Розділ шістнадцятий

Що належить відчувати смертнику, над яким обірвалась мотузка? Радість? Розчарування?

Я не відчуваю ні одного, ні другого. Я до смерті втомився, в голові у мене туман, на серці камінь, а в тілі – млосна слабкість. Якимось дивом Снейп витягнув мене і тримає тут, на цьому світі – тримає своїми зіллями, дешевим бренді, гострим поглядом понад горнятком чаю.

Він теж виглядає до смерті втомленим. Він виглядає так, наче тиждень не спав і не їв, тиждень працював, не розгинаючись, і двадцять років ятрив себе найчорнішими, найотруйнішими думками.

Ніколи я не зможу повернути йому цей борг. Так ніби мало мені було тих, старих боргів.

Ніколи і нічого він від мене не прийме – ані дружба моя, ані прив’язаність, ані співчуття йому не потрібні. «З тим і здохни» – запропонував він мені. Так, із тим, певне, і здохну. От тільки тепер не зрозуміло, коли.

– Чому я не помер? Як мені вдалося пережити трансформацію?

Він відсуває горнятко, натомість бере склянку, сьорбає бренді й кривиться. І дивиться на мене дуже… дуже складним поглядом. Як досвідчений зілляр на сумнівний рецепт. Або на неорганічний інгредієнт, що раптом відростив собі щупальця і пробує втекти з лабораторного столу.

– Тобі було не так вже й складно пережити трансформацію з тої простої причини, що ніякої трансформації не було, – мовить він нарешті.

***

– Вибач? Я не…

У Люпина дуже виразне обличчя. Що не кажи, в ці нескінченно важкі два тижні у мене все ж таки була неабияка розвага: подавати вовкулаці шокуючі новини різного ступеню важкості і милуватися його реакцією. Задоволення, співставне з додаванням нових компонентів в експериментальне зілля: приблизно уявляєш, що вийде, але кожну реакцію спостерігаєш уперше. Цього разу я теж приблизно уявляю, чим усе закінчиться: нервовим зривом.

– Люпине, – обережно кажу я, – ти знаєш, що таке проба Прінстона-Воллі?

– Северусе, я вовкулака з тридцятирічним стажем і до того ж викладач Захисту від Темних Мистецтв. Як я можу цього не знати? – роздратовано відказує він.

– Ніколи не мав ілюзій щодо твоєї викладацької компетентності, тому вирішив уточнити. Знаєш – ну то й добре. Не доведеться витрачати час на пояснення.

Саме на цей випадок я приберіг діагностичну суміш, яку готував згідно рекомендацій в міністерській брошурці. Я відкриваю флакон, дістаю голку.

– Руку, Люпине.

– За якою химерою? Що ти надумав? – сердито запитує він.

– Не бійся, це зовсім не боляче, наче комарик вкусить, – глузливо вмовляю я. – А ти в нас тепер великий хлопчик, тож, напевно, непритомніти не будеш, правда?

Сподіваюсь, що не буде. Голка в мене знову мідна.

– А щоб тебе! – шипить він, проте все ж простягає руку через стіл. Пальці у нього дрібно тремтять.

Я проколюю шкіру і тримаю його долоню над ринкою, чекаючи, поки кров покриє денце. Потім струшую на кров три краплі зілля. Люпин напружено слідкує за реакцією; недовірливо хитає головою, запитує гнівно:

– Як це розуміти, Северусе? Що це за фокуси?!

– Це доволі простий тест, Люпине, тут нема чого розуміти.

– Що ти зробив? Так може реагувати лише людська кров. Це…

– Повтори.

– Так може реагувати лише людська кров, – нетерпляче повторює він. – Це неможливо.

– Випий ще бренді, – м’яко раджу я, – і подумай, в чому полягає різниця між «неможливо» та «малоймовірно».

– Вилікуватися від лікантропії неможливо! – вперто заявляє він. – І жарти на цю тему… чи, я не знаю, підміна зілля… Це надто жорстоко. Це неприйнятно. Навіть для тебе.

– Навіть для мене? – уточнюю я. – А я хто, по-твоєму? Комік? Чи садист?

– Вибач…

– Дементору в дупу запхай свої вибачення, Люпине. Ну годі! Ти ж ото щойно переконував мене в своїй компетентності, і я майже повірив.

Мовчить.

Опустив очі долу й мовчить.

