Розділ п’ятнадцятий

Робота над зіллям не швидко, але рівно рухається до завершення; я напрацював непоганий ритм. Щодня я спускаюся стежкою до моря – це мене заспокоює – а потім переміщаюсь у Сент-Айвз, де знайшов пристойний і недорогий маґлівський ресторанчик на Маркет-сквер. Щоправда, називається огидно: «Золотий лев».

А ранками й вечорами я далі, мов те щасливе дівчисько, бавлюся в ляльки – і в доктора заодно. Бо ж вовкулаку необхідно оглянути, перевірити життєві показники і магічний фон, залити в нього зміцнювальний настій і стабілізуюче зілля, яким я доповнив курс лікування з третьої доби його рекордного сну. Також я витираю йому обличчя та тіло вологою серветкою і змащую спину бальзамом, щоб попередити запальні та некротичні процеси в тканинах – рекордно довгий сон сприяє і таким проблемам. А ще я міркую, чи не обрізати нафіг його волосся, яке скуйовдилося і сплуталося настільки, що вже нагадує гніздо ткачика.

Звісно ж, Люпин не знаходить кращого моменту, щоби прийти до тями. Спочатку він просто лежить і дивиться на мене, а я – з серветкою в одній руці та пляшкою бальзаму в другій – мовчки дивлюсь на нього. Гра у витрішки виходить довга і безглузда.

– Люпине, відповідаю одразу на всі запитання, які ти хочеш, але не можеш поставити, – кажу нарешті я. – Так, повня давно минула. Ні, ти не помер. Ти вдома. Ні, тобі це не сниться. Ні, жодного «Соноруса». Ні, я не знущаюся з тебе. Ні, я нічого зараз не буду тобі пояснювати. Так, потім – буду. На вечерю – вівсянка і ромашковий чай. І – ні. Кави не дам.

Він ошелешено кліпає очима.

А я боягузливо відступаю на кухню – варити вівсянку.

Я ані химери не тямлю в емоціях, а в ґрифіндорських емоціях – й поготів, та все ж мені трохи цікаво, що він мав би зараз відчувати. Трохи. Не так сильно, щоб розпитувати.

***

…Що стосується Елджернона, то я одразу приніс йому письмові вибачення, а також запевнив, що поверну його у рідні гоґвортські стіни, щойно сам туди потраплю. Справжній вчений – це той, хто вміє визнавати свої помилки. Навіть перед мишами.

Білий Лорд відповів церемонним листом, на який згриз половину словника, і в якому, своєю чергою, перепрошував за втручання в мою роботу, присягався, що більше ніколи й нізащо, і висловлював сподівання, що це прикре непорозуміння між нами тепер вичерпано, і воно жодним чином не порушить нашого подальшого гармонійного співіснування.

Ну, це ми ще подивимося, порушить чи ні. Я всю вашу компанію потруїти планував, на хвильку. Але поки що мені потрібні миші, щоб провести фінальні випробування зілля.

«Ні миші. Ендемічний вид. Корнуол. Піксі».

Гм. Непогана ідея!

З точки зору анатомії піксі – істоти більш складні, ніж миші, але разом з тим міністерська класифікація не прирівнює їх до людських істот, зважаючи на обмежені інтелектуальні здібності (я маю на увазі інтелектуальні здібності піксі, звісно ж, а не укладачів класифікації).

Зловити піксі серед літа зовсім не важко: я виставляю неподалік від будинку, під вербою, тарілку виноградного соку, що встиг трохи забродити, і через кілька годин збираю п’яних піксі ще тепленькими. На халявне частування їх злетілося більше десятка, і я обираю парочку найміцніших. Інші нехай проспляться і летять собі далі.

Свій Великий Експеримент я проводжу під пильним поглядом Люпина.

Двійко яскраво-синіх пияків, обприскані зменшувальним зіллям, перетворюються на парочку яскраво-синіх комашок. І далі п’яних в зюзю, але живих. Враховуючи, що Люпин теж був не надто тверезий, коли попав під роздачу, мій експеримент може похвалитися винятковим ступенем надійності.

Я поспіхом проводжу заміри, записую результати і переходжу до другої стадії. Руки в мене, чесно кажучи, трохи трусяться. Та ще й вовкулака в мене за спиною, здається, геть не дихає від напруги, і глуха підвальна тиша змушує мене нервуватися ще сильніш.

Добре. Або пан – або пропав.

Піксі, які ще не висохли з попереднього разу, обдає свіжа порція бризків, і…

..Я геній!

