Глава 7: Ласкаво просимо до Гнізда

«Альдо, можна тебе на хвилинку?», – Сандро постукав у двері її кімнати. Дівчина відчинила двері й впустила його. Чоловік розглядав стіни, малюнки на них, вазони на підвіконні, які тримав живими хіба що святий дух – він поняття не мав, як сказати те, заради чого прийшов.

– Я тебе уважно слухаю, – Альда сіла на край столу. – Ти наче щось хотів?

– А, так… Так… – Кастільйоне сів поруч із нею. – Власне, пам’ятаєш, що я казав про Орден? Така справа…

– Сподіваюся, вони не створили тобі проблем, – вона помітила його схвильованість. – Принаймні, великих проблем.

– Розумієш… За нашим планом тут мав залишитися молодший із мисливців. Із ним я маю деякі спільні справи. Але…

– Дай вгадаю, все пішло не туди.

– Саме так! – його звичні театральні жести розсмішили дівчину. – Один із них таки залишився. Проблема – не той, котрий адекватний. Ще одна річ – йому треба десь спати, а підселити можна або до тебе, або до мене. Просто я розраховував, що залишиться молодший… Але навіть якби він, я б все одно питав… Коротше кажучи, що мені з ним робити? До тебе підселяти якось… Не дуже, мабуть гарно… Але я ж обіцяв розказати, чим зустріч закінчиться, тому от…

– Можна і сюди, я все одно рідко коли весь день у кімнаті буваю. А до тебе не можна нікого підселяти, навіть не думай! – дівчина обійняла його. – Ми ж всім домом тобі на нерви діємо! Нехай хоч десь у тебе буде спокій.

– Ніхто мені нікуди не діє, – Сандро легенько поцілував її в лоб. – А якщо ти його боятимешся?

– Чому мені його боятися? Він такий страшний? Ти мене недооцінюєш.

– Добре, – здався Кастільйоне. – Але якщо раптом відчуєш, що тобі з ним некомфортно, одразу кажи.

***

«Тут твої звання не мають жодної ваги», – повторив про себе Хеммінг. – «Що б він не казав про рівність і взаємовиручку, все одно звучить як секта». Мисливець оглянув кабінет, в якому його залишив Кастільйоне. «Тут такий хаос, що навіть якби я спробував щось знайти, в цьому не було б ніякого сенсу», – роздратовано подумав він. – «Нічого не розумію. Таке враження, наче я знову учень в Ордені. Тільки от мені сорок дев’ять, я магістр, у мене є дворянський титул. Навіть якщо зараз я через службовий обов’язок повинен бути тут, після місії я повернуся до звичного життя. Що б не казав цей божевільний, не дозволю собі забути, хто я».

– Сподіваюся, я не надто довго? – Сандро повернувся до кабінету. – Ходімо, покажу тобі твою кімнату. В тебе буде сусідка, прошу не ображати.

– Я тобі схожий на того, хто образить леді? – Хеммінга зачепило таке формулювання.

– Звідки мені знати? – потис плечима Кастільйоне. – Не злися, будь ласка, але я ж не ворожка, ніяк не передбачу. Мав на увазі, тут ми намагаємося будувати здрорву комунікацію.

– Я зрозумів, – кивнув мисливець. – «Точно секта. Так і напишу в звіті».

– От і чудово, – усміхнувся співрозмовник. – Власне, це єдине правило – мирно співіснувати з іншими. Ходити можна куди завгодно – всі ми тут дорослі вільні люди і нічого одне одному забороняти не маємо права. Власне, скоро сам зрозумієш.

– Безумовно, – Хеммінг намагався не зірватися. – Це все?

– Все. До речі, ми прийшли, – Сандро вказав на одні з дверей у коридорі. – Давай, я вірю, що в тебе все вийде.

***

«Наче я питав, чи вірить він… Ну нахрін!», – Хеммінг мовчки відчинив двері. Його сусідки в кімнаті ще не було. Він допустив, що вийшла вона нещодавно – на столі була чашка гарячого чаю.