Нічого, я можу й у форматі монологу. Поки ти тут зображав Сплячу Красуню, Люпине, я встиг непогано підготуватися. На щастя, у Повелителя в Міністерстві є і вуха, і очі, і руки. І, на щастя, Повелителя досить сильно цікавлять перевертні, які могли б послужити Нашій Спільній Справі. Тож я зумів, не викликаючи підозр, з’ясувати все, що мені потрібно було, про такого собі Ремуса Люпина і про Фенріра Грейбека.

Кровна лінія в Ремуса, як виявилося, не надто вражаюча. Така собі кровна рисочка. Коротенький штришок.

Я кладу перед ним на стіл світлину – портрет молодого чоловіка з упевненою посмішкою і світлими, наче місячні диски, очима. Люпин кидає на нього один лише швидкий погляд, здригається, але вперто продовжує мовчати. Він що, уявив себе партизаном на допиті? Patria o muerte й оце все?

– Бачу, ти знаєш, хто це, Люпине? – недбало запитую я.

Люпин тішить мене розгорнутою відповіддю:

– Це Гурд, – хрипко каже він. – Вовкулака. Вожак нортумберлендської зграї. Я був у них цієї весни, за дорученням Дамблдора.

– Так, я пригадую. Ти отримав тоді Слово Хазяїна Зграї, що вони не стануть втручатися у війну. А ще отримав травми, слабо сумісні з життям.

Він мимоволі торкається білого шраму на шиї.

– Цього твого Гурда насправді звати Сігурд Сігурдсен. Ти знаєш, що це саме він багато років тому перетворив на вовкулаку Фенріра Грейбека?

– Не знав… Та міг би й здогадатися, – після паузи відповідає Люпин.

Я помічаю, що він уникає торкатися світлини навіть випадковим поглядом. Сидить, утупившись в порожній коридор, прямий, мов палка і  блідий, мов стінка.

– Ти боїшся його, Люпине? Чи ненавидиш? Чи може захоплюєшся? То ж, кажуть, найнебезпечніший вовкулака в цілій Британії?

– Та пішов ти… лісом, Снейпе! – відчайдушно вигукує Люпин і схоплюється, щоб піти геть – але замість цього йому доводиться вчепитися в стіл, щоб не впасти.

– Сядь, – коротко наказую я.

Вибору в Люпину в принципі нема, він знову валиться на стілець, а я забираю зі столу світлину.

– Дуже цікавий персонаж цей Сігурдсен. Чистокровний чарівник, між іншим. І вовкулака за народженням. Його батьки були так сильно захоплені Темними Мистецтвами, що мати свідомо заразилася лікантропією, коли виношувала дитя. Вона сподівалася, що це – у поєднанні з чистою кров’ю – дасть спадкоємцеві якусь особливу силу. Втім, у роки війни з Гріндельвальдом сім’я розорилася, і кандидат у Сірі Лорди подався в наші північні ліси, обертати дітей і проповідувати свободу двох начал. Гадаю, нашому Повелителю дуже пощастило, що Сігурдсена більше цікавила філософія, ніж політика. Нам всім, гадаю, в цьому сенсі дуже пощастило. Бо інакше – враховуючи характер і хист Хазяїна – наші нинішні неприємності здалися б нам дитячими забавками…

Люпин вперто мовчить.

– Як би там не було, Люпине, я впевнений, що у тебе були вагомі підстави вбити Сігурдсена, – тихо і навіть із певним співчуттям кажу я. В очах колишнього вовкулаки, а тепер вбивці-початківця – така мука, наче я катую його розпеченим залізом. Нічого, Люпине, потерпиш. Ми вже з’ясували, що ти безсоромно живуча істота.

– Мені вдалося з’ясувати, що в ніч після сутички в Міністерстві – і після пиятики з Мандангусом – ти рушив до Нортумберленду верхи на гіпогрифі. Звучить абсурдно, але це цілком в твоєму стилі, як на мене. Не знаю, як ти примудрився не гепнутися, поки ви летіли. Але ти не гепнувся. Ти долетів до галявини в лісі, неподалік вовкулачого селища, зустрів там Сігурдсена і вбив його, застосувавши Непрощенне прокляття.

Повторне «Пріорі Інкантатем» Люпиновою паличкою спричиняє химерний ефект картинки в картинці. Але і в зменшеній версії сцену вбивства можна роздивитися в усіх подробицях.

– Делетріус, – кажу я.

А Люпин схиляє голову на стіл із глухим стогоном.

