Фанфіки українською мовою

    З Коннором все було…нормально.

    Не добре, бо він не тонув в емоціях…але, принаймні, нормально.

    Девіація складно піддавалась андроїду – його програмування було буквально зробленим для того, аби боротися проти неї, а його місія полягала в знаходженні та затриманні тих, ким він став.

    Коннору іноді було складно, але все ок. У нього був Генк. У нього був Сумо. Все було ок.

    Повернення до роботи офіцера в поліцейській дільниці трішки допомогло. Це було чимось знайомим. Давало йому сенс жити далі.

    Кріс поводив себе з ним досить привітно; з іншого боку, він був таким з усіма. Нічого нового. Тіна ж, здавалось, мала для нього м’яке місце, а Рід був…ну. Рідом.

    Почуття ж, які почали з’являтися в нього через роботу над справами, були незнайомими. Вони не мали ніякого сенсу.

    Вага, яку він тепер відчуває у грудях кожного разу як спілкується зі свідками або жертвами, була незнайомою. Раптова порожнеча, яку він відчуває, потрапляючи на місця злочину, було чимось, до чого він не звик. Тремтіння, що з’являлось тоді, коли його переважали чисельністю, або це незначне вагання перед тим, як зробити наступний крок – своєрідні “подарунки” девіації, котрих він зовсім не розумів. Все це було для нього новим і дивним. І йому це не подобалось.

    Тому він пригнічував у собі ці почуття, глибоко їх ховав та робив вигляд, що нічого не відбувалось. Якщо він не відчуває, то йому і не можна зробити боляче.

    Коннор, коли був не на службі, уникав інших андроїдів; почуття провини роз’їдало його все більше, особливо коли при зустрічі з ним черговий андроїд здригався та відступав від нього на декілька кроків. Його винайшли для того, аби полювати на них. Наздоганяти й розбивати. Він не міг повернутися в минуле і змінити його, а тому робив єдине, що міг. Тримався осторонь.

    Він хотів би і далі продовжувати своє відлюдницьке існування, але, на жаль, одна зі справ привела його та Генка на Єрихон, місце, яке Коннор відмовлявся відвідувати, незважаючи на численні прохання Генка та досить вагомі зауваження щодо того, що йому потрібно поговорити з іншими.

    Проте він вважав, що не має ніякого права перебувати там. Єрихон мав бути острівком безпеки. Та чи може це бути дійсністю коли Коннор поблизу?

    Коннор стояв перед дверима “острівка”, а його світлодіод мерехтів світло-жовтим, але він швидко змусив себе позбутися цих думок. Генк дивився на нього з незрозумілим йому виразом обличчя. Можливо він був занепокоєним? Коннор не був впевненим. Читання емоцій не було його сильною стороною.

    Похитавши головою, він ступив вперед, Генк пішов за ним, і вони обидва направились до рецепції, де Маркус вже чекав на їх прибуття.

    ― Коннор! ― вигукнув Маркус з посмішкою на обличчі, протянувши руку для вітання. ― Добре тебе бачити. Мені здається, це вперше після революції. Як справи?

    Коннор завмер. Маркус, лідер девіантів, той, хто очолював революцію і мав рівно нуль причин для того, аби йому довіряти, питав як в нього справи.

    Генк доторкнувся до його плеча, і це змусило його згадати, що від нього очікували відповідь.

    ― Так. Я вибачаюсь. Робота займає більшу частину мого часу, і у мене були особисті причини триматися подалі.

    Маркус насупився. Він помітив маленький кивок головою в його сторону в якості вітання, і тому опустив руку.

    ― Ах…Ти ж знаєш, що для тебе є місце на Єрихоні, так? Ти такий же один із нас, як і будь-хто тут.

    Генк та Коннор помітили, як той, кажучи ці слова, дещо потоптався на місці, неначе приховуючи свій дискомфорт, та поглянув в інший від них бік, але обидва зробили вигляд, що нічого не бачили.

