівається, що там не знайдуть лазівку і не відправлять його назад до камери. За те, що він зробив, він заслуговує це, але не хоче повертатись туди.

– Вільямс О’Райлі, зніміть з нього кайдани.

Один з двох аврорів намагається приховати своє здивування, кашляючи у кулак.

– Сер,– починає той, що зліва, Ірландець.

– У справі написано, що він буде звільнений з Азкабану четвертого липня тисячу дев’ятсот дев’ятого року об одинадцятій нуль нуль,– він дивиться вниз на свій годинник,– Вже одинадцята п’ятнадцять, він вільна людина.

Аврор не мав вибору, окрім як слідувати наказу. Йому потрібно декілька секунд, щоб зрозуміти, що його зап’ястя вільні і легкі, мов вітер. Він вільна людина. Його першим інстинктом було промасажувати м’язи, що болять від ваги металу.

– Ваша паличка,– продовжив маг перед ним.

Він обриває його і його голос звучить дивно. Він вже декілька місяців не до кого не звертався,– Вона була зламана ще до суду.

– Я чув, що у Лондоні є дуже гарний майстер з виготовлення паличок,– він продовжує, копаючись у своїх записах,– Ох,добре, звичайна промова, яку я повинен промовити. Ще рік ви перебуваєте на випробувальному терміні; найменш підозріле закляття може повернути вас назад у Азкабан, а ми уникаємо  порушень магічних законів, Містере Мелфой. Ви знов можете апаратувати та чаклувати, але в разі серйозних порушень паличку можуть забрати. На цьому все, я бажаю вам гарного дня.

Драко мало не задихається від шоку: – Перепрошую?

– Ви вільні та можете йти, я сказав все, що повинен був сказати. Ви можете йти додому. Про ваше ув’язнення писали всі газети світу і я був проти цього. Не можна ув’язнювати дитину, якій дали зброю та змусили вбивати. Я був радий звільнити вас, Містере Мелфой.

Драко не відразу усвідомлює, що має право розвернутися і грюкнути за собою дверима, коли вийде. Він вільний, він має право робити все, що хоче, допоки це законно. Це поняття важко вкладається в його голові. Він відчуває, що, як тільки обернеться, зелене полум’я вдарить йому в спину, сигналізуючи про його кінець.

– Я,– добре,– гарного дня, сер?

– Луїс.

– Гарного дня, Містере Луїс,– повторив він.

Він повернувся і виставив ногу вперед. Потім іншу, але аврори більше не дивляться на нього, вони більше не спостерігають за ним. Він більше не є небезпечною людиною, яку треба тримати у полі їхнього зору. Його палець торкається ручки двері і він відкриває її до того, як покине кімнату.

І знов вдихає. У його легені потрапляє все те ж повітря, але воно має вже інший запах. Запах свободи, свободи від того, що його життя – не тільки дементори і візити аврорів на острів посеред бурхливого моря.

У великому коридорі з темною та блискучою плиткою ніхто не чекав на нього.Вона не чекала на нього.Це пекельно боляче, можливо, менш, ніж останні кілька місяців надії, що вона прийде, посміхнеться коли побачить його, і обвиє його шию руками, коли поцілує його.

Драко дивиться і його серце боляче стискається в грудях.Він не знає, що він тепер повинен робити.Він повинен піти та побачити свою матір, але він не знає, чи ще живе вона в Англії. Його батько застряг у в’язниці і він буде там до кінця свого життя. Він майже радий, але Драко не повинен багато про це думати, інакше доля зловить його і відправить назад.

Його мати, Пенс, Блейз, Тео, Дафна. Вони не стали прикладом для магічної спілки і залишились на волі, незважаючи на суд. Це те, що залишилось йому. Це те з чим він повинен розібратись.

Він продовжує йти по коридору, не озираючись. “Ніколи не дивись у минуле, бо будеш шкодувати все життя” – так завжди казала йому мати. Отже, він йде назустріч своєму майбутньому. Йому дев’ятнадцять років, його статки оцінюють в мільярди галеонів, перед ним мільйони шляхів, але він не знає, що робити навіть завтра.

Коридори здаються нескінченним і він боїться, що не знає цю частину Міністерства. Його батько завжди відмовлявся брати його із собою, коли він йшов на роботу, тому що ‘Міністерство небезпечне місце, навіть для тебе”, казав його батько. І, можливо, вперше у житті він мав рацію.