– У цій справі ще є достатньо питань без відповідей, – незворушно продовжую я. – Наприклад, якого взагалі дідька ти, не приходячи до тями, рвонув до Нортумберленду. Може, тебе заімперив хтось?.. Чи то було оце, що в маґлів зветься «станом афекту»?.. Ще цікавіше – як так вийшло, що Сігурдсен дозволив себе вбити? У чесній бійці в тебе, вибачай, не було б жодного шансу проти нього. Чи він не очікував від тебе такої моторності? Чи помилково вважав, що добре знає і тебе, і твій пацифізм, що межує з ідіотизмом?.. Але, так чи інакше, вітаю: прецедент Кульгавого Бена, описаний в підручниках – тепер вже не останній випадок зцілення від лікантропії.

У відповідь я чую сухі ридання. Кістляві плечі Люпина судомно здригаються, а повітря проходить в його легені з моторошним свистом, що прозоро натякає на бронхоспазм. Нервовий зрив, як і передбачалося. Цікаво, це він од щастя ридає? Чи Гурда оплакує? Чи власну, бляха, безсмертну душу?..

Я зітхаю і прикликаю з льоху флакон заспокійливого зілля. Підходжу до вовкулаки, силоміць намагаюся відірвати його від столу. Результат перевищує найсміливіші сподівання: наступної миті Люпин вже не лежить головою на стільниці, а продовжує ридати, вчепившись обіруч в мою мантію і сховавши спотворене плачем лице у мене в ребрах. Це майже боляче.

– Люпине, – кажу я розгублено. – Ремусе. Будь ласка…

Я не у повній мірі фіксую той момент, коли мої руки починають жити власним життям – і непевно, невміло заходяться гладити сплутане волосся колишнього вовкулаки, так наче кращого засобу від нервового зриву сучасна медицина ще не знає. Розлютившись, я струшую його з себе, як собака кліща. Він осідає до моїх ніг, і я, повернувши собі контроль над кінцівками, вливаю йому в горло максимальну дозу заспокійливого. Він ковтає, давиться, заходиться кашлем, а потім я сиджу на підлозі і міцно тримаю його за плечі, очікуючи, доки зілля почне діяти.

– Вибач, – хрипить він через кілька хвилин.

– Нічого. Будемо вважати, що ми з тобою квити, – якщо він пам’ятає все, то не забув і моїх подвигів тої ночі в Спінерз-енді. – І це ще одна річ, про яку ти нікому ніколи не розкажеш.

– А ти нікому і ніколи не розкажеш, що тримав мене в акваріумі і брав на ніч до себе в ліжко, – шелестить у відповідь його голос, і будь я проклятий, якщо в цьому голосі не чується примарна посмішка. Я ж казав, що він безсоромно живучий.

– Вставай, нещастя.

Я веду його назад до спальні, вкладаю у ліжко.

– Я дав тобі стільки заспокійливого, шо ти можеш проспати до вечора. Наполегливо рекомендую саме так і вчинити. А я піду до Альбуса – треба врешті його потішити, а то він мені весь мозок продовбав переживаннями про твою дорогоцінну шкуру. Ввечері зайду, дам тобі ліки. Камін заблокований, не намагайся нікуди переміщатися. Не намагайся являтися. Взагалі з дому поки що нікуди не висовуйся. І чаклувати не пробуй, все одне не вийде – порівняно з тобою зараз навіть Філч – видатний чародій.

– Це мине? – байдуже запитує Люпин.

– Мине. Скоріше за все. Але відновлення може тривати тиждень, а може й півроку, точніше я на разі не скажу.

Я повертаю йому поки що непотрібну паличку, він ховає її під подушку.

– В шафі на кухні є хліб, копчене м’ясо та сир. Чайник зачарую, щоб не холонув. Алкоголь… мабуть, вистачить з тебе. Алкоголь поки що заборонений. Каву, най вже буде, дозволяю. Але горнятками, а не відрами.

– Таке відчуття, ніби я просто перемістився в трохи більший акваріум, – зауважує він.

– Хочеш повернутися в попередній? Це легко влаштувати. А якщо ні – лишу тобі його в якості сувеніру.

Він похмуро хитає головою.

– А, от іще про що забув сказати. Навряд чи в твоїй халупі є срібні предмети, але якщо вони все ж є, постарайся з ними не контактувати. У тебе проявилася цікава реакція на срібло. Наскільки я знаю, таке іноді буває після зараження, у проміжку між… емм… травмою і першою трансформацією. Можемо припустити, що і при зворотних змінах – також, але наукових даних з цього питання, сам розумієш, нема. Через декілька днів, коли тобі стане краще, я планую це надолужити.

