Склеп, торт та війна – взаємопов’язано. Частина 2

Альтаїр, ельф, в якого Ренкайн шалено закохався, просто злякався й заціпенів, коли йому на голову впав торт.

Справа була у гуртожитку. Рен радів тому, що його сестра надіслала таку смакоту, яку сама ж приготувала, і поспішав поділитися з друзями. Щоправда, так поспішав, що пропустив сходинку й мало не навернувся. Підсумок очевидний.

Ельфи, що оточували Альтаїра, прикрили роти, намагаючись придушити сміх. Вони зовсім не хотіли сміятися з поважного друга, але вдіяти нічого не могли. Свідки аварії вибухнули нескромним сміхом, коли побачили торт на голові Альтаїра. Тому навіть завідувач чоловічого гуртожитку якось не одразу зреагував. Він не міг заспокоїтися, згинався осторонь навпіл від сміху.

— Ні! — скрикнув Ренкайн. — Ні! Тільки не торт!

— Тебе тільки торт зараз так хвилює?.. — Альтаїр змахнув з голови їжу на підлогу, а потім почав очищати хоча б обличчя. — О-о-о… торт тебе не врятує…

— Що з тобою не так? — Рен, звичайно, любив та боявся цього ельфа, але смачний тортик — це святе. — Чому ти завжди псуєш мою їжу?

— Це ти псуєш мене своєю їжею! — крикнув той. — Як ти мене дістав! Варто мені вдягнути найдорожчу мантію і тут як тут! А тепер торт на голову! Це вже не смішно, ти некромант дурний!

— Голова значить порожня, якщо до неї злітаються торти! — Ренкайн лютував від втрати. Сестра так рідко готує смаколики! — У тебе немає совісті, якщо так переводиш їжу! Мій тортик тут до чого?!

— Та як ти смієш звинувачувати мене в тому, що ти так принизив мене за всіх?!

— Ти забрав мій торт на “той” світ!

— Так воскрес його, ти ж некромант!

— Я тебе зараз воскрешу!

Комендант кинувся між ними, інакше почалась би бійка. Він вклинився в конфлікт дуже вчасно. Невідомо, хто б у цій бійці переміг. Рен, звісно, ​​не боєць, але за торт та неньку рідну…

— Хлопці-хлопці! — з обуренням почав завідувач гуртожитком. — Розходьтеся! Рене, купиш новий торт, гаразд? А ти, Альтаїре, просто помий голову. Двічі, судячи з усього.

Це був момент, коли Ренкайн зрозумів, що з Альтаїром нічого не вийде. Зазвичай ненависть переростає у кохання. Так було у фільмах, книгах та всяких баладах, але в житті подібне диво відбувається вкрай рідко. Особливо, коли ненависть до об’єкта обожнювання прийшла через страшний злочин на кшталт псування найсмачнішого у світі торта!

Наступні дні між ними йшла війна, як багато хто зрозумів. Стріл у ельфів несподівано побільшало. Ренкайн пересувався гуртожитком як секретний агент на ворожій території. Стріли, щоправда, навряд чи мали потрапити в нього, швидше, налякати зухвалого вискочку. Але за торт та неньку!.. Ренкайн вирішив помститися теж.

Альтаїр, як відомо, мешкає на першому поверсі. Рен не думав, що може бути таким мстивим, це зовсім не в його дусі… Але він таки пройшовся територією студмістечка у пошуках мертвих комах. Ранок наступного дня для Альтаїра був не найприємніший — таргани, жуки, сороконіжки, всі мертві повзають вікном, намагаються пробратися всередину. Дрібним комахам це навіть вдалося.

— Це ти! Це ти зробив! — Альтаїр кричав на порозі Ренаної кімнати.

— Я? — солодко посміхнувся той. — Я тут не єдиний некромант. Доведи, що це я.

А довести саме його провину ніяк. Тому ця безглузда війна тривала вже тривалий час. Гуртожиток ще ніколи не переживав подібного, тому всі тільки веселилися чомусь новенькому у сірій атмосфері навчання.

Апсірт, вислухавши скарги від методиста (старота все ж таки, повинен вирішувати проблему), одразу подався до кімнати Ренкайна. Правда, зустрів його Альюд, що благав припинити це божевілля.

