День втечі

Сьогодні я точно це зроблю. Сьогодні той самий день, коли я нарешті стану вільною. Коли зможу жити щасливим життям. Сьогодні день мого народження та день втечі.

Втечі від моїх прийомних батьків, які вдочерили мене десять років тому, коли мені було вісім років. Справжніх батьків я не пам’ятаю. Чи були сестри або брати теж. Взагалі я нічого не пам’ятаю до моїх шести років. Багато разів я намагалася згадати події, які відбулися раніше, але дарма. Чистий аркуш. Пам’ятаю лише як прокинулася на незнайомій вулиці і пішла. Без напрямку – просто встала і пішла. Так я ходила весь день поки мене не помітили люди і не відвезли до відділу поліції, а звідти до дитячого будинку. Там я жила два роки. Два роки мого раю поки мене не забрали Валентин з Анжелою. Відтоді почалося моє пекло. Вони виявилися наркоманами та влаштовували у себе регулярно нарко притон. Я їм потрібна була лише для отримання державних коштів і роботи по дому, яка полягала в прибиранні кожного ранку свинарнику після їх вечірок. Кошти на особисті потреби вони мені звичайно не давали, тому я ходила як жебрачка. Не дивно, що в школі наді мною постійно сміялися, поки я не знайшла підробіток у місцевій кафешці та не почала сама себе забезпечувати. Це був восьмий клас. Відтоді я стала новою собою. Почала нормально одягатися. Зробила нову зачіску, пофарбувала волосся в темний колір і проколола собі пірсинг у вухах та в носі. Потім в мене з’явився хлопець. Олександр. Він, дізнавшись про моє становище, почав допомагати мені фінансово. Саме з ним я дізналася про те, що таке стосунки та кохання і саме з ним я планую втекти.

План полягає в тому, що коли настане північ, я вилізу через вікно зі своїми речами та попрямую у завчасно домовлене місце, де ми з Олександром зустрінемось. В цей час «батьки» зазвичай вже під кайфом та їм на мене начхати з високої гори. Наразі без п’яти хвилин опівніч і я вже збираюся відчиняти вікно. Саме зараз настане цей момент. Саме зараз – я не можу більше чекати. Тому я відчиняю вікно, скидаю спочатку свої речі, а потім вилізаю сама. Я живу на першому поверсі, тому проблем не маю.  Місце зустрічі знаходиться в десяти хвилинах звідси на автобусній зупинці. Там він забере мене на своїй машині і ми поїдемо в інше місто.

Я йду по нічній вулиці без ліхтарів і мрію про своє майбутнє життя. Вже бачу як буду жити в чистій  та світлій квартирі, разом з Олександром. Мій майбутній дім обов’язково буде наповнений різноманітними приємними ароматами, а не сумішшю запахів травки, алкоголю та перегару від сигарет. Вночі я буду займатися коханням зі своїм хлопцем і після цього спати в тиші, а не під гучну музику, стогони якоїсь лівої жінки та крики по типу: «Чувак, хочу ще пива!», або «Гей Софіє, де тут туалет?». Я заведу собаку або кота, різниці немає, та буду доглядати за ними. З середньої школи цього хотіла. Також я влаштуюсь на роботу, назбираю достатньо грошей та нарешті вступлю до університету на юриста. Закінчу бакалавра, потім магістра і стану адвокатом, або прокурором. Чи навіть суддею!

Так я йшла заглиблена в свої думки, не помічаючи нічого навколо, до поки не почула кроки позаду себе. Різко повернувшись, я побачила чоловіка в чорній масці та з ножем в руках.

– Якщо ти закричиш, я одразу ж встромлю цього ножа тобі в горлянку, – пригрозив чоловік та навів ніж мені на шию. Я відчула, що перетворююсь на кам’яну глибу. – Добре. А тепер діставай гроші, телефон та віддай мені сережки.

Не сказавши жодного слова, я почала діставати гаманець, телефон та сережки з вух.

– Швидше! – крикнув грабіжник. Моє тіло почало трястися. – Ти так схожа на кролика, який трясеться від страху. Мені подобається, – облизнувши губи промовив незнайомець і обвів мене голодним поглядом з голови до п’ят.

Тремтячими руками я почала давати йому все, що він вимагав від мене.

– Я віддала вам все, що ви просили. Чи можу я тепер піти? – спитала я, намагаючись придати своєму голосу нейтрального тону.

– Хм, дай подумаю, – чоловік зробив розмірковуючий вигляд, – ні. Ти мені так сподобалась, що в мене встав. Що будеш із цим робити? Це твоя вина, – серце пропустило удар.

Що робити? Кричати? Нікого не має. Ніхто не почує. Де просити допомоги? Якщо зараз побігти, він сто відсотків наздожене мене та вб’є, бо бігаю я повільно. Думки зграєю роїлись в моїй голові, створюючи мозковий шторм.

– Що ви маєте на увазі? – намагаючись прикинутись не розуміючою, спитала я.

– Як що? Я маю на увазі саме те, про що ти подумала, – відповів незнайомець і в його очах, навіть у темряві, можна було помітити дике бажання.

– А про що я мала б подумати?

– Годі прикидатись дурною, – в його голосі було помітне роздратування.

– Перепрошую, але я дійсно не розумію, що ви маєте на увазі.

– Відсмокчи мені і я тебе відпущу, – різко відповів він.

– Що? – вирвалося в мене з губ. У вухах почали грати дзвони. Долоні спітніли. В роті пересохло, проте не зважаючи на це, я не розмірковуючи відповіла: – Нізащо, – і почала бігти.