    ― Можливо ми підемо туди, де знаходиться той, заради кого ми сюди пришли? Раніше почнемо, раніше закінчимо. ― Коннор вирішив змінити тему розмови, бажаючи піти звідси якомога скоріше. Він почував себе розгубленим і не розумів, що робити із занепокоєнням Маркуса, а тому він відсунув ці думки подалі та зробив серйозним свій вираз обличчя. Йому не потрібно було, аби якісь почуття заважали виконувати роботу.

    ― …Звісно.

    Маркус повів їх в іншу кімнату, яка була на декілька поверхів вище: вона виглядала як офіс – професійною та нейтральоню, за винятком різнокольорових малюнків на кожній стіні.

    ― Дітям захотілося побути креативними і вони вирішили…дещо змінити декор, ― пояснив той.

    Генк посміхнувся, поглянувши на малюнки і почувши пояснення Маркуса, у той час як Коннор підійшов до столу на іншому кінці кімнати і став біля нього, смиренно поклавши руки за спину.

    Останнім часом в Детройті спостерігається підвищена кількість злочинів на грунті ненависті до андроїдів, тоді, коли тільки-тільки все стало спокійніше після завершення революції. Люди почали хотіти, аби їхні голоси були почуті, але це було чимось іншим. Жорстокішим. По всьому місту почали знаходити деактивованих андроїдів зі зниклими біокомпонентами та відсутнім Тіріумом.

    Здається, ніби у місті з’явився серійний вбивця або ж спеціаліст на чорному маркеті, і, в будь-якому випадку, це було не добре.

    Департамент поліції Детройту почав співпрацювати з Маркусом, і з того моменту вони постійно обговорюють запобіжні заходи, до яких можна вдатися, щоб подбати про безпеку андроїдів на Новому Єрихоні та не тільки поки вони не піймають винуватця.

    Коннор був у своєму елементі. Він дозволив роботі повністю заполонити його думки, не лишаючи місця для сумнівів та інших подібних емоцій.

    Час від часу він ловив на собі схвильований погляд Генка. Маркус стояв, насуплившись, але коли Коннор зустрівся з ним поглядом той просто посміхнувся. Це було дивно.

    ― Незважаючи на всі прийняті заходи безпеки, діти все ще мають достатньо місця для гри, що було важливим для нас. Ми не хотіли аж занадто обмежити будь-чиє пересування, адже це просто було б забагато контролю і тільки викликало більше страху. Поки що, наче, така система працює.

    Це було хорошим рішенням, але Коннор тримав свій вираз обличчя нейтральним. Він ще досі не звик до того, що вн має можливість виражати свої емоції, особливо коли це хороші емоції, але він намагався. Проте зараз йому було добре і без цього. Зміни можуть почекати.

    Він побачив, що Маркус сильно насупився через відсутність реакції від нього, проте вирішив не думати про це в даний момент.

    ― Це…добре. ― спробував Коннор. ― Як ти вже знаєш, нам потрібно поговорити з одним зі свідків. Можливо, ти міг би запросити їх сюди для нашої розмови? Мені здається, що моє пересування Новим Єрихоном матиме не найкращі наслідки.

    ― Що ти маєш на увазі? ― здивувався Маркус.

    ― Ти знаєш, що я маю на увазі. Андроїдам некомфортно, коли я знаходжуся поблизу. Якщо вони побачать мене блукаючого кімнатами, то злякаються, а мені б цього дуже не хотілось.

    Ця думка засмучувала його, проте він відмовлявся показувати це.

    ― Добре..я піду покличу свідка. Але, чи не могли б ми почекати ще трішки? Джейкоб був товаришем Наталі і я впевнений, що ця подія сильно вплинула на неї.

    ― Я з тобою згоден, але в нас немає на це часу. Нам потрібно якомога швидше отримати свідчення та нарешті закрити цю справу.

    Коннор не побачив як Маркус скривився у відповідь на його слова, бо його увага змістилася на щось інше в кімнаті. Він хотів скоріше покінчити з усім цим, поки не постраждав хтось ще. Чим більше людей, що ставали ціллю цього монстра, тим сильніше у ньому росла безпорадність. Це все повинно було скінчитись вже давним давно.