— …Всі зійшли з глузду! — заявив він уже сотий, мабуть, раз. — Спочатку цей, — він показав на ліжко сусіда, — о четвертій ранку зривається з місця, щоб швидше насолити тому, — показав на двері. — А я страждаю! — показав на себе. — Це божевілля! Раніше я раніше за всіх піднімався з ліжка, а тепер цей! Виходиш із кімнати, а скрізь ці ельфи в очікуванні! Мене разів тисяч зрадником назвали, бо я дотримуюсь нейтралітету!

— Де сам Ренкайн? — спитав Апсірт. — Яка муха його вкусила?.. Зазвичай він готовий тікати, коли йдеться про з’ясування стосунків, а зараз прямо козак.

— Та за торт він мститься, як за рідну людину!

— Ну, торт для нього не простий звук…

Апсірт вийшов з кімнати й натрапив на Альтаїра, що стояв біля стінки. Напевно, чекав на Ренкайна. Добре, якщо немає одного ненормального, треба поговорити з іншим ненормальним. Подумавши про це, Апсірт здивувався тому, що король безумців щось підозріло затих у ці дні, кудись пропадає, за кимось шпигує… Втім, якщо Круел нікого не викликає — теж добре, хай бавиться собі.

— Агов, — дуже чемно звернувся Апсірт. — Ти мене не знаєш, але я староста групи Рена, Апсірт. Ти теж учасник цих хрестових походів, от і…

— Чому ти мені це кажеш? — з гордістю в голосі спитав Альтаїр. — Цей навіжений влаштував грандіозний напад армії комах!

— Але ж ти на нього луки та стріли нацькував…

— На помсту за приниження з їжею.

— Рен дуже спокійна і зазвичай дещо флегматична людина, — Апсірт почував себе психологом, а не старостою. — Просто їжа для нього означає трохи більше, ніж для нормальних людей. Особливо торт. Він надто любить торти, дуже. Ти уявити не можеш, як він їх любить.

— Не я ж торт його з рук збив! Він сам спіткнувся!

— Отож бо! — різко зловив на слові той. — Спіткнувся, а не тортом у тебе замахнувся. Він не спеціально.

— Не вперше він мене їжею кидає! — зло прошипів Альтаїр.

— Але ж це випадковість…

— Правда? Тоді чому я жодного разу не почув вибачення саме з його вуст?

А ось це проблема. Як тут поясниш? Не сказати ж ельфу, що Рен раніше слово не міг сказати у його присутності, адже закоханий по вуха. Зараз, мабуть, це кохання змістилося, якщо не згасло… Апсірт тільки відкрив рота, але приспів Рен, який й відповів:

— Тому що ти мені подобався, — прямо відповів він. — І замість нормальних слів я бурмотів якусь нісенітницю через ніяковість. Але торт розплющив мені очі! Ти недоумок! Жодного кохання, ніяких соплів, ти вбив мій торт! Тому пішов до біса!

Він узяв Апсірта за руку, а потім потягнув у свою кімнату.

Альтаїр був не просто вражений, він був шокований таким відкриттям. Він подобався багатьом, як і будь-який прекрасний ельф, але ще ніколи в житті торт не перебивав ці почуття. Тепер він глянув на Ренкая під іншим кутом. Вічно сонний й часто клює носом, але варто торкнутися тортика — все, прокидається якийсь злий хом’ячок. А якщо подумати, то хом’ячок милий…

 

***

 

Круел морочив свою голову Трістаном. П’ятниця наближалася, а цей лицар тікав коридором, наче за ним женеться маніяк. Круел біг за ним не відстаючи, дивуючись, чому майбутній воїн тікає. Трістан взагалі змінився за ці дні. Його шанувальники дивилися на нього зі сторони, але боялися підходити — нервовий й смиканий якийсь, мало не в бійку, лізе за першої ж нагоди.

Друзі списали таку поведінку на хвилювання перед заліком з фехтування, на якому буде присутній декан. Раніше б це хвилювало Трістана, так. Тільки те, що біжить зараз за ним, лякає ще більше.

Вночі, варто заплющити очі, він бачив Круела Басторі, який тицяв йому в обличчя цю прокляту книгу та розповідав про кам’яного демона. На перервах те саме! Хіба це нормально взагалі?

— Досить, прошу тебе! — Трістан зупинився на вулиці біля храму Чотирьох Великих богів, спорудженого для уроків майбутніх цілителів. — Інакше я ввійду туди, — він показав на тяжкі двері храму.

— Це мало мене налякати? — спитав Круел.

