Неправильна дієта

ОПИС: Дарця у дитинстві марила казками та магією, мріяла зустріти ельфів і потрапити у фентезі-світ. Та ось вона виросла і замість здійснення мрій отримала тривожність та розчарування у житті. А зверху ще й війну в країні, ріст цін, втрату роботи та купу інших дорослих “радощів”. Все змінюється, коли однієї ночі Дарця дізнається, що інший світ не лише існує (і не один!), але й у нього можна потрапити. Та шляху назад не буде. Що ж вона обере: звичне життя з коханою дівчиною чи здійснення дитячої мрії?
Єдине, що Дарця знає точно: будь-який вибір розіб’є її серце.

– Лот! Ульм ак! – гаркнув Шакшук, випинаючи груди. Його кігтистий палець тицьнув у зарослі трохи нижче течії. – Локсан! 

Кварцит з Х’ярою почали сперечатися, забувши, що ми ні слова не розуміємо. А, може, навпаки саме тому. Трака тремтіла і роззиралась, Кварцит раз у раз спльовував кров на вологий грунт – думаю, поцілунки не пішли йому на користь.

– Шакшук пропонує нас провести до безпечного місця, – пояснив він, врешті решт. Х’яра демонстративно зашипіла – ідея їй не подобалась. Тільки дурень би її винуватив: Шакшук працював на Молкарда і, здається, керував іншими лотами в замку. А тепер він тут. Врятував від яллаки, яка теж, наче, служить альву.

Я остаточно заплуталась і відмовлялась обдумувати ситуацію ще хоч секунду: помила черевики у воді, так-сяк заплела у коси мокре брудне волосся – воно тепер смерділо рікою, а не в’язницею.

Мені потрібен був день – може, два – щоб все впорядкувати. Переварити. Мій мозок ламався десь на втечі з в’язниці і вмикав режим “мавпочка в голові плескає в долоні і регоче”.

Момент “Шакшук втирає Кварциту якусь мазь у рани, і ті дуже швидко загоюються” мозок сприймав як сюр. Лот шукав нас, щоб віддати Кварцитові ліки, щоб попередити про небезпеку, щоб… щоб залишитися поруч. Нісенітниця якась. Тому коли ми пішли до порталу, я вчепилася у Кварцита, наче набридлива бабця, яка хоче знати все про “кавалєрів”.

– Шакшук, він… любить мене, – я вперше бачила Кварцита настільки зніяковілим. Його очі сяяли, наче апельсинове варення на сонці, щоки і шия потемніли. Але хоч хтось мусив бути реалістом у цій компанії.

– Любить? Його, певно, Молкард підіслав, щоб нас зловити. Втертися в довіру там, заманити у пастку…

Кварцит дивно глянув на мене – наче не розумів, знущаюся я з нього чи жартую. Коли усвідомив, що я цілком серйозна, тихенько розсміявся.

– Лоти моногамні. Одне кохання на все життя. І… просто повір, вони знають, коли воно приходить, – Кварцит запустив кігті у волосся – там, куди припав раніше поцілунок Шакшука. – Тільки дурні готові зробити все заради кохання. А лоти якраз такі.

– Тобто, оце все – правда? Все, що він сказав?

Трак кивнув, а потім взяв мене під руку, наче ми старі друзі. Зблизька було видно, що волосся в нього дійсно посивіло – лише деінде зустрічались темні блискучі волоски. Я б хотіла сказати, що це Кварцита зовсім не псувало, але страх і біль, що стали причиною сивини, не можуть не псувати.

Ми йшли позаду всіх і деякий час говорили про всілякі нісенітниці. Нам би важливі теми обговорювати, а я слухала історії Кварцита про велетенських оранжевих ящірок, які інколи зупинялися посеред гонок і починали паруватися. “В мене одного разу нога заплуталася у збруї, а вони вже до діла приступили – не злізеш! – реготав Кварцит. – Добре, що я хоч самця перед заїздом обрав, а не самку!” Я у відповідь розповідала історії з гуртожитку та універу – п’яні посиденьки після пар, нічні прогулянки Львовом; як ми одного разу поцупили в гуртожитку чиюсь каструлю і з диким сміхом потягли її на десятий поверх; як грали карти на бажання… Я, напевне, вперше говорила про свій світ. Це було приємно, хоч і трохи боляче.