– Ти тепер будеш зусібіч вивчати мене аж до самої смерті?

– Гм. Ну, щодо «зусібіч» я б на твоєму місці не плекав зайвих надій, більшість твоїх сторін мене абсолютно не цікавить. А взагалі-то – має ж бути з тебе якась користь? – знизую я плечима. – Як шпигун ти більше не становиш інтересу для Ордену, як бойова одиниця теж поки що не до діла. То хоч науці послужиш… Після війни створимо фурор у всіх наукових виданнях. Підручники перепишемо…

…От що я роблю, га? Стою і несу якісь дурниці, просто тому що… чому?

Тому що мені його шкода?

Тому що я – чи не вперше – розумію, здається, що він відчуває?

Тому що я – нехай жартома, нехай з дурного розуму – але вперше дозволив собі подумати, що в мене буде життя після війни?

Тому що я знаю, точно знаю, що він робитиме, коли я піду? Бо він, звісно ж, стане мучити себе, картати за те, що вбив потворне жорстоке чудовисько, яке насправді заслуговувало гіршої долі, аніж «Авада»… Це так по-люпинівські… І так бісить!..

– Послухай мене, Ремусе. І поміркуй про те, що я тобі скажу. Ти все зробив правильно. Ти знаєш, я ніколи не виправдовував слабкостей, а надто – твоїх, тож мені можна вірити. Не знаю, як і чому так вийшло, але тобі випав шанс повернути собі своє життя – і ти цим шансом скористався. І я б на твоєму місці скористався, і будь хто скористався б – без анінайменшого сумніву. Тобі – особисто тобі, не кажучи вже про сотні інших жертв – було за що вбити Сігурдсена дюжину разів поспіль. Тому не смій, чуєш, не смій себе жаліти й оплакувати! Ти не перестав бути Ремусом Люпином – навпаки, ти нарешті став ним у повній мірі. Ти це розумієш чи ні?!

– Дякую, Северусе, – мляво відгукується він. – Я розумію, що ти намагаєшся мені сказати.

– Я не «намагаюся сказати», Люпине, я висловлююсь прямо і однозначно. Тільки тебе це, звісно ж, геть не вражає… Гаразд, спи вже.

Ще раз коротко торкаюся його лиця – перевірити зіниці. Переконатися, що нема гарячки.

Годі, годі вже з мене на сьогодні. Треба йти звідси.

Він не вартий і десятої долі тих зусиль, що я витратив на нього. Просто я такий гуманний, що аж самому огидно. Зате Дамблдор буде щасливий, як дізнається.

***

– Люпин повернувся, – повідомляю я з порогу.

Дамблдор повертається до мене не одразу – він зайнятий тим, що помішує заварку у чайничку.

– Чудово, Северусе, чудово. Хочеш чаю?

– Давайте, – без ентузіазму погоджуюсь я.

– Це дуже добре, що Ремус нарешті з’явився, – киває сам собі Дамблдор. – Подейкують, що Лорд Волдеморт вже відправив когось зі своїх на перемовини до Грейбека і деяких інших вожаків, тож я дуже сподіваюся, що Ремус зможе…

– Ремус не зможе, – перебиваю я.

Дамблдор ставить переді мною горнятко, всідається в крісло і зсуває окуляри на кінчик носа.

– Справді, Северусе? Чого б це?

– По-перше, він зараз повністю позбавлений магічної сили. Навіть склянку води не начаклує. Гадаю, з часом його здібності відновляться, але поки що…

– Як це невчасно, – хитає головою Директор. – Хочеться вірити, що коли вони все ж відновляться, буде ще не надто пізно для переговорів з Грейбеком. Ремуса – єдиний в своєму роді: вовкулака, якому я можу  довіряти беззастережно; крім нього, мені більше нема кому доручити цю справу.

Так. Ну, мабуть, час зізнаватися.

Але спершу я сьорбаю чай і беру з тарілки маленьке печивко, хоча під пильним Дамблдоровим поглядом я ризикую цим печивком вдавитися.

– Альбусе, мені шкода, але у вас більше немає вовкулаки, якому ви можете беззастережно довіряти.

– Ти хочеш сказати, що Ремус…

– Я хочу сказати, що Люпин – не вовкулака. Вже ні.

Та чого він так вирячився на мене?!

