Покарання

Потихеньку мою голову відпускав біль. В очах прояснилось. Тим часом мене занесли в якесь приміщення та посередині нього скинули на підлогу. Воно було пусте та темне зі сходами біля правої стінки, котрі спускалися у низ – схоже до підземелля. Я озирнулась навколо і побачила, що в іншому кінці кімнати зібралися всі мої «брати» та «сестри». Вони дивилися на мене і мовчали. Побачивши Івету, я подивилася на неї, проте вона одразу ж відвела погляд. В її очах я встигла прочитати величезний смуток з сумішшю злості. Що стосується інших, то обличчя Севастіана було як завжди кам’яним, Лука схвильовано дивився на мене, а Маріанна взагалі стояла так, наче їй зовсім не було діла до всього, що відбувається. Поруч зі мною я нарешті побачила того, хто ніс мене від самого лісу: це був високий чоловік середнього віку з темним волоссям та зеленими очима в чорному діловому костюмі.

– Дякую Орест, – почувся вже знайомий мені жіночий голос, – можеш бути вільним – це сімейна справа.

– Як забажаєте, пані Інга, – вклонився чоловік та вийшов.

– Що ж, – повільно почала «мати», ставши напроти мене, – я так розумію ти намагалася втекти звідси. Так? – запитала вона.

Я подивилась їй прямо в очі, зовсім забувши про те, що вона зробила зі мною під час сніданку, і не зважаючи на панічний страх, котрий з кожною секундою норовився заволодіти мною, я відважно відповіла:

– Так, – і продовжила: – Я ні секунди більше не збиралась затримуватись у вашому недомагічному гадюшнику.

– Оо, як ми заговорили, – спокійно з іронією в голосі відповіла вона. – Звідки така хоробрість дівчино?

– Якщо вірити вам, то це, – усміхнулась я, – скоріш за все спадкове, – на задньому плані я краєчком ока побачила по справжньому нажахану Івету.

«Мати» тим часом теж посміхнулась і трохи склонившись до мене відповіла:

– У такому випадку ти маєш бути покарана, – вона зробила паузу, – як справжній член сім’ї Коронських.

Цього разу я промовчала.

– Бачу на це ти не знайшла уїдливої відповіді, – вона зняла свій батіг с поясу і, розправивши його, сталевим тоном наказала: – Приспусти свою сукню до поясу і повернись до мене спиною.

– А якщо я відмовлюсь? – намагаючись приховати свій жах, запитала я.

– Ти не зможеш цього зробити.

– Чому це?

– Тому, – почала «мати», знову подивившись мені прямо в очі, – що ти прямо зараз опустиш сукню до поясу без зайвих слів.

У наступну мить мої руки, не слухаючись мене, почали розстібати сукню, тим самим оголюючи моє тіло на очах у всіх присутніх.

– Так набагато краще, – задоволено промовила та. – Тепер стань на коліна та повернись до мене спиною.

Тіло підкорилось.

– За свої дії ти отримаєш п’ятдесят ударів батогом особисто від мене. Після чого також тиждень просидиш у підвалі і подумаєш над своєю поведінкою, – оголосила свій вирок «мати» і в наступну мить я відчула неймовірну біль та скрикнула. Потім знову і знову. З очей потекли сльози, а спина почала горіти від нескінчених ударів. Мені здавалось – ще трохи і мої ребра розтрощаться вщент. Стиснувши кулаки так, що нігті впивались у долоні, я трималась з останніх сил, щоб не впасти обличчям вперед. В очах паморочилось. Спина з кожним ударом німіла все сильніше, проте це не допомагало – до болі неможливо звикнути і кожного разу боліло як вперше. І знову удар, і потім ще один, і ще. Я перестала рахувати. Голова опустіла і мозок був здатен думати лише про відчуття пекучої болі, котра тривала здавалося вічність. Через декілька хвилин «мати» зупинилась.

– З батогом все, – промовила вона і голосно погукала Ореста. Він з’явився за мить. – Відведи її до підвалу і нехай просидить там тиждень. На цьому все.

Мене знову підняли сильні руки і понесли до підвалу – я знову втратила притомність.

***

– Бідна дитина, – почула крізь сон я, – ти тільки подивись, що вона зробила з її спиною.