Бігти так, наче сама смерть в погоні за мною. Не знаю скільки секунд я неслася, а може й хвилин, проте вона мене наздогнала. Смерть вчепилась за мою руку та повалила на землю. Голова взревіла від пекучого болю, а в очах затанцювали зірки. Спина та поперек теж відчутно постраждали. За пару секунд, поки я приходила до тями, грабіжник почав зривати з мене одяг. Спочатку він розірвав кофтинку наче перо і після цього почав розстібати ремінь на моїх джинсах. Намагаючись чинити опір, я вчепилася йому в руки і в наступний момент відчула холодний метал на своїй шиї.

– Ще раз почнеш ціпатися і це буде останнім, що ти зробила в своєму житті, – прошипів чоловік і продовжив однією рукою розправлятися з ременем, а іншу з ножем перемістив на мої голі груди, так як я зазвичай не користуюся бюстгальтерами.

Невже це кінець? Ось так виходить я прожила своє життя? Я ще так багато чого не досягла. А як же мої мрії? Олександр і щасливе життя поруч з ним? Мій майбутній дім, собака або кіт? Вступ до університету та моя майбутня професія юриста? Ні! Я не можу так ганебно померти, щоб на ранок моє скалічене тіло знайшли на дорозі. Я сумніваюся, що після всього він залишить мене живою. Я не хочу помирати! Не хочу! І тут я відчула прилив чогось невідомого, таємного та чарівного. Воно хотіло виходу. Наче те кошеня, воно шкрябало із середини своїми кігтиками потребуючи вийти. Але попри все, це було приємне, тепле і таке знайоме відчуття. Відчуття повноцінності. Наче давно втрачена частина мене знайшлася і знову зі мною. Таке прекрасне відчуття.

В той момент, коли насильнику нарешті вдалося розправитися з ременем і він захотів розстібнути самі джинси, я нарешті випустила на волю свого внутрішнього звіра, який так давно хотів на волю. Все сталося за мить. В одну мить я лежу на землі, а в іншу падаю з висоти двох метрів на траву, на відстані приблизно 50 метрів від того місця, де мене тільки що намагались зґвалтувати. Падаю разом із чоловіком. Приземлення видалося болючим. Спину та голову знову пронизав біль, але завдяки траві падіння вдалося м’якіше ніж очікувалося.  Потім я помітила над собою шоковані очі незнайомця.

– Що це тільки що було? Ти що відьма? – перелякано спитав той і швидко спробував відбігти від мене. – Ми тільки що були там, а за декілька секунд потрапили сюди. Це неможливо. Мені це не здається? Як ти це зробила?! – проревів він.

– Я…я сама не знаю, – шоковано відповіла я.

– Вважай, що тобі пощастило, хлопче, – почувся незнайомий голос.

Звідкись з’явилась жінка на вигляд років сорока в чорному плащі з  темним волоссям, зібраним у пучок та такими ж темними як ніч очима.

– Ти ще доволі легко обійшовся, враховуючи те на що здатна ця дівчина, – промовила жінка і її губи зігнулися в подобі усмішки. – Проте, на цьому твоя вдача закінчується. За те, що ти зробив і намагався зробити із нею, – незнайомка зробила паузу просвердлюючи очима чоловіка, – я тебе вб’ю.

Одразу ж після своєї заяви вона дістала зі свого плаща шкіряний батіг з залізним кінцем і почала йти до нього. Незнайомець ніби приріс до землі. В його очах можна було прочитати смертельний страх, проте він нікуди не тікав. Було відчуття наче його тримає якась невидима для людських очей сила.

Жінка підійшла до нього, нахилившись щось прошепотіла на вухо, і після елегантно завернула свій батіг навколо його шиї. За мить почувся хрускіт кісток – його шия була зламана і він бездуховно повалився ниць. На обличчі загадкової жінки не здригнувся жодний м’яз, наче ця справа була цілком повсякденною для неї. Я тим часом не могла відірвати погляду від мертвого тіла чоловіка, котрий всього декілька хвилин тому намагався мене зґвалтувати та вбити, зовсім забувши про те, що сиджу на землі з порваною кофтинкою та голими грудями.

– Він…мертвий, – не вірячи своїм очам, тихо промовила я.

Я не знала, що маю відчувати. Подяку за врятоване життя? Але якою ціною. Проте, якщо б не з’явилась ця загадкова жінка, то мертвим тілом була б саме я.

– Ну звичайно він мертвий, люба. Я ж зламала йому шию, – спокійним та рівним тоном відповіла незнайомка.

– Навіщо ви його вбили? – я нарешті змогла перевести погляд на жінку. Підозрюючи відповідь на своє запитання я додала: – Як можна так легко підійти і зламати шию людині?

– Я вбила його за те, що він зробив із тобою. Це неприпустимо, – її погляд на мить став жорстоким. – Ну а відповідаючи на твоє друге запитання, я скажу, що можна легко вбити будь кого, хто планує зазіхнути на честь члена сім’ї Коронських, – гучно та зі сталлю в голосі промовила вона.

– Члена сім’ї Коронських? Хто це такі? Що ви маєте на увазі? – щиро не зрозуміла я. – Хто ви така? – пролунало із моїх губ.

– Люба моя Надіє, ти занадто слабка для всіх цих запитань. Тобі треба відпочити та відновити сили і тільки після цього я дам відповіді на всі твої запитання. А зараз спи, – наказала незнайомка і мені різко захотілось спати.

Очі почали закриватись і перед падінням в безодню, я помітила ще два темних силуети, які стояли позаду жінки.