Він чує поспішні кроки, що наближаються, але він не відриває погляд від брудного взуття.Можливо, це для того, щоб повідомити, що його більш не випустять, що він повинен повернутись до Азкабану, але вже пізно.Він вирішує спробувати знайти свою маму, щоб хоча б вона знала, що він вийшов з в’язниці і з ним все добре. Адже він – це все, що у неї залишилось. Белла померла і вона тільки втратила чоловіка, якого по справжньому кохала.

–Драко?

Його серце зупинилось, помираючи. Він впізнав би цей голос з тисячі. Тому що він чув його годинами, коли вона розповідала про свій світ після того, як вони кохались, і змушувала його обіцяти, що він піде з нею в дивні місця, де вони будуть програвати тисячі картинок поспіль, щоб вийшла безперервна картинка, яка триватиме майже дві години. І він погоджувався на все, що вона говорила, бо він закоханий у її посмішку, і в те, як морщилися її очі, коли вона сміялась.

–Драко?– вона повторює, і йому потрібна вся сила світу, щоб підняти голову і подивитись на неї.

Вона тут, навпроти нього. І вона прийшла, як і обіцяла.

Він моргає: один раз, два рази. Вона дійсно тут.

Можливо, вона виглядає старшою, з волоссям по плечі та одягом, який робить її більш схожою на жінку, ніж на підлітка. Змінився блиск очей, ніби на плечах в неї з’явилось більше ваги. Пройшов лише рік і декілька тижнів з того моменту, коли вони бачили один одного в останнє, коли її солоні сльози мочили йому сорочку і вона обіцяла, що чекатиме на нього, коли він повернеться, щоб не сказав суд, чекатиме десятиліттями, якщо буде потрібно. І він ніколи не вірив, що вона дійсно буде чекати на нього.

Але вона все ще така ж гарна і кохана ним. І вона тут, навпроти нього.

Вона виглядала винувато, коли прошепотіла,– Пробач мені. Я запізнилась. Вона хотіла…немає значення.

Вона швидко наближається і він не встигає зробити й кроку, як її маленьке тіло опиняється в кількох сантиметрах від нього. Вона піднімає голову, щоб подивитись йому в очі. Він ніби вдруге в житті закохується в одну і ту ж саму людину.

–Все добре.– вдається вимовити йому, – Ти прийшла.

Її обличчя осяює майже заразлива усмішка. – Я ж обіцяла, хіба ні?

Він повільно киває, а вона кусає губу, ніби вагається перед тим, щоб щось зробити, або сказати. Він майже впевнений, що вона збирається сказати йому щось таке, що йому не сподобається або він не буде готовий до цього. Але в останню мить вона хитає головою, її каштанові кучері танцюють навколо гарного обличчя.

– Чорт, це може почекати.

Він не встигає запитати, що саме вона хотіла зробити, як вона кладе холодні долоні на його щоки і стає навшпиньки, щоб стати вище. Вона цілує його. До цього він також не був готовий. Її губи теплі і м’які, він мріяв про них щоночі, чекаючи, коли вийде з камери. Його пальці хапають її волосся, коли він поглиблює поцілунок, і його вражає запах її парфуму. Господи, як він скучив за нею.

Вона відривається тільки тому, що їй потрібно дихати; її губи червоні, груди важко здіймаються. Вона притискає до них палець, перш ніж розсміятись.

Його серце тане від її сміху. Щоб йому сказав батько, якби той побачив, як він дурнувато посміхається через те, що поцілував маглонароджену?

– Я обіцяла Пенс, що не буду робити перший крок, але…– її щоки трішки порожевіли,– Я скучила за тобою дуже сильно, Драко. Один рік, як ціла вічність.

Вона говорила про Пенс так, ніби вони і вона скучила за ним. Дуже сумує. Азкабан змусив його втратити багато моментів з його короткого життя.

– Ходімо?

Він подивися на її руку, яка не відпускала його руку,– Чому ми не апаратуємо?

–Кінґслі встановив нові правила після війни. Ми повинні повернутись назад на рецепцію, якщо хочемо апаратувати.

Він киває і дозволяє вести себе коридорами. Кілька разів з його вуст майже вириваються слова про те, як сильно він також скучив за нею, і, як він кохає її. Але він тримає рот закритим. Він не такий сміливий, як вона.

Вона – та, хто цілувала його в темних кутках бібліотеки, вона – та, хто сказала, що він їй подобається на Різдвяні свята і зняла власну сорочку, щоб дати йому зрозуміти, що їй потрібно більше, ніж його губи на її вустах. Вона мабуть має більш сміливості, ніж будь хто, а він має гордість.

