Уманьпиво

Кінець квітня цього року був холодний і депресивний. Усі вже потроху почали звикати до нових умов, в магазинах з’явились продукти, хоча і в обмеженій кількості, та це було краще, ніж взагалі без них. Марфа привезла з Умані три пляшки сидру та цигарки Chapman, Уля принесла шашлик, а Саша пасочку. Пасха цьогоріч відчувається інакше. Дівчата зібрались в парку на лавці з голубами і першими павучками, вони тихо включили музику і просто обговорювали все на світі, часом проклинаючи русню. Потім Уля пішла додому, залишивши Марфу і Сашу з двома пляшками сидру, а коли ця компанія залишається наодинці без якого-небуть контролю, то щось має статись.
— Якось нудно, може, Ігореві позвонимо?
— Можна, ти в інст напишеш чи так? — одобрила ідею Саша.
— Та в інст він вічність відповідати буде, а у нас час обмежений.
Його номер був у Марфи мало не на швидкому викликові, ця залежність їй не давала жити, але відпустити цього дятла яєць бракувало, і ось вона знову проявляє слабкість.
— Алло, привіт, ти занятий? — перше правило: голос має бути максимально холодний, говори на похуях. Звісно ж, їй це ніколи не вдавалось, однозначно, її тон голосу був єдиною проблемою в стосунках.
З того боку чути тільки рипіння і нерозбірливе мовлення.
— Ясно, алівідрочі. — дівчина кинула трубку, геніальний план на вечір зірвався.
— Шо він там?
— Нічого, походу в селі десь, зв’язок, як із жопи бобра.
Пошук нового кандидата не забрав багато часу, простіше кажучи вибирати не було з кого, всі поїхали або з України, або на війну.
— Ось Макс, він має бути тут.
— Окей, хто звонить. — Ця хитра інтонація і цей погляд Саші, вони обидві знали, що має статися щось, що точно буде обговорюватись як мінімум два тижні.
— Ти, можемо з мого телефону, але говоритимеш ти. — Марфа швидко скинула з себе обов’язок.
З Максом вона не спілкувалась вже місяці чотири. Вони просто перестали писати одне одному, цілком органічно.
І ось дівчата вже йдуть до нього на кав’ярню без цілі і мети. У них взагалі ніколи немає плану, бо тоді нічого не вийде. Коли плануєш — розчаровуєшся, інакше або нічого не змінюється, або приємно дивуєшся.
Він їх зустрів все такий самий усміхнений, в тій самій куртці, з тією ж зачіскою, ніби пройшло не чотири місяці, а два тижні.
— Почекайте поки тут, я вже зачиняюсь. — все таким самим ніжним та доброзичливим тоном сказав хлопець.
Втрьох вони прямували до його помешкання. Ностальгія, сором перед Максом за все сказане та зроблене не давали ясно мислити. В голові каша та купа страхів: «А якщо він на мене ображається?». Але хлопець був цілком спокійний та розслаблений, поводився стримано та виховано.
Його квартира знаходиться на краю міста. Молоді люди завалились у маленьку душну, прокурену, але відносно чисту кімнату, по якій одразу видно, що хлопець живе сам. Із меблів там диван, ліжко, письмовий стіл, шухлядка і комод. На стіні весить поличка з підручниками на воєнну тематику, а на ній синя фіалка.
— Подарували, тепер є за ким дивитись, — подав голос хлопець, — поки ще не здохла, я її поливаю.
Якийсь час вони сиділи, пили Уманський лимонад і ділились усім, що сталось з ними за час розлуки. А потім кожен пішов по своїх справах. Пізніше ввечері Марфа повернулась в цю саму затхлу, холодну кімнату. Вони багато обіймались, багато цілувались, багато зізнавались
— Я думав про тебе весь цей час.
— А я зберегла твій медальйон, носила завжди з собою, навіть, коли тікала. Знаю, що небезпечно возити такі речі, якби орки знайшли — не знаю, як пояснювала б.
Вдома, поки ніхто не бачить, вона дістала його з гаманця і довго розглядала в руках те саме Чорне Сонце.