Найстрашніше те, що Круел взагалі не вимотався від біганини. І він ніколи не відставав, хоча Трістан думав, що спортивна підготовка цього хлопця нікудишня. Яка ж зовнішність оманлива!

Трістан намагався віддихатися, не розуміючи, за що боги його так покарали.

— Ти не боїшся… ну… всякого святого?.. — поцікавився Трістан.

— Ні, — знизав плечима той. — Боги, звичайно, жорстокі, але вони акуратно-жорстокі. А мені це не подобається. А ось діяти просто в лоба…

— Я не про це. Свята вода, хрести, молитви… — Трістан зрозумів по байдужих очах Круела, що це його нітрохи не лякає. — Так не чесно! Ти що, невразливий зовсім?

— Ну, якщо відрубують бошку, я вже не воскресну, — натякнув на свою вразливість Круел. — Так, до речі про воскресіння! Ти знав, що деякі демони вміють…

— Зупинись! Досить! — Трістан приречено сів на траву. — Круеле, ти переслідуєш мене навіть уві сні. Я навіть не знаю, чи це реально взагалі! Найжахливіше, що ти ніяк не відчепишся! Та в мене жоден фанат таким наполегливим не був!

— Я прошу тебе не світ захопити… — Круел знизав плечима, прошепотівши: — Світом я займуся в двадцять два роки… — а потім нормальним тоном: — Мені потрібен демон. Я хочу демона. Якщо ти в п’ятницю не підеш зі мною, то я тобі присягаюсь, що ти пошкодуєш. Так пошкодуєш, що аж шкода стане…

— Але… хіба це не тавтологія щойно була?..

— Не перенапружуй мізки, для вас, артефактерів, це шкідливо.

— Я не тупий! Це стереотипи! — Трістан ображений тим, що за час переслідування його все ще сприймають як ідіота. — Ти бачив усі мої тренування, так?

— Ага.

— Як тобі?

— Не знаю, не бачу сенсу в маханні мечем, — Круел потягнувся до рукава мантії і Трістан зрозумів навіщо:

— Ні! Тільки не демонологія, будь ласка! Я вже вивчив твого демона! Ти завжди про нього говориш, годі!

— Вивчив? — очі запалали ентузіазмом. Круел присів на траву навпроти нього. — Як кам’яні демони потрапляють у наш світ?

— Їх закликають та одразу ж заточують в камінь, наносять потрібні руни, щоб демон служив тільки для захисту того чи іншого предмету чи місця, — відповів Трістан як гарний учень. — Мабуть, я вдосталь знаю про нього, правда?

— Так. Тож у п’ятницю ми…

— Знаєш що! Я здаюсь! Твоя взяла! — він підняв руки вгору. — У п’ятницю піду з тобою до цього склепа, потім до демона. Все!

— О, ото й славно, — Круел сховав книгу в рукав. — Я заскочу за тобою. Ну, до п’ятниці!

Трістан здивувався.

— Стривай! — він підвівся за ним з місця. — І все? Поматросив та бросив, так?

— Ще не поматросив, але вже бросив.

— Ти мені нерви зіпсував! А вибачитись?

— Та йди ти в роздвоєння спини з такими словами, зрозумів?

У Трістана було таке відчуття, ніби він чує мати замість ввічливості. Трістан зітхнув, він чудово зрозумів, що ця людина не стане нормальною хоча б наполовину. І вже точно не поводитиметься належно. Тому вимагати не грубити було б марно.

— Ти знаєш, що я найвідоміший лицар у цьому університеті? — запитав Трістан.

— Так, довідався нещодавно. Тому й обрав тебе.

— Ти правда думаєш, що твоє наглюче ставлення не вилізе тобі боком? Якщо ти висмикнеш мене вночі просто так, а потім з’являться проблеми, я тобі мститимуся, як справжній лицар. Поєдинком.

Круел розтягнув губи усмішкою:

— Добра-добра.

— І все? Ти більше нічого не скажеш? “Добра”?!

— Ну, можу сказати тобі, що коли Іхтон почує «Адонає, допоможи!», то втече з поля битви чи взагалі…

— Я не про те…

 

***

 

За вечерею Круел мав чудовий настрій. Він розповів друзям, що замість екскурсії радітиме склепу. Втомлений Апсірт кивав, але не слухав. Просто не міг повірити, що один тільки Рен принесе йому стільки мороки.