Вони підіймаються на верхні поверхи, бачать, як все більше і більше чарівників обертаються, коли бачать їх разом. Драко почувається погано через те, що він так вчинив із нею. Їй не потрібні брудні погляди тих, у кого він забрав члена сім’ї.

– Я звикла до цього.– говорить вона до нього, наче читаючи його думки, коли коридор стає порожнім,– Вони бачать мене їх героїнею. Я не люблю, коли мене переслідують.

– Добре.

В один момент вона перестає йти і повертається до нього обличчям.

–Ти, з тобою все добре? Ти не розмовляєш і я відчуває себе так, ніби це моя помилка,– вона піднімає своє лице, щоб побачити його очі; вона виглядає занепокоєною,– Я зробила щось не так?

– Я не думав, що ти прийдеш.

Її погляд пом’якшується і вона піднімає вгору мізинець. –Ти не порушуєш обіцянок, чи не так?

Він злегка посміхається. – Ніколи.

Вони майже дійшли до великого атріуму, де вона планувала апаратувати разом із ним. Герміона змушує їх перетнути натовп аврорів з нового покоління, мабуть, через те, що не знає більшості з них. І він напружується. Не те, щоб він був проти правоохоронців, але вони його не дуже люблять.

Ні з того ні з сього вона прискорює шаг і він змушений прискоритись також, щоб не втратити її. Герміона бере його за руку і міцно стискає пальці, дивлячись прямо перед собою, ніби боїться когось або чогось.Єдині люди яких вона повинна була боятись вже давно померли, вона не повинна була так реагувати.

Вони продовжили йти, допоки не зустріли її друзів, ну, тих кого він вважає її друзями. Поттер і Візлі дивляться на неї не дуже добрим поглядом і Візлі повертається до свого друга, його губи починають ворушитись, але хлопець не може чути, що той говорить. Драко стискає її руку думаючи, що це зможе заспокоїти її.

Герміона продовжує швидко йти, хоча вона пройшла повз двох чарівників, і він розуміє, що вони вже майже біля рецепції, оскільки тепер він впізнає це місце. Її обличчя бліде, а погляд сумний.

Він запитує її трохи нерішуче,– Поттер і Візлі більше не дружать із тобою? Тому ти розмовляєш із Пенс?

– Вони…я…це складно. Ми не спілкуємося більше.– вона закінчує речення з тремтячим голосом,– Вони точно ненавидять мене.

Вона намагається показати йому, що вже прожила це, але її очі стають все яскравішими. Він відпускає її руку, щоб обійняти її за плечі, і вона тулиться головою до його шиї. Він майже п’яніє від запаху її шампуню, але продовжує притискати її тіло до себе, сподіваючись, що трішки пізніше їй стане краще.

– Ти хочеш поговорити про це?

Вона хитає головою,– Ні, не зараз.Ти не зрозумієш, тому що не знаєш повної історії.

Він цілує її у маківку. – Добре.

– Ми…ти хочеш відправитись кудись прямо зараз?– вона піднімає голову і нервово перебирає намисто,– Я б хотіла…я б хотіла, щоб ти познайомився з деким.

– Деким?– розгублено повторює він.

Вона, кусаючи губу, киває. Драко ще ніколи в житті не був таким розгубленим. Вона поцілувала його в коридорі, вона сказала йому, що сумувала за ним, але зараз вона хоче, щоб він зустрівся з кимось, хто їй точно не байдужий, з кимось, хто займає частину її життя. Він не готовий до цього.

Він не сказав їй, що не хоче. Що він хоче залишити її тільки для себе. Але він не хоче її засмучувати.

Тому він повільно киває і вона сором’язливо посміхається, знову бере його руку в свою і кидає їх у темряву.

–––––––––––––––

Йому ледь не доводиться триматися за неї, щоб не впасти; жовч знову рине в шлунок. Відчуття набагато гірше, ніж він пам’ятав. Його очі повільно розплющуються, він намагається звикнути до справжнього сонячного світла, не такого, яке панує у Міністерстві, не штучного. У Лондоні сонячно, як він і сподівався.

Герміона приводить їх до їдальні у великій та незайманій світлій квартирі, при тому все ще не відпускаючи його руку. Якщо це її квартира, то Міністерство, мабуть, дало їй багато грошей, бо вони готові оцінити квартиру в сотні тисячі галеонів. Одна тільки їдальня щонайменше у двадцять разів більше за його камеру, яку він використовував для всього.