– І що ти робитимеш? – запитала я наостанок, коли смішні історії нам обом набридли. –  Хочеш тримати Шакшука біля себе в надії, що він нас захищатиме? Дуритимеш, що кохаєш його?

Кварцит знизав плечима. Це було жорстоко, хоча й розумно.

Я перевела погляд на Шакшука, який йшов попереду. Його руки були товщиною з мій тулуб; сокира на поясі могла б розрубати мене навпіл. А ще він приніс в’ялене м’ясо (краще не знати, чиє) і воду. Якщо закрити очі, що він працював раніше на Молкарда (а, може, й досі працює), Шакшук був непоганим. Простим, як двері, спокійним та смертоносним.

– Не розбивай йому серце, – пожартувала я, але ніхто з нас не розсміявся.

*

Ходити порталами у цьому світі – те ж, що й ходити порталами між світами. Тільки нудить менше.

Ми вивалилися, готові оборонятися, та охорони не було. Та й взагалі, портал виглядав покинутим. Чагарники густо росли довкола і ховали кам’яні сходи; арка розвалилася під натиском диких квітів, схожих на кущові троянди. Але кожна пелюсточка закінчувалась голкою – краса невимовна.

– Ми що, і в часі переміститися? – я клацнула зубами. Довкола ні снігу, ні криги, дерева цвітуть, та холод невимовний.

– Сур ! Ми не тут мали вийти! – Х’яра копнула шматок вапняку, потім обернулась до порталу. Символи на зруйнованій рамці тьмяно світилися жовтим, але окрім цього – нічого дивного. Чи, навпаки, нічого звичного. Сходи, арка, рамка у два людських зрости – наче тут стояло велетенське дзеркало, та хтось розбив його. По інший бік рамки був звичайнісінький ліс. Що Х’яра там планувала побачити?

– То, кажеш, портал зламаний? – зауважила Аріна. Її обличчя було білим-білим після переміщення. – А минулого разу? Ну, одразу після чого вас спіймали і засадили до в’язниці…

Х’яра зашипіла. Мить – ще один камінь полетів у високу траву. “Надто багато відповідальності, – подумала я. – Навряд у цьому світі діти отак розгулюють по континенту і відкривають портали, навряд тікають то від війни, то від могутнього альва. Вона мала б камінці по воді пускати і ловити крабів, а не оце от все”. Та вголос лише запитала:

– Ти можеш перемістити нас знову? Чи хоча б сказати, де ми?

– На півночі, – відповів Кварцит. Лот стояв позаду і активно кивав. – І ні, не може. Має хоча б доба минути. Потрібно знайти якусь їжу і теплі речі. Якщо довго йти, рано чи пізно ми натрапимо на поселення.

*

Я хотіла піти з Кварцитом, щоб розпитати його про різне – при Х’ярі він говорив не так охоче і часто робився серйозний-серйозний. Але тепер так було завжди: куди Кварцит, туди й Шакшук зі своїми дурновато-закоханими очима. Ми могли скільки завгодно обманюватись, що лот захищатиме всіх нас від біди, та правда була очевидною: захищатиме він тільки Кварцита.

Тому Аріна зосталася з Х’ярою, а ми пішли до поселення – земна дівчина, скельний трак на землях Альянсу у розпал війни і лот, обвішаний зброєю з голови до ніг. Компанія, яка зовсім не привертає зайвої уваги.

– Нам пощастить, якщо там буде хоч якийсь… лихвар… торговець… – Кварцит почухав губу, наче це допоможе підібрати влучне слово. Це я мала б вчити їх мову, а не навпаки, та в цій безкінечній гонитві зовсім не було часу. – А то ми ніколи з цих земель без карти не виберемось.

– Шакшук! – лот вдарив себе товстим пальцем у груди. – Вести! Безпека!

Ви гляньте, як він швидко вчиться! Ми тільки пару годин провели пліч-о-пліч. Не те що я…

Кварцит плеснув Шакшука по спині і защебетав щось на своєму. В результаті майже всю дорогу вони мило бесідували, а я розглядала краєвиди і повільно закипала від люті. Ні, ну хоч краєвиди були красивими…

Правду кажучи, у цьому світі все було гарним – кольори насичені, повітря чисте, ріки – прозорі і крижані, наче лапи смерті. Зараз був кінець весни, і поля довкола густо яріли жовтими квітами вдень та сяйливими блакитними – вночі. При дорозі росли невисокі розлогі кущі, всіяні золотавим блискучим листям та не менш блискучими колючками. У верховітті дерев роїлися велетенські світлячки. Хіба було на Землі щось подібне?