Я роздратовано кидаю печиво на стіл. Дамблдор нічого не говорить. Чекає.

– Це довга історія, Альбусе.

– Нічого, мій хлопчику. У мене саме випав вільний вечір.

…Слід віддати йому належне: слухати він вміє.

Чай повільно стигне; я розповідаю усе, що можу розповісти. Мовчу хіба про ідіотське Люпинове зізнання – і ще про те, що сталося у Малфой-менорі.

– Дивовижно. Неймовірно! – хитає головою Директор, коли я нарешті зупиняюся і переводжу подих. – Ти мав одразу прийти з цим до мене, Северусе.

– І що б ви зробили, Альбусе? – гостро заперечую я. – Висловили б глибоке занепокоєння? У вас своїх проблем вистачає.

Я мимоволі кидаю погляд на його понівечену руку.

– Втім, ти все зробив правильно, – квапливо зауважує Дамблдор. – Гадаю, ця пригода пішла на користь вам обом.

– Та яка користь?! – я підхоплююсь, ледь не перекинувши горнятко. – Я витратив дементорову прорву часу, ризикував своєю репутацією, а тепер, до того ж, Темний Лорд і його люди впевнені, що вовкулаки нема серед живих, і що вбив його я. Якщо цей недоумок буде поводитися так само, як Блек… Якщо його побачать…

– Северусе, сядь. Ти злишся, і злість тебе засліплює. Ремус ніколи не давав підстав сумніватися в своїй обережності і здоровому глузді…

– Ну звісно: це ж не він ледь не загриз учнів, просто забувши випити зілля!.. Це ж не він був такий «обережний» в Нортумберленді, що повернувся звідти ледь не з відкушеною головою!.. Це же не його, не дорогоцінного вашого Ремуса, чорти понесли пити казна що із Флетчером!..

– Северусе, будь ласка, сядь, – наполегливо повторює Директор, і легким порухом палички підігріває чай у моєму горнятку.

Я, скривившись, усе ж падаю на стілець.

– Відправте його кудись до Європи, Альбусе, і нехай сидить там до кінця війни. Якщо у цієї війни буде кінець.

– Ти вважаєш, що я можу когось кудись «відправити»? – Директор журливо всміхається. – Він не погодиться покинути Орден і відсиджуватися у безпеці, знаючи, що тут всі, хто йому дорогий, щодень ризикують життям.

– Яка зворушлива відданість, – ядуче коментую я. – Ну, якщо номінальна участь Люпина в операціях Ордену важить для вас більше, аніж моя… діяльність у Темного Лорда – воля ваша! Моя справа – попередити.

Дамблдор, відсунувши окуляри на чоло, втомлено проводить долонями по обличчю. Мені здається, що за тих кілька днів, що ми не бачилися,. Він страшенно постарішав. Можливо, так діє прокляття.

– Северусе, – зітхає він – так, немов звертається до дитини. – Северусе, кожна людина для нас важлива і незамінна. Я не можу порівняти тебе і Ремуса, Ремуса і… я не знаю… Артура, Артура і тебе… Кожен на своєму місці робить стільки, скільки може зробити. Я певен, що ти й сам прекрасно це розумієш. Я особисто поговорю з Ремусом про заходи безпеки, і ми вирішимо, як захистити і його, і тебе. Довірся мені в цьому, будь ласка.

Я похмуро киваю.

Ну от, тепер ще й на нотацію нарвався. Як малоліток.

– А зараз, – подовжує Директор, – доки він не відновить сили, йому мабуть знадобиться допомога навіть у найпростіших побутових справах.

– Вибачайте, Альбусе, але я…

– Не ти. Я, певно, попрошу Молі приглянути за ним. Або Німфадору. По-моєму, бідна дівчинка до нього нерівно дихає.

– По-моєму, бідній дівчинці нічого не світить, – крізь зуби зауважую я.

– Он як?..

Я рішуче підводжуся – і цього разу Дамблдор мене не зупиняє, лише дивиться зацікавлено.

– Вибачте, Альбусе, що забрав у вас стільки часу. Мені треба повертатися до Люпина – він приймає зілля за розкладом. Дам вам знати, коли його можна буде залишити без мого нагляду.

– Авжеж.

Я киваю Директорові і роблю крок до дверей.

Заборона на апарацію на території школи – не така вже й погана річ. Поки дійду до воріт – може, трусити перестане.

– Северусе, дякую тобі, – говорить мені в спину Дамблдор.

Та на здоров’ячко, Альбусе.