«Не знав, що ти ось так довіряєш людям, яких бачиш вдруге в житті», – сказав йому Інгвар, коли магістр підійшов до машини. «Справа не в тому, довіряю чи ні. Я приїхав сюди через місію, від якої не відмовлюся просто тому, що постояльці цього божевільного – люди «тонкої душевної організації» і негайно отримають масову панічну атаку від слова «обшук». Безумовно, я готовий до того, що мені, можливо, доведеться захищатися, але будь певний, мене це не зупиняє», – Хеммінг витяг із багажника свою сумку. Він завжди возив із собою необхідний мінімум речей, пояснюючи це тим, що ніколи не знає, куди заведе обов’язок.

Чоловік недбало кинув сумку на вільне ліжко й, знявши куртку, підійшов до книжкових полиць. На них панував такий самий хаос, як і в кабінеті Сандро. «Таке враження, наче він або постоялиця кімнати хотіли просто забити стелаж, а чим – справа десята. Принаймні половина із цих книг – макулатура без сенсу й змісту…», – Хеммінг перевів погляд на стіл. – «А це що за дурня? Книга про ворожіння? Кастільйоне просив не ображати сусідку… Що ж, він може спати спокійно – у мене просто не може бути тем для розмови з особою, яка вірить в езотерику».

Він сів на край ліжка, кілька хвилин вивчаючи поглядом ескізи на стіні. «А тут стає спекотно», – Хеммінг зауважив, що на годиннику майже полудень. – «Якщо в них, звісно, правильно йде годинник». Кондиціонера в кімнаті не було, а вікно й так стояло відчиненим, тож мисливець не придумав нічого кращого, ніж зняти джинси й пошукати в сумці спортивні штани. За мить він відчув легкий протяг. Різко повернувшись, побачив біля дверей дівчину, яка ніяк не наважувалася зайти. Разом із тим її сміливості вистачало на те, щоб уважно розглядати його. На те, що її помітили, вона відреагувала тільки тоді, коли Хеммінг запитав у притаманній йому різкій манері:

– Якого чорта? Що, постукати не дано?

– А двері замкнути не дано? – не залишилася в боргу дівчина.

– Витріщатися на людей, між іншим, неввічливо, – дещо спокійніше зауважив чоловік.

– А хто витріщається? – вона схрестила руки на грудях. – Я милуюся. Знаєш, не щодня в мене в кімнаті стоїть красивий мужчина, ще й у таких чудових трусах. Брутальні такі труси, навіть не в квіточку там, не з котиками… Серйозні. Аж занадто.

Мисливець не знав, як реагувати на подібне. Поведінка дівчини здалася йому справжнім нахабством – він уявити не міг, щоб будь-хто посмів заходити без стуку й навіть не перепросити. Що вже казати про факт того, що вона сміє якось оцінювати його спідню білизну! Але не встиг Хеммінг придумати вдалу відповідь, як дівчина знову заговорила:

– От чорт… Ми ж навіть не знайомі, – вона простягнула руку: – Альда Рейн.

– Хеммінг Аркеллсон, – він за звичкою поцілував її долоню. – Що ж, тепер ми знайомі, тож можеш продовжити неймовірно цікавий аналіз моїх трусів.

– Дякую. Отже… – Альда задумливо глянула на його зад.

– Серйозно? Якого хріна ти дивишся на мої сідниці?! – чоловік зрозумів, що на цьому його запас цензурних слів скінчився.

– А якого ти цими самими сідницями до мене повернувся? Мені взагалі діла до них нема. Ти собою і своєю сракою весь прохід загородив, – вона мала рацію, адже перевдягатися він вирішив за два кроки від дверей, тож пройти справді було нікуди.

Не бажаючи визнавати свій промах вголос, Хеммінг мовчки ступив убік, звільняючи прохід. Альда зобразила щось віддалено схоже на реверанс і підійшла до свого ліжка, попутно захопивши книгу зі столу – ворожіння цікавили її більше, ніж новий сусід. Мисливець все ж знайшов спортивні штани, після чого знову взявся вивчати стелаж. «Теж почитати чи що… Не сидіти ж, наче хуй на блюдечку», – на його смак найбільш адекватним чтивом виявився путівник римськими музеями. – «Вибір невеликий, то хоч матиму уявлення, про що з ними заводити розмову», – він ліг, намагаючись не дивитися на сусідку. – «Знайомство в нас вийшло таке собі. Неординарне, що сказати».