– З тобою все гаразд?

Він киває.

– Я просто не звик.

– Гаразд.– вона відпускає руку вказуючи на стілець,– Можеш сісти, якщо хочеш. Ти голодний? Хочеш пити? Я дам тобі все, що ти захочеш.

– Ні, дякую.

Він витягує стілець з-під круглого столу і сідає на нього. Минуло, мабуть, щонайменше чотири години з того часу, як він мав можливість сидіти і його ноги стають важкими. Його пальці бігають по жорсткій деревині обіднього столу і він посміхається, коли бачить стару чорну кішку, яка лежить перед вікном, вбираючи сонячні промені.

– Це дім Паркінсон, чи не так?

– Так, це її дім.

Герміона сидить у кріслі поруч із ним. Вона мовчить, граючись зі своїми каблучками, поки вони чекають декілька хвилин, коли з’являється господарка квартири. Вона виглядає так само, як виглядала завжди, з тією ж самою ідеальною до кожного міліметра зачіскою. Вона виглядає так, ніби війна її не торкнулась, але це лише фасад. Війна зуміла зламати Пенсі Паркінсон і це неабиякий подвиг.

Коли вона бачить його, її лице сіяє. Вона кладе свою сумку на стіл і підходить ближче.

– Ти сильно за мною сумувала?

– Я не можу більше слухати скарги Ґрейнджер. – відповідає вона, але її посмішка не зникає з обличчя. Вона насправді рада бачити його,– Зараз ти можеш забрати її назад.

– Це не правда!– говорить Герміона з напускною злістю,– Я щодня слухаю про твої жахливі стосунки і не скаржусь. Драко, якщо б ти тільки знав, що вона…

– Одного дня я тебе вб’ю.

Герміона починає сміятись і він не може не посміхнутись.

Пенс змахнула чарівною паличкою і на дерев’яному столі з’являється пляшка з водою і вже наповнені склянки. Вона ставить одну перед ним, а іншу перед Герміоною. Герміона бере її у руки, не знаючи, що з нею робити.

Пенс сідає на один з двох стільців, що залишається, і піднімає очі на нього – Як в Азкабані?

– Дивовижно, правда. Дементори дуже веселі створіння – я ніколи не сумував.

Вона закатує очі. – Дуже смішно. Що ти збираєшся робити зараз, коли ти вже вільний?

Він спостерігає, як вода у його склянці закручується. Він задавав собі це питання на протязі року і так і не зміг знайти відповідь. Він не знав, що робити із його життям, і знав, що в нього дуже малий шанс на те, що він знайде роботу в Англії через його судимість.

–Я не знаю. – відповів він,– Поїду, щоб побачити свою мати, знайду місце, де буду жити та працювати; я буду божевільним, якщо я не буду нічого робити цілий день.Ти, чим ти займаєшся?

На цих словах Герміона повертається до Пенсі, в її очах питання. Та лише знизує плечами.

–Я? Я тримаю маленький аптечний магазин на Діагоньській Алеї, ти знаєш, поряд із бібліотекою. І я працюю з Невілом.

Вона знала. що це ім’я справить на нього враження. Вона сміється, коли його очі розширюються.

– З Невілом Лонґботомом?

–Так, з ним. Він дуже добре розбирається в ботаніці, а також продає чарівні рослини.

– Добре, якщо тобі подобається це.

– Вона не сказала про те, що вона думає, що він гарячий.– добавила Герміона.

Погляд, який вона отримала, був темним, але Герміона лише посміхнулась.

– Немає значення. Мені дуже подобається те, чим я займаюсь, це, напевно, одна з переваг того, що мій батько перебуває у в’язниці. Він би ніколи не дозволив мені займатись цим.

Перш ніж він встиг відповісти, дві жінки майже водночас повернулись у напрямок коридору так, наче почули шум, який він не чув. Герміона, просячи вибачення, підводиться, перш ніж вийти з кімнати. Він питально дивиться на Пенс і та знизує плечима.

– Ґрейнджер не розповіла тобі?

– Розповіла що?– мабуть, вона одна з тих, хто може дати йому відповіді на питання, які він потребує.

Вона грається з обручками на її пальцях:– Ти все дізнаєшся вже дуже скоро.Тільки не схопи серцевий напад і не кричи, будь ласка. Незважаючи на те, що мій випробувальний термін вже скінчився, я не хочу бути під прицілом аврорів.

Він намагається, вже не лякаючись відповіді:– В неї ж хтось є, чи не так?