Сам Ренкайн раз у раз злісно обертався у пошуках потрібних ельфів, побоюючись вставати з місця — а то знову підносом зарядить. Вже спеціально.

— Рене, прошу, — заговорив Апсірт. — Скоро вихідні, награєтесь у війну на них, гаразд? Поки що посидь тихо…

— Це не гра, це війна, — Ренкайн сам на себе не схожий на цю бадьорість духу, яка надто контрастувала з його втомленими очима та синцями від недосипання. — Він мені подобався, але тепер я хочу побачити його страждання!

— Страждання? — пожвавішав Круел. — Де? Кому? Давай я влаштую!

— Ні! — пирхнув Апсірт. — Ви обоє, заспокойтесь! Я на вихідних їду, хто за вами догляне?

— Їдеш? — запитав Ренкайн. — А що буде з нами, ти подумав?

— Куди ти їдеш? — теж спитав Круел. — Ти живеш за тридев’ять земель, хіба встигнеш до понеділка?

— Не до себе додому, а до свого Оззі.

Оззі – це його коханий. Таємничий такий коханий, котрого за два роки ніхто в обличчя не бачив. Апсірт казав, що вони познайомилися з ним на станції, коли він тільки-но приїхав до столиці. Вони нібито врізалися одне в одного, разом розсміялися, а потім обмінялися номерами…

Загалом, Круел і Ренкайн вирішили, що це той тип хлопців, який є у всіх невпевнених в собі ботаніків — вигаданий. Ні, спочатку вони так не думали. Але хіба можуть стосунки бути такими ідеальними? Ходять за ручку, потім у кафе, минулий Сильфідний рік* провели разом… Вони жодного разу не сварилися та не сперечалися, а ще з якоїсь причини його коханий постійно не може приїхати до університету та познайомитись із друзями.

— Ясно, — відповів Ренкайн. — Удачі вам із Оззі.

— Чого така іронія в голосі? — обурився Апсірт.

— Іронія? Тобі здалося.

Круел теж намагався не говорити, що чудово знає, що це брехня в ім’я репутації. Зрештою, Апсірт вважався дуже розумним ботаном і тільки тому на нього ніхто не дивився. Симпатичний, так, але… постоїш поряд, відчуєш себе ідіотом, позіхнеш та підеш далі.

— Сподіваюся, ви нічого не зруйнуєте у вихідні, — сказав Апсірт. — І ніхто нікого не вб’є, так, Рене?

— А торт вже не рахується, так?

— Круеле, — звернувся староста некромантів. — А ти взагалі останнім часом притих. Мене це лякає.

— Ні, я просто переслідував одного хлопака, тепер він піде зі мною в склеп. Нікуди не подівся. Та йому з самого початку хотілося туди, я знаю. Як би він не тікав і не молився, я знав, що всередині цієї тупої голови…

— Ти тероризував якогось хлопця? Тоді все гаразд.

 

***

 

Особливо добре цими днями було Сіфу. Круел приходив пізно та в гарному настрої. Звичайно, страшно було сидіти на ліжку, ховатися під ковдрою й спостерігати, як сусід по кімнаті закликає духа та просить його йти вторгатися в сни якогось хлопця. Сіф вирішив, що той хлопець дуже насолив Круелу, якщо процедура повторювалась щодня.

Сьогодні Круел повернувся раніше, насвистуючи похоронний марш, і пройшов до шафи. Сіф здивувався його появі. Він сподівався, що хоча б вечір проведе спокійно.

— Ти такий радісний… — зауважив Сіф.

— Ага, — Круел дістав з шафи нову дорожню мантію. — Знайшов хлопчика, який піде зі мною в склеп. Від демона відбиватиметься, поки я цього демона спокушатиму.

— Ніколи не зустрічав людину, сміливішу за тебе… — зніяковіло посміхнувся Сіф.

— А хочеш із нами?

— Ні! — різко відповів той. — У мене… ну…

— Ах так! Екскурсія, так-так…

— Так! Саме так! — Сіф навіть забув про неї. — Пробач, пане, ніяк…

— Не страшно, я принесу тобі сувенір!

— Не варто… правда…

— Мені не складно. Череп дитини, наприклад. Може, кисть руки? У склепах зазвичай вже кістяки, тому особливо не розгулятися.

 

***

 

Трістан спав спокійно у своєму ліжку, насолоджуючись приємним сном, який зовсім не кидав його в тремтіння від чорних очей. Йому снилися літаючі єдинороги в хмарах, що веселяться під сонячним промінням.