“Вітряниця у березні в лісах розпускалась – наче крихітні місяці на чорній від сну землі, – нагадала я собі. – А сонце як гарно заходило! Ти з вікон гуртожитку щодня дивилась, і не набридло”.

– Що мені казати, якщо місцеві почнуть розпитувати? – запитала я, щоб відволіктися від спогадів.

– Прикинься німою, – серйозно відповів Кварцит і вже за мить весело щось розповідав Шакшукові. Слушна порада, нічого не скажеш.

Та його веселощі були недовгими. Попереду, у кривому обрамленні голих дерев, чорніло поселення. Крихітні будинки були чи то обвуглені, чи то з темного дерева; витоптана земля оперезувала поселення широким колом.

Можливо, у цьому світі не було собак – тиша густо вкривала все довкола. Але птахи точно були – та не тут.

– Якась чума? Де всі ділися?..

– У нас немає чуми, – буркнув Кварцит. Його долоня мимоволі лягла на ніж за поясом.

Я зиркнула на Шакшука, та на його обличчі важко було щось розгледіти. Окрім мовчазного обожнювання Кварцита, звичайно.

– Може, не варто туди йти? – байдуже, що хтось охрестить мене боягузкою. Мені історії з Молкардом по горло – чула би Аріна мій каламбур! – вистачило.

– Чому ж? Тут живуть упирі, – пояснив Кварцит. Упирі! А ми тим часом вже підійшли впритул до загорожі. – Вони неприємні, та не образять.

Виглядало це вкрай жалюгідно. Кварцит забув уточнити, що не образять упирі лише тому, що сил їм не вистачить. В іншому випадку вони б придушили нас, мов кошенят.

Поки ми блукали між зачиненими будинками без вікон, Кварцит розказував. Упирі – сюрприз! – дійсно існували. І дійсно харчувалися кров’ю. Двісті років тому зграйка упирів втекла у цей світ від голоду, що вразив їх планету. Вони планували підкорити новий дім, та дієта з місцевих жителів вбивала їх – швидко та ефективно. Тому упирі перейшли на кров тварин. “Спершу на великих хижаків полювали, щоб своє его потішити, – зловтішався Кварцит. – Та кров тварин не могла їх наситити в повній мірі”.

Рік за роком, упирі слабшали і хиріли. Вони поселилися далеко на півночі, де холодно і мало сонця, яке шкодило їхній шкірі – жовтій і тонкій, мов пергамент. Там вони жили, подалі від цивілізації, поки не здичавіли. “Я думав, вони вимерли давно, – розказував далі Кварцит. – Будь обережною, їх розум і тіло слабкі, та лють – міцна. Не варто їх за це винуватити”.

Я й не збиралася. Хоча й позбутися від думки про численні раси, що вимерли на цих землях, не могла. А скільки їх було, негуманоїдних, які померли одразу, бо не змогли дихати здешнім повітрям чи пити воду?

Мільйони кісток ховала ця земля і ще мільярди – сховає.

Ми прочекали в поселенні до вечора. Набрали тим часом води та повечеряли корінцями, які накопав Шакшук. Після заходу сонця упирі вилізли з будинків. Я кажу “вилізли” не для того, щоб їх принизити – вони дійсно повзли. В обідраному одязі, вони нагадували жовтошкірого Ґоллума з покрученими крилами та пазуристими кінцівками.

Колись, напевне, їх можна було назвати красивими, та одвічний голод зробив свою справу.

– Чого ви прийшли, зловтішатися? – прошипів згорблений упир. Він був одним із небагатьох, хто стояв на двох ногах. Його кам’яне зморщене обличчя не рухалося, як і губи під час розмови – слова гуділи в моєму мозку і, здається, у головах Кварцита і Шакшука також.

– Ми шукали, де б поповнити припаси, – відповів трак своїм фірмовим привітним голосом.

– Ви й самі могли б стати припасами, – упир облизався, підійшов ближче. Його суцільно червоні очі м’яко світилися у сутінках. Позаду нього на четвереньках стояло з десяток упирів, інші ховалися між будинками.

Кварцит не міг мені брехати, та з кожним новим голодним поглядом я сумнівалася все більше, що вони нас не скривдять.

