Фронтова записка

Телефонний сигнал звучить голосніше аніж звук снаряда який прилетів поруч. І неочікуваніше. Якщо обстріли на його позиції були звичними, то СМСки — ні.

Він йде від входу вглиб бліндажу і сідає на лавицю.

Окрім нього тут нікого.

Знімає рукавицю і дістає телефон. Нарікає на мережу: достатньо хороша, щоб кидатись повідомленнями, але не надто, щоб прогрузити спотіфай. Зараз би пісню-другу «зепелейнів» і настрій зовсім інший.

Доводиться насвистувати самому.

“Норм?’

Ну звичайно. Хто ж іще…

Маші він наказав не дзвонити і не писати. Завірив, що сам буде виходити на зв’язок кожні три дні. І поки що, чим він пишався, все вдавалось. З товаришів би навряд хто ним зацікавився.

Діалоги це не те, чим він хотів зловживати. Промайнула думка, що здалося б економити заряд на мобільному, але співрозмовник і справді винятковий. То ж про акумулятор він потурбується потім.

 “Норм”

Десь поодаль знову звучить глухий вибух. Поставивши телефон поруч себе на лавку, знову йде до виходу глянути чи помітний з їхньої позиції дим. Треба зорієнтуватися наскільки далеко прилетіло.

В бліндажі нікого.

Диму невидно і він дозволяє собі закурити.

Довкола лип кружляє дрон. Невідомо чий. Здалося б глянути на нього, але несила.

Дістає з кишені «мальборо». Кілька днів тому його пачка розмокла і тепер він дивиться на посірілі і мнуті сигарети зі злою насмішкою над самим собою. Ще вчора становище дозволяло йому вертіти носом, а сьогодні він нечувано байдужий до всього.

Коні на гербі наче не такі як зазвичай і корона не схожа на попередні. Крутить в руках пачку і не може впізнати.

Телефон знову сигналить і він, затискаючи сигарету в зубах, вертається до лавиці.

“М.?”

“Тримається, зуміла мені пиріжків передати”

“Я не знаю як з нею говорити.”

“Ти й не мусиш”

“Мушу.”

Розуміє, що по колу насвистує «кашмір»* і вирішує переключитись на «марію» блонді**. Стає веселіше.

Хоч і не льотчик, але згадує геллерівську «Пастку-22». Думає про те, що більше свідчить про його божевілля: те, що він тут чи те, що він і хотів бути тут. Відповіді не знаходить, а сигарета в зубах тліє і попіл паде на бороду. Струшуючи, помічає, що додалось кілька сивих волосин. Інакше й бути не могло.

Набирає відповідь.

“Сам-то ок?”

“Поки не бачу твого імені в списках.”

Він хмикає, а в грудях дере.

Закашлюється.

Затуляє кулаком рота, а відкашлявшись дивиться на руку. Чомусь думається про найгірше. Вже довгий час боляче дихати і приступи не дають лягти. Він прикладає долоню до лоба і намагається самостійно визначити чи піднялась температура. По відчуттю – гарячка: в потилиці тисне, очі печуть. Знята рукавиця падає під ноги і він згадує, що треба відповісти.

“Мене там і не буде. Таких як я не міняють”

“Перестань.”

Вказівка «великого начальства» викликає посмішку. Око чіпляється за власні ноги і берци. Форма в болоті, черевики потерті. Бачив би він його зараз…

Над головою гудуть винищувачі, в далині чутно арту. Він ще не звик розрізняти «вихід» і «приліт». Хлопці з нього сміються, бо кажуть, що то перше, що розумієш на нулі. Він думає, що це не та навичка, яку б він хотів прокачувати. І можливо відмовляється розуміти саме з вредності.

Свист і свист.

Ракети.

Страху немає зовсім, один лише драйв.

“Я не попадусь. В мене є куля для таких випадків.”

Страх виснажує. Вже тут, на позиції, з лопатою в руках, він додумався до того, що люди надто сакралізують смерть. Якщо він помре і втрапить в порожнечу, то він нічого не втратить. Якщо ж в посмерті все-таки щось є, то це наче інше життя. То і так він нічого не втратить.

“Краще попадись і я тебе дістану.”

Іноді думається, що «велике начальство» просто любить сперечатись. Можливо дзенькіт нагородних орденів та медалей дає йому таке право.

Хоча добре б було плеснути по плечі оте «велике начальство» і глянути фільм разом. Чи і взагалі гайнути до моря. Хоча б і в Одесу.

Думки про море надто хороші.

Щоб повернути себе до реальності згадує суку, яка ховалася в них на дошках минулого тижня. Вона втратила надто багато крові, щоб продовжувати жити.

Собак шкода.

Людина завжди розуміє де «свої», а де «чужі», а для собак усі «люди».

Собак шкода.

І того обгорілого кота, який вештався округою минулого тижня шкода теж.

І польових мишей шкода не менше.

Він би зрозумів.

“Кому “краще”?”

“Перестань.”

Побратими розповідали про стадо корів. Собак і кішок ще можна сховати під боком. Вони одомашнені, ручні. Усе, здається, розуміють. Бояться.

Корови ж вештаються безцільно. Корову не сховаєш біля лавиці. Не перенесеш на руках з позиції.

Оте стадо корів було приреченим.

Як і сука, що втратила надто багато крові.

Як і обгорілий кіт.

Як і нажахані польові миші.

З вулиці доносяться голоси. Хлопці заходять зі сміхом непочутого анекдоту.

— Шо ти, Сідней, бєздєльнічаєш?

— Аякже, самі ходили в садок погуляти і пред’являєте тепер.

Чоловіки знову масно регочуть.

“Мушу йти”

“Удачі.”