Ось єдиноріг малинового кольору скаче по хмаринці. Він розмахує гривою, насолоджуючись приємним вітерцем у кінську морду. Так приємно! Тристан-єдиноріг упивався свободою, розглядаючи своїх братів по зграї. Він повернувся убік й побачив, як до нього мчить ще один єдиноріг. Весь чорний, з неслухняною гривою та темними пильними очима. Хмара від кроків чорного мустанга коливається, але сміливий єдиноріжок-Трістан все ще стоїть на місці.

Він пронизливо заіржав, щоб привернути увагу цього мандрівника. Таємничий єдиноріг зупинився, глянув на нього і промовив:

— Ну і хрінь тобі сниться!

Трістан розплющив очі, прокинувшись від різкої зміни поведінки єдиноріжок. Круел зігнувся нагнувся над ним. Трістан здригнувся від погляду, а потім почервонів від усвідомлення, що хтось дізнався про його солодкі сни.

— Не дивно, що ти якийсь неадекватний, — сказав у темряві Круел. — Якби мені снилися єдинороги, я б повісився.

— Що?.. — Трістан підвівся на ліжку, дивлячись на свого сусіда — він спав спокійно та не знав, що в кімнату хтось пробрався. — Як ти… чому ти…

— Вставай, єдинорожику, — штовхнув його в бік Круел. — Ми йдемо в склеп.

— Але… ти казав…

— З четверга на п’ятницю, це повний місяць, — а потім знизав плечима: — Я не попереджав? Ну, добр. Трістан підвівся з місця, бо вже знав, що сперечатися з цим хлопцем це програш в будь-якому випадку.

Начепивши зручні штани та сорочку, він швидко одягнув навчальні обладунки. Вони являли собою лише залізні наплічники та панцир. Спочатку учні потихеньку звикають до справжньої ваги лат. Потім Трістан узяв свій меч. А потім він прокинувся остаточно:

— Як ти проникаєш в мої сни?

— Тихо ти, істеричко, — спеціально задів його Круел. — Я просто духа викликав, який сни псує й запропонував йому пожити в моєму тілі. Поки він у мені, я можу проникати в чужі сни.

— Ти що?! Ти вселив в себе духа?

Це була одна із заборон чорнокнижників, тому Трістан і здавався істеричкою.

— Чого ти репетуєш? — обурився Басторі. — Твоєму сусідові сниться, як за ним ганяється бекон. Це мені подобається більше, ніж твої єдинороги…

Трістан почервонів: забагато цей хлопець про нього знає!

— Ну… це було… Не важливо! — відмахнувся той. — Ти в себе злий дух впустив! Чому він досі не контролює твоє тіло?

— Ну, я ж добровільно віддав, ось він і покірний в подяку, — відповів Круел. — Розслабся, мене вони не кривдять. А інших — так, за це я їх люблю.

Трістан позіхав на весь рот, не розуміючи, як він попав.

Місяць висвітлював лісову місцевість, але тіні від крон дерев змушували уяву намалювати найстрашніші образи, на які здатний сонний мозок. Йти в ліс зараз трохи лячно навіть для лицаря.

Трістан подивився на Круела, сподіваючись побачити в його очах солідарність, щоб потім повернутись у теплі ліжка. Але цей ненормальний усміхався на всі тридцять два зуби, дивлячись перед собою. Явно не може дочекатися моменту, щоб увійти в безодню непроглядного страху.

Трістан взяв себе в руки, мотивуючи себе тим, що якийсь там Круел Басторі сміливіший за нього самого! Ага, зараз!

Повний місяць висвітлив шлях — перед лісом, наче за велінням вітру з’явилася довга стежка. Круел без роздумів пішов уперед, а Трістан поплентався за ним. Він все ще не розумів, що від нього потрібно. Начебто захищати від демона. Добре. Тут демонів точно немає, це ж університет, щоб його!

— Уяви, якщо демон відкусить нам голови, — заговорив Круел. — Це буде гарна смерть! Тобто уяви, якими ми могли б стати примарами. Без голів. Або якщо демон вирішить розчавити нас, то ми були б коржиками.

— Тобі хоч трохи лячно? — спитав Трістан.