***

Книги Хеммінгові вистачило на сорок хвилин, але він вирішив не показувати, що закінчив. Чоловік зосереджено розглядав сторінки ще хвилин десять, імітуючи бурхливу розумову діяльність. Альда теж ніяк не могла сконцентруватися на читанні. Вона час від часу дивилася на мисливця, намагаючись робити це непомітно для нього. Своїм ідеалом дівчина вважала чоловіків, схожих на Кастільйоне, проте Хеммінг здався їй досить вродливим.

Рейн хотіла почати розмову, але боялася, що він знову зрозуміє все не так. «І чому мене потягло ляпнути цю дурню про труси? Тепер от сиджу і мені соромно. А вибачитися теж не можу, бо ще подумає, що я геть дурепа. Але ж так і є, ні?», – вона відклала книгу й зробила ковток чаю, який давно охолов. Зрештою дівчина наважилася запитати:

– Надовго ти тут?

– Два місяці, – коротко відповів мисливець.

– Ти ж не італієць?

– Ні.

– Зрозуміло, – Альда пересіла на край столу. – Вибач, що відволікаю.

– Прийнято, – Хеммінг продовжив вдавати, ніби страшенно зацікавлений читанням путівника.

«Це має такий вигляд, наче я змушую його зі мною говорити. Не йде на контакт – нічого, нехай, має право. Тільки мені від цього ніяк не легше», – дівчина лягла просто на столі, продовжуючи спостерігати за Хеммінгом. Йому, схоже, набридло вдвадцяте перечитувати той самий текст, тож він відклав книгу і мовчки вийшов із кімнати.

Мисливцеві страшенно захотілося курити, хоча раніше він не помічав за собою такої нагальної потреби – його організмові, як і організмам інших ініційованих, не було властиве поняття “залежність”. «Мабуть через те, що я не звик ось так просто лежати й нічим не займатися. Я просто витрачаю час на незрозуміло що. Може, цей рейд не вартий того, щоб жити тут цілих два місяці? Власне, хто завадить мені закінчити місію швидше? Мій клинок при мені – ніхто ж тут обшуками не займається. Звернутися до місцевого протектора, попросити невеликий загін, провести рейд і насрати на слабку психіку Сандро і його постояльців… З іншого боку, чи робить мені честь відкритий напад на беззахисних? Навіть якщо мессір не такий святий, яким намагається здаватися, і має тут якусь зброю, навряд чи зможе протистояти загону мисливців, яких тренують із самого дитинства. Ну от, я навіть дня не провів у цій секті, а вже починаю бути якимось сентиментальним», – Хеммінг не помітив, як викурив дві сигарети поспіль. Коли потягнувся за третьою, відчув на плечі чийсь дотик. Зі всіх сил стримуючись, щоб не вдарити наосліп, мисливець повернувся.

– У вас тут що, така дурнувата мода – підкрадатися до людей? – роздратовано видихнув він, побачивши перед собою Кастільйоне. – Невже так складно попереджати?

– Вибач, справді мій промах, – Сандро прибрав руку з його плеча. – Як ти? Все в порядку? – його голос звучав стурбовано. – Мені здалося, ти якийсь нервовий.

– А ти мені мамуся? – саркастично посміхнувся Хеммінг. – Може, ти дипломований психолог? Або хоча б говориш зі мною не втретє в житті? У вас три ні, прошу проповідувати комусь іншому, – він байдуже підпалив кінчик сигарети.

– Я не хочу тобі зла, – чоловік не поспішав залишати мисливця на самоті. – Просто даю пораду. Не тримай все в собі. Поговори з кимось. Нехай не зі мною – не так важливо з ким, насправді.

– І з ким я, по-твоєму, повинен поговорити? З сусідкою, яка мені в доньки годиться? Здався молодій дівчині старий хрін із гори, ага, зараз, саме так, – Хеммінг не бачив сенсу бути ввічливим там, де не знають про особистий простір.

– Це ти так думаєш. Чомусь я вважаю, що насправді ти геть не такий, яким хочеш здаватися.

– А знаєш… Я щойно теж подумав, – він глянув у вічі Кастільоне, витримав недовгу паузу і продовжив: – І дійшов висновку, що навряд чи потребую суджень особи, яка говорить зі мною втретє в житті. І вже точно не бачу необхідності в сеансах психотерапії під час перекуру. На все добре, – мисливець пішов всередину будівлі, але на півдорозі розвернувся і додав: – Мабуть, мені варто зайти до книгарні й купити хоч якусь літературу, яку можна читати. Нічого особистого, але те, що лежить в кімнаті, мені геть не до смаку.