    Він знав, що не заслуговує на це, проте можливо, просто можливо, коли це все дійсно скінчиться, він зможе нарешті з кимось поговорити. Генк дивовижний, і Коннор був вдячний за все, що той для нього зробив, але…йому було самотньо. Він дійсно мав на увазі те, що сказав. Андроїди його боялись, а деякі навіть ненавиділи. Він знав, що на це заслуговує.

    Але Маркус був не таким. Він проявив до нього доброту, і навіть невеличке хвилювання щодо його самопочуття. Йому здавалось, що в нього можливо..можливо з’явиться товариш.

    Кути його губ злегка смикнулись вгору; це був початок посмішки.

    ― Не все повинно бути про роботу, Коннорк. Це не просто якась справа, тут йдеться і про життя людей.

    ― Я знаю, проте чим швидше ми закриємо її, тим менше-

    ― Знаєш, ― розчаровано обірвав його Маркус, ― можливо андроїди б не ховались від тебе, якщо ти хоч на хвилину перестав вести себе як машина.

    Всі сліди його посмішки зникли в ту ж секунду.

    Він не почув злості в голосі Маркуса. Але..незважаючи на це, було боляче.

    Коннор дійсно намагався бути краще. Проте, це було..не дуже легко. Він знав краще, аби надіятись.

    Його обличчя, буквально на секунду, скривилося від болі, а світлодіод загорівся червоним. Він хутко змусив світлодіод знову заблимати жовтим, а обличчя перетворив на маску спокою.

    Маркус виглядав винним, відразу зрозумівши, що сказав неправильну річ. А Генк?

    Генк був розлюченим.

    ― Коннор, я.. ― спробував заговорити Маркус.

    ― Що ти тільки що йому сказав?! ― Генк зробив крок вперед, готовий набити тому обличчя.

    ― Я не хотів- Я тільки хотів..

    ― Ахуєнний ти лідер. Стверджуєш, що борешся за права всіх андроїдів, але тільки що зробив те, проти чого воюєш. Ахуєнний ти жартівник.

    Коннор і досі мовчав. Його погляд був зафіксований на стіні, поки він намагавсь розібратися зі своїми думками. Йому стало холодно, неначе в його Тіріум додали льод, і здавалося, наче хтось поставив йому щось важке на груди.

    Він вже не чув суперечку, що відбувалася прямо перед ним – його розум та емоції перестали працювати. Він наче опинився під водою.

    Дотик руки на плечі повернув його у реальність, і, підвівши погляд, він побачив Генка, що дивився на нього зі схвильованим виразом обличчя.

    ― Пішли, сину. Пішли геть звідси. Тіна або хтось інший може прийти сюди іншим разом, ти не повинен миритися з цим лайном.

    Обличчя Коннора можливо і було беземоційним, а постава натянутою, проте його погляд повністю видавав все те, що творилося у нього в душі.

    ― Я..Я намагаюсь.

    Серце Генка розбилось.

    Маркус був у розпачі, проте мовчав, щоб не зробити ситуацію ще гірше.

    ― Я знаю, Конноре, ти робиш все можливе, і в тебе добре виходить. Пішли-но.

    Сказавши це, Генк підштовхнув засмученого девіанта до дверей. Повернувшись на секунду до Маркуса, він тихо гаркнув:

    ― Ти не уявляєш через що йому довелось пройти, і з чим він досі має справу. Як ти тільки блять посмів.

    З цим вони і пішли.

    ―――――――――

    До кінця зміни залишилось півгодини, тому Генк вирішив відразу відвезти Коннора додому. Посадивши брюнета на диван, лейтенант направив до нього Сумо, і побачив, як детектив запустив руки в шерсть собаки, а потім повністю здався та обійняв великого пухнастика. Він знав, що той не відпустить його ще дуже довго.

    Сумо, в свою чергу, обожнював увагу, а тому щасливо зітхнув, задоволено повиляв хвостом та влігся на андроїді.

    Генк сів поблизу них, уважно розглядаючи обличчя іншого.