– Ти вже забула ЯК вона карала інших дітей? – відповів інший жіночий голос. – Їм було не краще.

– Але все одно кожного разу серце від жалю розривається. Хіба ж так можна?

– Прикуси свого язика – нас можуть почути, – різко промовив голос. – Ти хочеш, щоб вона таке і з нами зробила? Якщо навіть не гірше.

Після цієї короткої розмови я знову відчула пекучий біль на своїй спині та скрикнула. На підсвідомому рівні не хотілося знову переживати те жахіття, тому я почала боротися. Цього разу в неї не вийде.

– Тихіше дівчино! – мене утримували чиїсь руки. – Ми всього-на-всього промиваємо твої рани.

Я не повірила жодному слову, тому продовжила люто брикатися та вириватися з незнайомих рук.

– Кларо! Дай мені швидше снодійний порошок, бо я її не втримаю.

Через кілька секунд до мого обличчя притиснули ганчірку з порошком і, вдихнувши його, я знову провалилась у пітьму.

***

Все тіло ламало. Спина та ребра до сих пір гуділи від болю. На лобі все ще відчувалась величезна гуля, а ніс розпух ще більше. В такому стані я прийшла до тями і одразу не зрозуміла де знаходжусь. Останнім часом для мене це вже стало звичною справою. Я озирнулась: холодна темна кімната з кам’яними стінами і сталевими дверима, в яких посередині розташовувалось маленьке віконце. Підлога була зі звичайного ґрунту. Я лежала на оберемку сіна, а справа від мене стояло відро. Напевно для природних потреб.

Почали спливати уривки спогадів: ось я намагаюсь втекти і врізаюсь в невидиму стіну, після чого мене приносять в приміщення з усією «сім’єю» і показово карають ударами батога, а потім несуть до підвалу під час чого я втрачаю свідомість. Чорт, хотіла втекти, а в решті решт знову опинилася в тюрмі. Навіть гірше – вся покалічена в затхлому підвалі. Чи варто мені говорити про те, що все зовсім пішло не по плану? Думаю ні.

Що ж, згадуючи свій вирок, я повинна просидіти тут тиждень. Ось тільки я не знаю скільки часу вже пройшло – година чи навіть дні. Не знаю я також день чи ніч зараз. Можливо, коли мені принесуть їжу чи воду я спитаю який день. Сподіваюсь я не помру тут з голоду або від спраги.

Я спробувала сісти і тільки в цей момент зрозуміла, що мої рани хтось обробив та забинтував. Значить мені це не наснилось? До мене дійсно приходили дві жінки та намагались допомогти мені. Виходить, що так. Я ледве сіла і в цей момент за дверима почулися кроки декількох людей. Невже це знову ті дві жінки? Згодом я побачила у віконці голови Івети та Луки.

– Що ви тут робите? – шоковано спитала я.

– Бляха, ти жахливо виглядаєш, – вилаявся Лука.

– Ми тут, щоб перевірити як ти, – відповіла на моє запитання Івета, – і бачимо, що доволі жахливо.

– Почуваюся я не краще, – усміхнулась я. – До речі, скільки часу пройшло?

– Пішов другий день як тебе запхнули сюди, – відповіла вона і сердито додала: – Навіщо ти мене обдурила? Чи знаєш ти, як я перелякалася? Чи знаєш, як совісно мені було, коли я дивилась на те як тебе б’ють, – емоційно почала Івета і по її обличчю покотились сльози. – Совісно, бо якщо я б тебе не повела у той сад, якщо вчасно би зупинила тебе, тобі б не довелося цього терпіти, – вона витерла сльози та її обличчя знову стало сердитим. – І взагалі-то мені не повинно бути совісно, тому що у всьому винна тільки ти. Я попереджала тебе і не раз. Говорила – не роби дурниць. А ти взяла і зробила! І зробила найгірше взагалі, що могла б зробити – намагалась втекти! – на одному подусі говорила дівчина.

Я подивилась їй в очі і винуватим тоном промовила:

– Пробач… – намагаючись зібратись з силами, я продовжила: – Пробач мене за те, що не послухала тебе і скоїла дурницю. Пробач за те, що порушила обіцянку.