— Після твоїх єдинорогів — так. Ось вже не думав, що твій мозок здатний на такі огидні жахастики…

— Жахастики? Це єдинороги! — Трістан ніяк не міг зрозуміти логіку.

— Я й говорю!

— Ти дивний! — так, це далеко не новина, але втриматися Трістан не зміг. — Приютив у себе злого духа, переслідував мене майже весь тиждень, розповідаєш мені про нашу смерть із захопленням, а ще змусив мене серед ночі йти до лісу. Ти ненормальний, розумієш?

— Звідки тобі знати, що спочатку було нормальним? — невинно спитав Круел. — Пам’ятається, колись вважалося нормальним спалювати відьом на багатті. Ця ваша “нормальність” не буває надійною, тому нормальної апріорі бути не може.

— Ні, дякую, професоре філософських наук, я залишусь при своїй думці.

— Усі так кажуть, доки їм голову не знесуть.

— Припини!

— Я тебе злякав?

— Давно вже!

— Як круто! — і радіє.

Трістан ринув у порожнечу. Вперше він почувався якимсь недалеким ідіотом! Щоправда, тішить одна-єдина річ: вони сходять до склепу й дивний хлопець від нього відчепиться. Але якщо подумати, то це найвеселіше, що він колись витворяв в університеті. І цей дивний хлопець єдиний, хто зміг так похитнути його вічно серйозний настрій. Може, варто просто його прийняти таким? Ненормальним?

Та ну! Навіщо йому водитися з чорнокнижником? Якщо Трістан Шей вирішив стати королівським паладином, то має бути серйозним та шляхетним, щоб досягти своєї мети. Нема чого витрачати час даремно. Цей випадок із склепом просто виняток. Бо… Та бо страшний цей чорнокнижник!

— Ось! Ось-ось! — заспівав у захопленні і екстазі Круел, показуючи на склеп попереду.

Старий, раніше був білим, але зараз же набув сірого холодного відтінку. Тріщини виступали на колонах біля входу, натякаючи на справжній вік цієї будівлі. Склеп йшов у землю, а якщо сказати точніше, то у великий пагорб серед дерев. Звичайно, не похмуро і таємниче, як очікував Трістан, але теж зійде.

На дверях було зображення демона: роги, копита, теляча морда та крила. Навряд чи це той самий кам’яний демон, але ж явний натяк на нього! Круел побіг обіймати кам’яне зображення, поки Трістан стояв та прокручував варіанти дій. Він хотів було розвернутися й піти, але залишити цю «дитину» однієї ночі в лісі?.. А якщо вона когось злякає, на когось нападе? Ні, краще не ризикувати людьми.

— Круеле, ти довго обійматимеш камінь? — спитав Трістан. — А то я хочу спати…

— Зараз перехочеш! Тому що настав час випустити демона! — зрадів той. — Розумієш, щоб дістати його з каменю, треба закрити його в чомусь іншому. Я більше морочив голову, яку мені мантію вдягнути, щоб сподобатися демону. І вибрав ось цю. Дивись, — він обернувся, демонструючи досить непоганий вигин тіла в районі талії, — як тобі? Демони люблять щось сексуальне! Але такого в моєму гардеробі немає.

— Ти, звичайно, чудово виглядаєш… — це він сказав, на свій подив, від щирого серця. — Але чому саме для демона?

— А для кого ще?..

— Ну… — Трістан спробував натякнути на себе, але не зміг.

— Я взяв перше, що потрапило під руку, туди й переселю сутність демона, — Круел дістав із кишені запакований презерватив.

Трістан знову почервонів, бо настільки непробивну людину він бачив вперше у своєму короткому житті! Помітивши вираз обличчя та легкий рум’янець на щоках (навіть у напівтемряві помітно), Круел посміхнувся ширше:

— Ти незайманий.

— І що з того?!

— Демони вас люблять, навіть завидно…

— Досить мене бентежити! — Трістан більше здивувався з того, що Круел якраз не незайманий. Це навіть обурювало його! — Я думаю про кар’єру та навчання, а не про швидкоплинні розваги, зрозуміло?

— Ой, куди там… — обернувся Круел до дверей склепу. — Просто ще ні на кого не встав, щоб аж захотілося, ось тобі й все благородство.

Трістан щось прошипів пов’язане з нескромністю та справжнім коханням на все життя, але Круел уже не вслухався.

