Галька

Цьогорічна осінь видалась холоднішою аніж зазвичай і вже у вересні довелось одягнути пальта.

– Це вперше. Не пригадую, щоб в цій порі було так вітряно.

– Ага, і трава зеленішою була.

Кирило не відповідає, а лиш втискає голову в плечі, ховаючись від вітру. Небо над ними захмарене і сіре, але сонце височіє і світить так яскраво, що все ж доводиться мружитись. У повітрі кружляють вже перші опалі листки, а верби шелестять, об’єднуючись з шумом води. До спуску ще близько двадцяти метрів, але море сьогодні неспокійне, то ж звуки прибою чутно ще далеко від берега. До того ж цей тихий район не багатий на автомобільний гул, то й шуму міста не вдається перебити звуки стихій. Видається, що це і взагалі якісь дачні ділянки, бо людей тут неприродно мало. Ніяких місцевих жителів.

Він злодійкувато озирається по сторонах, коли Кирило береться за ржаву ручку металевих дверей в огорожі. Чомусь здається, що вони роблять щось незаконне. Але замок безпечно піддається і вони заходять на ділянку.

Праворуч них пошарпана стіна, а ліворуч – ще один металевий пласт огородження.

І сходи.

Кирило переможно хмикає собі під ніс, наче радіє, що тут нічого не змінилось з його крайнього візиту, і впевнено спускається вниз. Куди ці сходи ведуть сказати важко, бо смугу моря було видно вже давно, але бетонні плити внизу не виглядають надихаюче. І поки він думає над цим, плечі Буданова вже далеко нижче нього, то ж не залишається нічого іншого окрім як іти слідом.

Коли він минає останню сходину, то бачить, що Кирило вже граційно пройшов ламаний, вкритий баговинням, бетон і зіскочив на гальку поруч. Під черевиками зашуміло каміння. Саша ж спускатися до води не спішить, вирішує залишитись на бетонному підвищенні з якого видно увесь пляж.

Трохи осторонь стоїть рибалка з вудкою і щось шукає в коробці, грюкаючи пластиковим відром під ногою. Раптом чоловік підняв лице до неба і завмер.

Мрячить.

Вода з неба була прісною.

Але хвилі, розбиваючись об кам’янистий берег, мікрокраплями осідали на його лиці.

Вода з землі була соленою.

Вітер сильний, але м’який.

Він озирається за Кирилом, який вже сидить на камінні, спершись спиною до корча.

Доводиться шукати як зістрибнути з плити зручніше. Зручно не виходить і черевик незграбно заламується в кольоровій ріні.

Берег майже безлюдний. Крім них, рибалки та ще кількох роззяв, нікого немає. Він поволі йде до Кирила і безмовно розвалюється на камінні поруч. Запізніло думає про те, що вартувало б взяти якесь покривало, бо його пальто неодмінно посіріє. Однак виправляти зроблене вже пізно і він ліниво відкидається на ліктях назад, розпрямляючи ноги.

Роззираючи згорблену постать Буданова, він мислить себе його допельгенгером: стриманий і світлий Кирило поруч з таким розхристаним і розкутим Олександром, здавався ще кращим. Згадались філософські роздуми його бабусі про те, що для існування добра, необхідне фонове існування зла. Мовляв, лише контраст показує світові добре.

Щоб відволіктись від важких думок вирішує заговорити.

– Про що думаєш?

Кирило здригається, наче не чекав розмов, а тоді, глянувши на нього, тихо відповідає:

– Академію згадав.

– І як воно? – Буданов знову розвертається до моря і тисне плечима. Нічого не каже. – Я теж колись хотів у військову академію вступати…

– Ти не багато втратив, насправді. – сказав він, звертаючись до синього горизонту. – Тобі пощастило, що тебе там не було.

Відразу приходить розуміння про що йдеться і в голові вихром згадуються всі ті крупини студентських історій, які він чув від Буданова. Опускаючись з ліктів додолу, він лягає зручніше і мружачись від сонця відказує:

– Нє, Кірюх, це їм пощастило, що мене там не було з тобою тоді.

Буданов нічого не каже і не знаходиться сили вичікувально на нього зиркати. Саша стягує рукав пальто і накидує собі на очі, аби сховатись від сонячного світла. В цій штучній темряві його сенсори перелаштовуються: слух краще вловлює звук прибою і крик чайок, краще чутно як в кількох метрах від них хлопчаки кидають «жабок» і як сам Кирил перебирає пальцями камінці.