***

Із настанням сутінок першим, що спало на думку мисливцеві, було бажання піти в найближчий бар і напитися до втрати свідомості. «Ще й доби не минуло, як я починаю падати в безпросвітний відчай. Невже я настільки слабкий?», – він переклав кілька вазонів на стіл і сів на підвіконня. Альда була в майстерні, тож Хеммінг подякував небесам за тишу і спробував помедитувати. «Схоже, доведеться пригадати життя до ініціації, адже я не зовсім уявляю, де тут зняти гідний ескорт», – він подумав про це для того, щоб заспокоїти себе.

На його подив, сексу не хотілося від слова зовсім. «Щось я занадто швидко переймаю їхні звички. Що ж, хвала небесам, я би все ще не відмовився від склянки міцного віскі», – чоловік зрозумів, що заглибитися в себе не вдасться – він надто напружений. «Як би мені не хотілося визнавати, але божевільний мессір мав рацію», – Хеммінг глянув вниз, на зелень внутрішнього двору. – «Мені справді необхідний співрозмовник».

Зазвичай цю роль виконував племінник. Як підопічний, він завжди був готовий вислухати магістра, і, що особливо цінував Аркеллсон, жодним чином не засуджував його. Часи, коли Інгвар був ревним адептом кодексу, давно минули – юнак усвідомив власну геніальність і більше не потребував середньовічних настанов. Хеммінг помічав, що нарцисизм учня стає все помітнішим, але вирішив не втручатися. «Зрештою, якби самозакоханість справді свідчила про відступництво, довелося би відправити під трибунал все Внутрішнє Коло разом із Грандмайстром».

Почувся легкий стук у двері. «Можна зайти?», – цього разу дівчина все ж запитала. Мисливець хотів відповісти, але натомість спустився з підвіконня і відчинив. Альда сіла на своє ліжко й знову потягнулася за книгою, коли Хеммінг спокійно й трохи відсторонено запитав:

– Я можу поцікавитися, навіщо ти тут?

– Я? – Рейн не одразу зрозуміла, що він звертається до неї. – Мені просто нікуди йти. Так сталось, що живу тут. А ти?

– Місія, яку я не обирав, – відповів чоловік, дивлячись на пейзаж за вікном.

– Сказати чесно, хрінове тут місце для духовних пошуків, – потисла плечима Альда. – Але кожному своє.

– Я не шукаю просвітлення, якщо ти про це, – ледь усміхнувся Хеммінг. – І тобі не раджу. Невдячна це справа.

– Чому ти так кажеш?

– Бо суджу з власного досвіду.

– Ти зараз про ваш Орден?

–  А тобі багато відомо?

– Зовсім нічого, – Рейн знову пересіла на стіл. – Просто Сандро питав, чи я не проти сусіда з Ордену. Сказав, що ви наче мисливці на нечисть чи щось таке. Я не розпитувала його – яка мені різниця? Ніхто не зобов’язаний звітувати комусь про себе.

– Не чекав такої розсудливої позиції. Невже знаючи про Орден ти не спробуєш дізнатися в мене більше інформації?

– Ні, навіщо? – не зрозуміла Альда. – Мені значно цікавіше дізнатися, хто ти в зовнішньому світі. Ну, крім того, що ловиш нечисть.

– Зовнішній світ?

– У житті, маю на увазі. В світі за межами цієї общини чи твого Ордену. Мабуть, цікаво, бо я поки ніхто без мессіра, – трохи тихіше додала вона.

– Ким би я не був, тут це неважливо, правда? Як сказав твій мессір, «тут звання не мають жодної ваги», – останню фразу він особливо підкреслив.

– Мій мессір?

– Ну не мій же. Я б зараз чогось випив, – мисливець вирішив перевести тему.

– Можу приготувати чай, – запропонувала Рейн.

«Я не п’ю чай, як і все інше, що не є водою або віскі», – хотів сказати Хеммінг, але натомість, неочікувано навіть для себе, відповів:

– Було б добре. Тоді я сходжу і куплю нам чогось солодкого. Що ти любиш?

– Дай подумати… – вона сором’язливо склала перед собою вказівні пальці. – Апельсиновий чізкейк.