    ― Ти як, хлопче?

    Коннор замисливсь.

    ― Я…в порядку.

    Генк поморщився.

    ― Фігня. Це нормально – бути не в порядку, гаразд? Те, що сказав ваш так званий лідер, було абсолютно неприйнятним.

    Коннор хмикнув, проте було видно, що думки його були далеко, тому Генк вирішив дати тому час все обдумати, а сам пішов на кухню. Андроїд не міг їсти або пити, і через це вони вирішили поекспериментувати зі зміною температури та форми Тіріуму. Коли Генк вперше підігрів горнятко цієї рідини, він не міг втриматись від сміху, коли обличчя Коннора засяяло від радості, а сам він стверджував, що в нього по всьому тілу розлилося тепло.

    Тепер кожного разу, коли було холодно, або справа виявилась занадто жахливою чи складною, Генк підігрівав трішки Тіріуму, а собі робив гарячий шоколад. Це стало їхнім ритуалом. І цей раз нічим не вдрізнявся від попердніх.

    Він поставив горнятко в мікрохвильовку, і ввімкнув її. Повернувшись до зали, він знову вмостився на дивані, та почав проводити пальці через волосся Коннора.

    Андроїд відразу піддався під знайомий дотик. Це сильно допомагало заспокоїтись.

    Коннор зітхнув. Він зробив свій вибір.

    ― Це…складно.

    Генк мовчки дивився на нього, даючи хлопцю можливість зібратись з думками та сказати те, що йому хотілося.

    ― Я не мав стати девіантом. Я не був зробленим для цього. Проте це все ж сталося. Мене сконструювали для того, аби полювати за девіантами, проте я став одним із них. Я робив речі, про які шкодую, речі, які я волів би ніколи не зробити, але я не можу, ― він придвинув Сумо трішки ближче до себе.

    ― Сину. До того, як ти став девіантом, то був не ти. Ти не приймав ті рішення, адже просто не мав вибору і робив те, що наказали. Різниця полягає в тому, що ти відбився. Ти вчинив опір своєму програмуванню і викинув ту суку зі своєї голови. Ти прийняв це рішення. Ти вчинив правильно. І ти досі тут.

    Коннор дививсь на Генка, шукаючи в його очах правду, сподіваючись на чесність. Їх він там і знайшов.

    ― Ти хороша людина, Конноре.

    Тієї ж ночі по його обличчу вперше покотились перші краплі сліз.

    ―――――――――

    Вони обидва мали вихідний наступного дня, і тому Генк не був у захваті, коли хтось постукав у двері його будинку.

    Була дев’ята година ранку і так, він вже прокинувся, проте йому подобалось відлежуватися у ліжку і нічого не робити.

    Раніше Коннор постійно прокидався ні світ ні зоря, навіть тоді, коли йому не потрібно було йти на роботу. Ще тоді, коли у нього в принципі не було роботи, до того, як він доєднавсь до ДПД. Генк безліч разів пояснював, що йому не потрібно цього робити, і що відлежуватись зранку добре допомагає з віднвлюванням енергії, навіть якщо це і не дуже продуктивно.

    (Можливо, він просто сам хотів більше часу проводити в ліжку, але коли Коннор знаходиться на кухні, постійно гримаючи незрозуміло чим, це ставало неможливим завданням.)

    Проте зараз він вже починав хвилюватись. Коннор проводив час у своїй кімнаті тільки коли був засмучений або поранений. Треба буде піти перевірити як він там.

    Він знову почув стукіт та простогнав, швидко вдягаючи чисту футболку та направляючись до вхідних дверей.

    Відкривши їх та побачивши хто стоїть за ними, він відразу їх зачинив.

    ― Лейтенанте Андерсон! Будь ласка, дозвольте поговорити, ― почув він голос лідера, і Генк знову відкрив двері аби той не почав кричати на всю вулицю.

    ― Що ти тут робиш? Мені здається, ти вже завдав достатньо шкоди, ― сказав він, із вбивчим виразом обличчя.

    Маркус виглядав винним.