Він намалював білою крейдою потрібне магічне коло на дверях склепу та вийшло в нього напрочуд швидко, наче він і раніше подібне робив. Чесно кажучи, ще як робив, просто Трістан не знав. Відстрибнувши від дверей, Круел поліз в рукав мантії та витягнув гримуар. Закладка на потрібній сторінці заощадила кілька секунд пошуків.

Круел заговорив дивні слова, від яких руни з крейди заблищали, як за командою. Трістан зізнався собі в тому, що виглядає це досить-таки красиво… Блискання принесло за собою й інше, крім краси. Вхідні двері до склепу самі по собі вибухнули.

Каміння склалося між собою в повітрі, подібно до мінотавра постать встала перед очима. Демон сердився раптовому пробудженню!

— О чорт! — такого Трістан не чекав, хоч треба було.

Вийнявши меч, він дуже швидко та вміло напав на кам’яного демона, заздалегідь знаючи його тактику бою. Завдяки нав’язливим снам. Круел все ще читав слова з гримуару, треба захистити його на якийсь час.

Проте борючись із справжнім демоном, звички якого Трістан так добре знав і розумів, він відчув себе профі.

Гримуар зачинився, Круел підняв запакований презерватив. Він хотів спробувати це зробити самому, без гримуару, бо так швидше. Як там робив Раріг? Малював символи прямо у повітрі. Руни та їх побудову Круел чудово знав, тому й вирішив спробувати свої можливості. У повітрі закрутилося магічне коло, що сяяло різними відтінками червоного та золотого. Кам’яний демон завмер на місці, а потім вогненно-золотисте світло охопило його і підірвало.

Презерватив блиснув, руни та коло зникли – все пройшло вдало. Трістан не міг не помітити того, що щойно побачив у простому другокурснику.

— Магічні письмена! Правильне виконання! — у тихому захопленні промовив він. — Як ти цьому навчився?

— Щойно спробував, — відповів Круел, розглядаючи презерватив (тепер блискучий).

— Щойно?! Ти жартуєш! Цьому рік навчаються! Концентрація, правильна побудова рун, замальовка всього кола в уяві…

— Наш методист так зробив на зборах, я просто повторив, — сказав той. — І так, я знаю всі руни та всі побудови. Ти за ідіота мене тримаєш?

— Ні, я… На другому курсі?.. — Трістан змушений був визнати собі, що бачить когось надто сильного й недооціненого.

Того, хто не здригнувся перед демоном, нічого не побоявся і пішов на виправданий ризик!

— Круеле, ти не божевільний. Ти неймовірний…

Круел здивовано глянув на нього, а потім на презерватив:

— Я вже маю демона, все. Можеш йти.

— Звісно, ми так і домовлялися, але… — Трістан став на одне коліно, як годиться лицарям. — Я хочу боронити тебе й надалі!

Круел здивувався знову: зазвичай, всі від нього тікають, варто тільки відпустити. А цей навіть і не думає. Чесно кажучи, з таким Круел зіткнувся вперше. Чарівний лицар схилив коліно та пропонує свій захист… Та такого й у мріях ніколи не було!

— Гей, тебе демон по голові вдарив? — підозріло запитав Круел.

— Ні. Завдяки твоїй підготовці, битва була дуже простою, — слабо посміхнувся Трістан. — Якщо й далі допоможеш мені тренуватися, я зможу захищати тебе від будь-яких демонів.

— Тебе не бентежить, наприклад, те що… нафіга мені вони?.. Бо багатьох це…

— Ні, роби те, що тобі подобається. Я просто допомагатиму. Як належить друзям.

— Друзям?.. Ні, ти точно не ок. Якщо ти збожеволів, то вина не моя, а твоїх єдинорогів.

— Але я серйозно, — Трістан здогадувався, звідки взялася така недовіра. — Ти впорався без наставника, у тебе не виникло жодних проблем. Це неймовірний хист. Що може допомогти і мені теж. Що скажеш?

Круел глянув на нього:

— Повмовляй мене ще хвилин десять, стоячи на коліні і тоді…

— Ні, ти, звичайно, крутий і таке інше, але не нахабній.

— Буду, бо я командую. Взагалі, роби, що хочеш.

— Тобто ти згоден?

— Як тільки знайду ще демона, то покличу тебе. А зараз треба в склеп сходити.

— Не знаю навіть навіщо, але… — Трістан підвівся з землі. — Гаразд, ходімо.

Примітки:

*Сильфідний рік — Новий рік, але у них названий на честь духів.