– Лоти! Не! Припаси! – прогарчав Шакшук. Йому явно не подобалося втручання у думки, а запах крові, що звивався довкола, не подобався ще більше.

Упир вишкірив обломані жовті зуби:

– Ти! – він тицьнув пальцем у бік Кварцита. – Я домовлятимусь з тобою, інші хай почекають біля води – вона сховає ваш мерзенний запах.

Я й сама була рада здихатися упирячого смороду, але лишати Кварцита з цими… істотами не хотілося. Лот був тої ж думки, та Кварцит чудово вмів переконувати.

Вихлястий потічок перетинав поселення і губився у густих заростях. Мені хотілося пожартувати про Стікс, але Шакшук майже не розумів мене, а я – не розуміла його, тому ми сиділи на покритих кіптявою каменях і чекали.

– Ходіть сюди! – крикнув Кварцит. У напівтемряві його фігура слабо сяяла – або ж світло грало зі мною злі жарти. – Я планував продати трохи награбованого, та упирям наші книги та кинджали ні до чого.

– То чому ми досі тут? – я пересмикнула плечима. Від кислого упирячого запаху досі свербіло в носі. – Забираймося назад.

– Нам потрібен теплий одяг. Вам, людські жіночки, в першу чергу – ночі тут нестерпні.

– І чим ми їм заплатимо?

Кварцит почухав потилицю, відвів погляд. Шакшук стояв за його спиною, схрестивши руки, наче елітна охорона.

– Є один спосіб… Кров, – посмішка на його губах була нервовою і зловтішною водночас. Хоча, можливо, виною всьому гострі зуби.

– Але ж!.. – скрикнула я, та Кварцит не дав закінчити. Він смикнув мене за руку і повів у тінь напіврозваленого будинку. Хрест на даху виглядав як знущання. – Але ж вона для них отруйна, сам казав.

– Так, саме тому і потрібна їм, – голос Кварцита раптом став дуже тихим. – Упирі довгожителі. Інколи комусь набридає чекати смерті… Інші ж хочуть наостанок відчути смак життя.

– Або отруїти іншого, – підсумувала я, та Кварцит тільки здивовано розсміявся:

– Озирнися! Тут немає нічого вартісного для вбивства.

Я кивнула і підставила руку – ріж, мовляв. Кварцит зцідив у три крихітні баночки нашу кров. У лота вона була майже помаранчевою і рідкою, наче вода, у трака – чорною в густій сутіні. На свою я не дивилась – у очах і так темніло, а ноги ледь тримали.

Кварцит зник у одному з будинків, а повернувся з купою обдертих плащів, штанів з грубої шкіри та черевиків. Я одразу ж натягнула плащ (який виглядав швидше як готичне пончо) на задубіле тіло. Шакшук презирливо повертів у руках потерту тканину, і віддав свій плащ Кварциту. Хто б сумнівався!

Я не хотіла влізати у їхні стосунки, та здоровими їх точно не назвеш. Шакшукова любов лякала. Те, як легко її прийняв Кварцит – лякало ще більше. Але голод помалу витіснив з мене інші думки. Я була худою, але завжди любила поїсти – по чотири-п’ять разів на день. Скільки ми з Аріною витрачали грошей на фрукти, чіпси і шоколадки – і згадувати не варто. А у цьому світі я поки що їла один раз на день, два – якщо Х’ярі пощастить сьогодні спіймати рибу і розвести вогонь. Риба буде без солі і прянощів, хлібні лотоси на смак як земля – скільки не мий, а до в’яленого м’яса я швидше зламаю всі коронки, ніж наїмся.

Мені хотілося круасанів з пекарні біля дому, хотілося тушених кабачків з грибами. Морозива. Яблук. Нічого особливого, насправді, та зараз це було недосяжною мрією. “Пригода, – тупо повторював мозок, – ось твоя пригода. Насолоджуйся. Упирів побачила, справжніх. Крові для них націдила. Хіба не цікаво?”

Якби в думки можна було поцілити чоботом, я б давно так зробила.

П.С. тут можна глянути, як виглядає частина персонажів і почитати їх опис

ДАРЦЯ

https://t.me/sad_menestrel/183

МОЛКАРД

https://t.me/sad_menestrel/184

КВАРЦИТ

https://t.me/sad_menestrel/185

ЙОРГА

https://t.me/sad_menestrel/186