    ― Я..я прийшов для того, аби вибачитись. Я дійсно не мав на увазі те, що сказав; я погано сформулював свою думку.

    Генк вдивлявся в обличчя андроїда декілька секунд, а потім важко зітхнув.

    ― Якщо він не захоче тебе бачити, ти підеш звідси. Ну і якщо ти знову зробиш йому боляче…

    Маркус швидко кивнув, заходячи до будинку.

    Генк розвернувся і повільним кроком пішов в іншу сторону, залишивши Маркуса ніяково стояти біля дверей.

    Постукавши у двері кімнати, яку він виділив Коннору, коли дізнався, що тому нікуди йти, і м’яко покликав андроїда.

    ― Коннор, чи можу я зайти? ― почувши слабке “так”, Генк відчинив двері до темної кімнати та зайшов до неї, зачинивши їх за собою.

    Коннор сидів на своєму ліжку, підтягнувши ноги до грудей, та дивився на стіну перед ним. Почувши Генка, він перевів погляд у його напрямок і трохи розслабився.

    ― Гей, з тобою все добре? ― спитав Генк, вмостившись на краю ліжка та поклавши руку на Коннору на коліно.

    ―..так, ― відповів андроїд, з пустим виразом обличчя.

    Зітхнувши, Генк вирішив поскоріше покінчити з цим.

    ― До тебе гості. Якщо точніше – Маркус, ― після цих слів Коннор помітно напруживсь. ― Але якщо ти не хочеш його бачити, то він вилетить звідси швидше, ніж ти встигнеш сказати “Сумо”.

    Куточки роту в Коннора поповзли вгору, і Генк сприйняв це за перемогу.

    ― Ні, ні, все нормально. Якщо він тут, значить в нього є щось важливе сказати. ― відповів андроїд, зліз з ліжка і направився до вхідних дверей.

    Коли Маркус побачив Коннора, одягненого в футболку та спортивні штани зі смиренним виразом обличчя, він відчув неприємне почуття в його неіснуючому животі.

    Він зовсім не був схожим на машину, і це було зрозуміло з першого погляду. Емоції, що були в його очах, ближчали сильніше, ніж у будь-кого.

    Вони, і ще погляд, який посилав у його напрямок Генк, і він дійсно лякав.

    ― Привіт, Конноре.

    ― Маркус, ― андроїд здригнувсь від того, наскілько різко прозвучав його голос.

    ― Слухай, я прийшов сюди, аби вибачитись. Я… ― Коннор хотів зупинити його, сказати, що все добре і він розуміє, але Маркус не відступав.

    ― Ні, це важливо. Ти не машина, і я не думаю, що ти навіть трішки походиш на них. Я дійсно не мав на увазі все те, що сказав тобі. Це було несправедливо. Ти не заслуговуєш на таке відношення.

    Він не заслуговує на це.

    ― Я..

    ― Ти можеш поводити себе.. відокремлено, час від часу, але це не погано. Це все, що я мав на увазі того разу. Вибач, і я сподіваюсь, що одного дня ти зможеш пробачити мене.

    ― Я пробачаю тебе, Маркус, ― Коннор нарешті глянув йому в очі. ― Ти мене неправильно зрозумів вчора. Все що я хотів, це скоріше закрити цю справу, аби ніхто інший не постраждав.

    Що ж. Це змусило Маркуса почувати себе вдесятеро гірше. Але він вже і так до цього додумався.

    ― Я знаю. І мені шкода. Дуже.

    ― Дякую. Все нормально.

    Маркус витягнув руку, хоча можливо йому не варто було цього робити, та все ж.

    Коннор повитріщався на неї декілька секунд, і вже коли Маркус хотів її опустити, Коннор взяв її.

    Це рукостискання встановило мовчазне перемир’я.

    Коннор відчув, ніби частина тієї ваги, що була у нього в грудях зникла. Вона все ще давила, проте…стало краще.

    Генк кинув на нього погляд, в якому читалося запитання. Він кивнув йому у відповідь.

    Все було нормально.

     

    0 Коментарів

    Note