Івета сердито дивилася на мене, наче роздумуючи, що зі мною робити, а потім нарешті відповіла:

– Чорт з тобою, я пробачаю тебе, – все ще сердитим тоном промовила вона і додала: – але тільки тому, що ти виглядаєш дійсно паршиво.

– Не хочу втручатись у вашу сльозливу сцену, – промовив Лука, – але в нас обмаль часу – нас взагалі не повинно тут бути. Якщо мати дізнається, то в цій камері з’явиться ще два покараних.

– Ти маєш рацію, – відповіла Івета. – Ми вже маємо йти.

– А ви прийдете ще раз?

– На жаль, ні Надіє, – засмутила мене вона. – Це взагалі диво, що нам вдалося непомітно пройти сюди хоч на деякий час, тому ми вже підемо. Зустрінемось через п’ять з половиною днів.

– До зустрічі, Надія, – попрощався Лука і вони разом зникли з мого віконця.

***

Минали дні. Кожного дня до мене приходили покоївки, перевіряючи мої рани та приносячи їжу з водою. Розмовляючи з ними, я дізналася, що повненьку покоївку років сорока, з рудим волоссям та зеленими очима, звали Клара, а іншу худу з темним волоссям та блакитними очима – Маргарита. Весь час я спала. Прокидалась лише, коли вони приходили, для прийому їжі та коли кортіло в туалет. Так і минув тиждень. Мені стало краще: гуля зникла, набряк з носу теж, спина хоча і боліла, проте вже не так сильно.

Я як завжди спала, коли двері в моїй камері відчинилися і зайшов Орест.

– Час твого покарання сплинув дівчино. Піднімайся.

Без зайвих слів, я покірно встала і підійшла до нього. Ноги відчутно ослабли, але я намагалась цього не показувати.

– Йди за мною, – наказав він та, повернувшись до мене спиною, пішов у верх по сходах.

Я йшла за ним поки ми не вийшли на світло. Очі засліпило і я одразу ж заплющила їх. Протягом тижня я просиділа в темряві, тому це звична справа. Згодом, коли мої очі пристосувались до сонячного світла, я знову пішла за ним.  Через кілька хвилин ми прийшли до невеликої купелі. В протилежному від мене кінці була розташована доволі таки розкішна ванна, яка вже була заповнена до країв гарячою та пінною водою. Поруч зі мною стояв туалетний столик із дзеркалом. Також в купелі стояли вже знайомі мені покоївки Клара та Маргарита.

– Залишаю її на вас, – звернувся до них Орест. – Ви знаєте, що робити, -промовив він та вийшов.

Одразу ж після його виходу, мене швидко та без зайвих слів роздягли і засунули у ванну. Потім обережно, щоб не пошкодити спину, вони помили мене. Я не чинила опір, бо просто не мала на це сил. Тим паче, що нічого поганого вони не робили. Після водних процедур, мене посадили за столик і я побачила своє відображення у дзеркалі: синець на лобі, синці під очима, сухі потріскані губи, а також моє справжнє біле волосся, яке встигло за тиждень з гаком відрости і виглядало це, м’яко кажучи, не дуже.  Одним словом, виглядала я жахливо.

Покоївки зняли з мене пірсинг, після чого почали за допомогою косметики приховувати мої синці та придавати моєму обличчю живий рум’янець.

– Треба щось зробити з її волоссям, – задумалась Клара.

– Я  теж так думаю, – відповіла Марго.

– Пофарбувати його знову в чорний колір було в жахливо, тому, як тобі варіант, щоб відростити її справжній колір?

– Хм, думаю це гарна ідея, – роздивляючись моє волосся промовила Марго, – тоді почнемо.

Клара кивнула і вони разом підняли руки над моєю головою. В наступну мить волосся почало різко рости. Коли його ріст досягнув мого попереку, вони тяжко видихнули і опустили руки. Я мала б здивуватися – дві жінки просто за декілька секунд відростили моє волосся лише зо допомогою витягнутих рук, проте після того, що я тут встигла побачити та відчути на собі – мене, здається, вже ніколи нічого не здивує. Марго дістала ножиці та відрізала пофарбовану частину біля моїх лопаток. Тепер моє волосся було чисто білим, як у дитинстві і цей факт мені не дуже сподобався. Одразу почали спливати неприємні спогади. Я почала приховувати свій справжній колір у восьмому класі, через постійні насмішки однокласників, які ще й придумали мені начебто образливе прізвисько «альбінос». До сих пір не розумію, що в ньому смішного. Я нагадую альбіносів лише білим волоссям і все. Здоров’я відмінне, а що стосується брів та вій – вони в мене темні, як і все інше волосся на моєму тілі, окрім волосся на голові звичайно.

