Вода та олія – 11 (Аркейн. Вай/Кейтлін)

– І все одно, мені це не подобається, – пробурчала Вай, насторожено озираючись довкола.

– Не переймайся, тобі навіть личить… хоча, звісно, я за те, аби ти не вдягалася так на постійній основі, – усміхнулась Кейтлін, поправивши її жовту краватку, що гармонійно поєднувалася з галантним кремовим жилетом, чорною сорочкою та штанами. Рожеве волосся було ретельно зачесане назад.

– Хоч на тому спасибі, пундику, – гмикнула енфорсерка. Та усміхнулась кутиками губ, коли Кейт, прихопивши червону троянду з одного із чисельних вазонів, що стояли навколо, прищепила її до жилета, прямо біля серця.

Їй було тут збіса незатишно. У цій вишуканій, помпезно прикрашеній будівлі, де вершки суспільства линдали туди-сюди, попиваючи дорогі вина та ведучи світські бесіди, під час яких однозначно плели інтриги, укладали союзи та планували потоплення своїх ворогів. Такі місця завжди були для неї чужими, а вона – чужа для них… та й Вай, коли чесно, ніколи не прагнула опинитись у цьому світі. Але ось вона тут, вбрана наче виряджений півень, і має пильнувати, охороняючи всю цю тусівочку! І ладна заприсягтися, що всі присутні тут, хто взагалі чув щось про її існування, однозначно поглядають на неї згори вниз. Та коли раптом що – саме вона повинна за лічені секунди дістатися сховку, де лежать її рукавиці-«Атласи», вхопити їх та піти в бій, поки всі ці строкаті павичі в паніці тікатимуть.

Так собі перспектива. На вулицях простіше. І комфортніше.

– Я й сама ненавиджу такі заходи, – зізналася Кейт, пильно поглядаючи на залу, де після зустрічі дирижабля делегації з Іонії саме проходив урочистий прийом. – Мені завжди значно більше подобалося бігати в лісі та тренуватися стріляти. Та й мама, попри всі її прагнення бачити мене правильною спадкоємицею дому Кірамман, з дитинства попереджала мене, що все це вище суспільство, попри свою зовнішню привабливість – насправді те ще зміїне кубло, з яким треба бути обережною.

– А потім сама ж дивувалася, чому тобі більше подобається в лісі з рушницею, ніж на світському прийомі з келихом дорогого вина? – тихенько реготнула Вай. – Щось у неї кепсько з вибудовуванням логічних зв’язків.

– Схоже на те. Та знаєш, насправді…

– Вельмишановне товариство! – зненацька пролунав гучний голос. В одну мить всі присутні спрямували погляди на його джерело, що знаходилось на невеличкі трибуні в кінці зали. Де поряд з високим статним світловолосим чоловіком стояли решта радників: одні з них – ті, хто вижили того дня, інші – нові голови домів загиблих, що прийшли на їхні місця. Серед того, звісно, Кейтлін побачила і свою мати.

Вона запам’ятала ім’я цього чоловіка, як і інших ключових членів делегації. Індор Варсерос, спадкоємець високого дому однієї з провінцій Іонії. Цей чоловік, що прикував до себе увагу всіх та кожного, почав довгу, пишну, помпезну промову про те, яким плідним може бути союз між Іонією, де навіть земля дихає магією, та Пілтовером, містом прогресу, в якому розпочинається нова ера технологій на основі «гекстеку», на презентацію якої він сьогодні з нетерпінням чекає від вельмишановного Джейса Таліса. І хоч попереду ще чимало перемовин, задля яких посли сюди прибули, але сьогоднішній день, без сумніву – початок великої співпраці.

– Тож я, без найменших сумнівів, неймовірно щасливий, що ця майбутня співпраця, цей союз наших великих націй, скріпить мій шлюб з представницею одного з ключових домів Пілтовара, пані Кейтлін Кірамман! – виголосив він з неймовірним пафосом, після якого всі присутні на прийомі вибухнули оплесками. Серед того, звісна річ, і пані Кірамман, що з тріумфальною посмішкою сиділа біля нього у своєму візку.

…В той час як сама Кейтлін, вирячивши очі, завмерла з широко відкритим ротом, намагаючись зрозуміти: чи їй нічого не почулося?

– Ну що ж, все зрозуміло, – просичала Вай. І стиснувши кулаки, спідлоба дивилася на трибуну поглядом, у якому Кейт одразу розпізнала безсилу, гірку, сповнену відчаю лють…

Та зціпивши зуби, рушила до трибуни. Швидким, стрімким кроком. Не зважаючи на людей, що траплялися їй дорогою, і їхні обурені охання через вино, пролите на дорогі костюми.

– Шановний пане Варсерос, – голосно та строго проговорила вона, ніби блискавка опинившись поряд з ним. І почувши її крижаний голос, всі присутні в залі, що радісно аплодували та вже активно обговорювали її політичні заручини…

Тепер замовкли і спрямували погляди на неї.

– Я вельми вдячна вам за те, що ви прибули до Пілтовера, і раді зміцнити союз наших націй шлюбом, – продовжувала Кейтлін, пильно оглядаючи залу… а потім різко перевівши погляд на свою матір. – Але, на жаль, сталася помилка. Я – не ваша майбутня партнерка в цьому шлюбі, тож ви ощасливите якусь іншу дівчину з якогось іншого поважного дому Пілтовера. Мені дуже шкода, що деякі люди, через свою некомпетентність, ввели вас у оману. Та, хто стоїть перед вами, не дівчина на видання, а шерифка Пілтовера. І я взагалі ніколи не планую укладати шлюб з жодним чоловіком. Моя мета і мій головний обов’язок – захищати це місто та його мешканців. Тому прошу у вас пробачення від імені тих людей, які ввели вас у оману, та сподіваюсь, що незабаром ви знайдете в нашому місті ту, хто буде щаслива стати вашою нареченою. Я ж і далі нестиму свою службу на благо Пілтовера. Дякую, – проговорила вона. Ґречним, урочистим тоном… кожна нотка якого дзвеніла холодною сталлю, яка однозначно давала зрозуміти, що не потерпить жодних заперечень.

Залишивши всіх присутніх стояти в непорушній тиші, Кейтлін відійшла від трибуни та рушила назад, до зали. Туди, де заціпеніло стояла шокована Вай.

– Ходімо, я хочу подихати свіжим повітрям, – шепнула вона їй. І взявши за руку, яку сильно стиснула, швидким кроком повела енфорсерку до одного з віддалених балконів.