Репетиція

– Ми розпочинаємо! Тиша в залі! – раптом з-за дверей з’явилася висока, струнка рудоволоса жінка. Валентина Петрівна – керівниця окрестру та диригент. По батькові така ж як і Марія Петрівна, бо вони – сестри!

Всі діти швидко почали ставати на свої місця та швидко знаходити свої ноти, хто ще не дівстав їх.

– Вже в цю суботу буде виступ, а в нас ще й досі немає повної картинки! То хтось хворіє, то ви не приходите на уроки! Сьогодні вже слава Богу середа! Репетиції будуть кожного дня до суботи, а в суботу – буде зранку! Я не дам вам зганьбитися, як минулого разу!

Валентина Петрівна була строга вчителька, але лише тоді коли її роздратовували, або керівництво давило.

– Пробачте за запізнення! – раптом почулося у дверях. Перед сценою з1явився високий хлопчина років 13-14 із шовковим русим волоссям. На його очах можна було прочитати три фрази: “пробачте”, “не вбивайте” та “я більше так не буду”.

Валентина Петрівна повернулась до хлопця обличчям(бо до того стояла обличчям до дітей) і лише сказала одну єдину фразу:

– Сідай за інструмент…- у її голосі можна було зрозуміти, розлюченість, але вона себе стримала.

Хлопець бігом підбіг до фортепіано, поставиви ноти, і вже підготувався грати, знаючи яка Валентина Петрівна строга.

– Поїхали спочатку! – зітхнула диригентша.