– Диви який, – каже він і кладе щось на груди. Доводиться скинути рукав з очей, щоб розглянути камінь на грудях. Сірий, трохи надщерблений. В одному місці темніший. Угукнувши, знову лягає і накриває очі.

Окрім слуху загострюється і нюх. В повітрі пахне сіллю та вологою. Явно відчувається йод. Хоча оцю йодованість він вловив ще на вокзалі, а Кирило впирався, що бути такого не може. Він хоч і столичний хлопчак, та все ж юність провів в портовому місті. Не зрозуміє людину з гір.

Раптом вухо чіпляється за шерех поруч.

Підводиться.

– Ти чого? – Кирило копошиться і не відразу вдається зрозуміти, що він роззувається.

– Хочу зайти в море.

Підвівшись, він підходить до води і мочить босі ступні, ігноруючи вересневу прохолоду. Буданов смішно морщить ніс і кривить лице, але з води не виходить. Розраховує, мабуть, на звикання. Його штани потемніли від мокроти, хоч він і закотив їх до середини гомілок.

Зосереджено вдивляється у водну гладь.

– Тут риба, Саш, – каже якось по-дитячому.

Відповіді на це не знаходиться, то ж з берега з коротким усміхом продовжують спостереження. Кирило бродить, важко переставляючи ноги, і щось вишукує на дні. Завмирає і Саша помічає біля нього медузу.

– Це та, що жалиться? – питає.

– Наче ні. Ті, що жаляться трохи по-інакшому виглядають, – і суне руки у воду. Море таке ж розбурхане як і коли вони прийшли, то ж видається дивним як він взагалі зумів рівновагу втримати і встояти на ногах. Вітер нещадно куйовдить завжди причесане волосся, а він мовчки таляпається з медузою.

Сонце трохи зміщується ближче до горизонту і золотаво освітлює мис ліворуч них. Компанія підлітків метушливо починає збиратись додому. Здається, накрапує дощ. До йоду додається і запах озону. Дихається легше, спокійно.

Буданов виходить з води і світла галька темніє під його вологими ногами. Знову сідає поруч. Саша вишукує мушлю, щоб використовувати її як попільничку і, переконавшись, що вітер не віє в сторону Кирила, закурює.

Згадує про рибалку.

Було б добре, якби Кирило говорив.

– І що саме ти згадав з академії?

– Ти хочеш розвести мене на сентименти?

– А в мене вийде? – Кирило знову грається камінцями, а Саша, залишивши недопалок в ракушці, знову лягає. Голоси підлітків стають все більш приглушеними і з закритими очима він робить висновок, що вони залишаються на пляжі самі.

– Поки не виходить, – неясно як це слід розуміти. Оце «поки не виходить» означає, що не хочеться говорити про це тут і зараз? Чи це означає «знайди, Олександр Генріхович, правильні слова»?

Звучить якось невесело і кортить запропонувати піти звідси. Але неочікувано каже зовсім інше:

– Це твоє море.

Відповідь затримується під звуки шерхоту гальки.

– Ні, це українське море.

– Так, але ми тут завдяки тобі.

– Ні, поїздку ти організував. І житло ти орендував.

Вони обидва знають про що йде мова, але нікому не хочеться озвучувати справжньої думки.

Він вирішує не боротись.

Саша розглядає його, а Кирило продовжує водити пальцями по гравію, час від часу підіймаючи до очей поодинокі камінці.  Дивиться на нього і навіть не кліпає. Просто дивиться і нічого не каже.

Трохи так посидівши, Буданов натягає носки і знову влазить у черевики. Крехтить при рухах і виглядає до біса задумливим.

Саша підводиться і сідає поруч. Розправляє плечі і вирівнює спину, наче зараз з-під верби має вийти мама і нагадати про поставу. Кирило вирівнюється теж.

– Що? – питає він.

– Дивлюсь на тебе і постійно задаюсь питанням як ти такий головою розвідки став.

– Теж думаєш, що не вартий? – здається, зовсім не здивований тією реплікою.

– Навпаки, – а цій вже дивується.

Вони знову замовкають і, не змовляючись, розвертаються до горизонту.

Сонце опускається.

Хвилі продовжують неспокійно розтинатись об кам’янистий берег.

Рибалки на плитах вже немає.

Саша думає про камінчики і Кирила.

Кирило думає про студентство і академію.

Обидва хотіли б думати про Кракена і русалок.