– Боже, яка ти гарна, – плеснула в долоні Клара, – таке незвичне і білосніжне волосся! Тепер на його фоні твої бурштинові очі здаються ще прекраснішими!

– Повністю згодна, – погодилась інша покоївка, – але не розумію нащо ти його пофарбувала в чорний?

– Просто захотілося якихось змін, – знизала плечима я, досі не зводячи погляду зі свого відображення.

– Хм, знаєте що, – задумливо почала Клара, чухаючи підборіддя, – десь я вже бачила таке ж волосся. Тільки ось де…

– Ну може й бачила, – перебила її Марго, – залиш свої роздуми на потім – її вже потрібно вести на сніданок.

– Ох, точно! Поспішимо!

Я передяглася в новий, але точно такий же одяг в якому і була: чорна сукня та черевики на шнурівці. Волосся покоївки мені заплели в не дуже тугу гульку.

В такому вигляді мене повели до їдальні.

***

З кожним пройденим кроком моє серце билось все швидше і швидше. Зараз я зайду до їдальні та побачу жінку, котра так жорстоко зі мною обійшлася. Глибоко всередині я розуміла, що до жаху її боюся, проте мені вже набридло боятися. Я глибоко вдихнула, намагаючись сповільнити та заспокоїти своє серце.

«Тим паче, – подумала я, – думаю гірше вже не буде». Я відчула найсильнішу біль в своєму житті, в додаток до цього мене також встигли принизити та оголити перед людьми, яких я ледве знаю і це насправді щось зламало в мені. Поки не знаю що саме, але, здається, скоро я про це точно дізнаюсь.

Тим часом ми вже підійшли до дверей їдальні. Покоївки подивилися одна на одну і відчинили переді мною двері. Я ввійшла. Всі вже сиділи на своїх місцях, окрім звичайно «мати» та Маріанни. Івета підскочила з місця та побігла обіймати мене.

– О боже, нарешті ти тут! – накинулась на мене вона. – Я так хвилювалась за тебе! Ти навіть якось змінилась, – дівчина пильно обдивилась мене з голови до п’ят, – і справа не в твоєму новому дивному волоссі.

– Справді? – здивувалась я. – Тоді ж в чому?

– Погляд став іншим, – відповів замість неї Лука, підходячи до нас. – Тепер ти точно одна з нас, – серйозно подивився він на мене. Я зрозуміла все без слів і у відповідь лише мовчки подивилася на нього.

– З хвилини на хвилину прийде мати з Маріанною, – почувся голос Севастіана, – сідайте, щоб не було як минулого разу.

– Зате ти я бачу зовсім не змінився, – відповіла йому я, – як був редькою, так і залишився.

Лука не втримався і приснув зо сміху, а Севастіан сердито зиркнув на мене, але все ж таки промовчав. Ми сіли по місцях. Через кілька хвилин двері відчинилися і до їдальні зайшли Інга з Маріанною. Остання якось дуже дивно подивилася. Побачивши мене, її очі розширилися і вона здається навіть призупинилась на кілька секунд. Я теж здивувалась. Чому вона так дивиться на мене? Це все через моє волосся? Її настільки воно шокувало? Щось тут не так.

Попри мої страхи, сніданок пройшов у відносній тиші, але все ж таки в кінці трапези «мати» заговорила зі мною:

– Я бачу Надіє, що моє покарання пішло тобі на користь, – як завжди спокійно та владно почала вона, – зізнаюсь – це радує мене, але твої заняття ніхто не відміняв, тому одразу ж після сніданку ти разом з усіма підеш на них, – надпивши свою каву, «мати» додала: – І я сподіваюсь, що на цей раз ти, навчившись на своїх помилках, знову не скоїш щось таке, за що я мала б тебе покарати. Ти мене зрозуміла?

Я подивилась прямо в темряву її очей:

– Так, – відповіла я, – зрозуміла.