Пенсі на секунду виглядає розгублено, але згодом заливається сміхом. Драко повільно втрачає терпіння. Я би хотіла, щоб ти познайомився з кимось, говорила вона. Це буде зараз, чи не так? Дідько, він взагалі не готовий.

– Ні, Драко,.– заспокоївшись, вона встигає сказати,– Я не можу сказати, що я багато знаю про Ґрейнджер, але я точно знаю одне – вона кохає тебе.

– Що ж, якщо в неї немає когось іншого, тоді, що це?

Пенс ретельно обирає, як їй відповісти, роблячи ковтки води, перш ніж дивиться на нього протягом хвилини.

– Розповідати тобі про це – не моя справа. Але, обіцяю, ти дізнаєшся про все вже дуже скоро.

– Як ви обидві прийшли до того, що почали спілкуватись?

– Довга історія. Вона потребувала допомоги і була одна; я була у гарному настрої, щоб допомогти їй.

Він знає, що вона багато говорить, і, що її відповідь, яку вона дає, швидка і лаконічна.      

– Дякую.

Вона дивиться на свої ідеально нафарбовані нігті з шаром лаку сливового кольору:– За що?

– За те, що піклуєшся про неї.

– Ти ж сам мене попросив, хіба ні? Вона чудова дівчина, Драко, не руйнуй її.

Потім вона встає, говорячи, що збирається знайти йому щось поїсти, тому що:– Ти виглядаєш, як скелет, і скелет більше за тебе,– але він знає, що вона пішла тому, що побачила, що Герміона повернулась, і захотіла залишити їх наодинці. Його шлунок дивно скручується, наче від стресу. Він не готовий.

ЇЇ кроки наближаються і вона виходить з білого коридору. Єдина проблема в тому, що з нею нікого немає.

Натомість вона тримає на грудях немовля. Маленьке немовля в блідо-жовтих повзунках. Вона цілує його лису голівку, щось шепоче, а він знову моргає, щоб переконатись, що добре бачить. Але зір у нього ідеальний.

Що ж, в неї є дитина. Він не міг сказати скільки дитині, але виглядає вона занадто великою, щоб бути немовлям, та й Герміона виглядає досить худою, як для тієї, що тільки народила дитину. Дитина виглядала занадто маленькою, щоб вміти ходити чи говорити.

Після війни він бачив її, мабуть, тричі, рахуючи той день, коли вона виступала за нього на суді. І ще тоді, у Ґогвартсі, перед тим, як аврори забрали його до Азкабану. Це було давно, можливо, занадто давно. Тоді від кого вона народила дитину?

Герміона сіла поряд на той же стілець, що сідала раніше, дитина сидить у неї на колінах, притиснута до грудей, вона дозволяє їй або йому схопити своє пухленькою ручкою її намисто. Потім вона піднімає на нього очі.

–Драко?

Він важко ковтає, все ще перебуваючи у шоці:– Ти…ти маєш дитину?

Його очі опускаються на маленьку істоту, яка зараз намагається засунути її руку до свого рота. Усмішка сіяє на її обличчі коли вона киває. Драко міг сказати, що дитина робить її дійсно щасливою, навіть щасливішою за нього.

– Так, що ж.

Він обриває її трохи різко:– Пробач, Герміоно, але я не…я не розумію. Всі ті речі, які ти говорила в Міністерстві, і потім ти показуєш мені дитину на твоїх руках. Від кого вона?

ЇЇ очі розширюються і вона декілька разів закриває рот, перш ніж відповісти. Він не може сказати, чи вона розсердилася через те, що він сказав, чи ні. Але це її зачепило.

– Драко,–тихо промовила вона,– Гаразд, я ніколи…це твоя дитина.

Тепер його черга втратити дар мови. Він – батько? Йому хочеться сміятися. Вона ніколи не казала йому, що вагітна, і щойно сказала, що ця дитина в жовтій піжамі- його дитина? Тобто він має дитину?

– Вибач?

Це все, що він зміг сказати. Його очі бігають туди-сюди між Герміоною, яка дивиться на нього, як на дурня, і дитиною, що розмазує слину по своїй піжамі.

– Добре,–вона повертає голову в бік кухні, але Пенсі, мабуть, надто зайнята, щоб їх слухати,– Ми, мабуть, забули про захист, а потім ми, ну, ми це зробили. Пам’ятаєш? Коли всі були в Замку після того, як Гаррі вбив його. А потім через дев’ять місяців, плюс-мінус, я народила її. Ти ж знаєш, як робляться діти, Драко?

Вiн не може стриматися, щоб не засміятися. Він знає, що це ранить її в саме серце, бо вона думає, що він вважає що вона бреше:– Вона? Але ж Герміоно, у мене в сім’ї по всій лінії народжувались лише хлопчики.

Він не може пригадати жодної жінки, яка б народилася під прізвищем Мелфой.

– Але ж в твоїй сім’ї не було дітей від маглонародженних, так?

Він змушений визнати, що вона все ж таки має рацію:– Ні, але…

– Я можу обіцяти, що вона твоя донька. Хочеш, ми можемо зробити тест на батьківство?

Драко знає, що це не потрібно. Тому що Герміона- багато хто-, але вона точно далека від того, щоб брехати, і вона б ніколи не збрехала про щось настільки серйозне.

Він зітхає, проводячи рукою по шиї, де відчуває чорнила татуювання з Азкабану, вирізаного на його шкірі. Він не найкраща людина, з якою можна мати дитину. Пояснювати, що її мати героїня, а батька ненавидять, не входило в його плани.

– Драко?–перепитує вона і він відчуває занепокоєння в її голосі.

– Так, я…в нас є дитина.

Малюк бере її вказівний палець у свою маленьку ручку, видаючи дивний звук, ніби пишається собою, а Герміона ніжно посміхається, гладячи її по щоці іншою рукою.

– Так, мені…мені шкода. Але я не могла сказати тобі раніше… ну, так, я могла б тобі сказати, але…– вона зупиняється, але не очікувала, що він так відреагує,–Я не хотіла опинитись в Азкабані. Це місце мене трохи лякає.

– Все добре, не хвилюйся про це,–він робить ще один ковток води,– Вибач. Я був готовий побачити тебе з іншим чоловіком. Але не з дитиною, яку ти називаєш моєю.

Герміона щиро сміється: –Все гаразд. Я не знала, як ти відреагуєш на це.

– Скільки їй?

– Чотири з половиною місяці. Я назвала її Елізабет.

Він знову бачить себе в Астрономічній вежі, з головою Герміони на його колінах, вона розповідає про чудових авторів, які є в світі маґлів, і він слухає її, добре знаючи, що батько би вигнав його з родини, якби почув про Шекспіра чи Остін.

– Драко, ти мусиш прочитати цю книгу! Я знаю, що ти не любиш романи, але ми з тобою трохи схожі на Елізабет і містера Дарсі. Будь ласка, Драко, я люблю тебе, спробуй. Я можу купити тобі нову книгу, якщо хочеш.

Настала його черга посміхатися, бо він нарешті прочитав її кляту книгу, але він знає, що ніколи не скаже, що вона йому сподобалася:– Як в “Гордість і упередження”?

– У мене не було надто багато ідей, і я подумала, що це класика, тобі може сподобатися це ім’я. Воно може підійти і для відьми.

– Так, це дійсно чудово. Вона не показувала ніяких ознак магії?

– Вона ще занадто мала для цього. Може, коли їй буде рік чи два.

Дитина повертає голову і дивиться на нього великими блакитними океанськими очима, а її пальчики все ще міцно тримають вказівний палець Герміони, наче трофей. Він не знає, що ще сказати, бо, по-перше, він нічого не знає про немовлят, а, по-друге, він прокрутив у голові всі можливі сценарії, але цей, як не дивно, вислизнув від нього.

Як він скаже матері, що у нього в 19 років народилася дитина від відьми, з якою він не одружений?

– Моя мати?–несподівано запитує він,– Вона знає?

Вона киває беручи склянку з водою у вільну руку:– Звісно вона знає. Я збиралась народити твою дитину, Драко. До того ж, я відчувала, що вона краще, ніж твій батько, тому сказала їй. Бо вона має право знати.

– І що вона?

– Вона сказала, що допоможе мені. Вона хотіла заплатити за мою квартиру, але я відмовилась, сказавши, що мені не потрібні її гроші, але вона наполягала та заплатила за кімнату Ліззі.

Це його мати. Бажання допомогти вдові та сироті. Він досі дивується, як така чудова жінка могла бути донькою Сігнуса і Друелли Блек.

– Хочеш потримати її?

Його очі розширюються і він швидко хитає головою. Ні, до цього теж не готовий:–Може, пізніше?

– Гаразд, тоді пізніше.

Драко не мусить бути чудовим батьком. Він просто не мусить бути таким, як його батько. Це дуже просто.