Я дементорів геній!

Мої піддослідні, спираючись одне на одне, здіймаються на ноги і навіть намагаються тріпати мокрими крилами. Вони виглядають цілком нормально. Я знову вимірюю. Знову записую. І – найскладніше – обіцяю собі зачекати хоча б до вечора. Я ще краще – до завтрашнього ранку. Якщо виживуть – от тоді й настане Люпинова черга.

***

Якщо щось піде не так, мені буде збіса складно витягати з льоха мертве тіло. Ця життєствердна думка стає головним аргументом на користь того, щоб провести процедуру в спальні. На підлозі. Бо людині, що лежить на підлозі, нема куди падати.

Так, я невиправний оптиміст.

***

Піксі збільшувалися швидко.

Люпин виростає поступово, немов його надувають зсередини. Мені смішно і страшно, в голову лізе невимовна дурня – наприклад, яких розмірів він теоретично може досягнути, перш ніж лусне, як повітряна кулька – ну, якщо я раптом десь схибив з пропорціями інгредієнтів…

Припускаючи, що процес може супроводжуватися неприємними відчуттями, я під зав’язку напхав вовкулаку стабілізуючими, анальгетиками та Мерлін знає чим іще, а для повної надійності ще й вирубав «Ступефаєм». Прикро буде, якщо от зараз, коли все начебто, химера його роздери, йде нормально – у мого піддослідного поїде дах від болю.

За його дах мені особливо тривожно. Безмозких піксі не перевіриш на предмет інтелектуальної збереженості до та після досліду. А Люпин… Що ж. Люпин, звісно, не геній. Та все ж і не піксі. Як для ґрифіндорця, голова у нього світла. Була. Допоки ми не вляпалися в усе це.

***

Пульс: брадикардія, 30 ударів на хвилину.

Дихання: сповільнене, поверхневе, 10 дихальних рухів на хвилину.

Артеріальний тиск: 60/20.

Шкірні покриви: бліді, сухі.

Реакція зіниць: відсутня.

– Ренервейт, Люпине, – приречено промовляю я, стоячи перед ним на колінах.

Реакція зіниць: сповільнена.

Шкірні покриви: бліді, сухі.

Артеріальний тиск: 85/50.

Дихання: пришвидшене, поверхневе, 24 дихальних рухи на хвилину.

Пульс: тахікардія, 110 ударів на хвилину.

Схопивши його за плечі, я схиляюсь до його лиця ледь не впритул, і вимагаю майже люто:

– Ім’я?!

– Ре… Ремус. Ремус… Джон… Люпин…

– Пам’ятаєш, хто я? Де ти знаходишся?

– Сев… Я… на підлозі?.. Вдома? В Корнуолі?.. – він обводить очима стіни, стелю, прочинене вікно.

«Сева» я тобі не забуду, навіть не сумнівайся.

– Яке сьогодні число, пам’ятаєш?

Він хмурить брови.

– Приблизно… липень? Дев’яносто шостого?

Най буде приблизно липень… Що ж. Принаймні, він контактний, орієнтований в собі, часі і просторі. З усім іншим будемо розбиратися пізніше.

Я повільно, дуже повільно видихаю і послаблюю хватку. І сиджу, мов дурень. Здається, ця сцена знову відтворює щось із біблійних гравюр Доре. З тою незначною відмінністю, що персонажі видатного французького гравера хоча б у щось вдягнуті, тоді як Люпин… гм. Здається, тепер вже можна ніяковіти.

Я поспіхом підіймаюсь, обтрушую мантію, кидаю йому покривало з ліжка.

– З поверненням, Люпине, – кажу крізь зуби. – Вдягнутися сам зможеш, сподіваюсь? Маєш тут якісь лахи?

– Так… мабуть… не знаю, – бурмоче він.

Насправді він, звісно ж, надто ослаблений і навряд чи впорається сам. Але мене пересмикує від самої лиш думки про те, щоб… Досить з мене, набавився. На все життя.

– Я буду на кухні. Виникнуть труднощі – покличеш. А надумаєш непритомніти – постарайся впасти достатньо гучно, щоб я почув.

Я не знаю – і міркувати не хочу – в який момент і чому моє приголомшливе полегшення перетворилося на не менш приголомшливу злість, але чітко розумію, що мною калатає. І що я можу – і дуже хочу! – вломити йому в зуби з усієї сили, навіть не чекаючи, доки він підведеться з підлоги. За все. За все…

І я вилітаю в кухню, гримаю чайником, грюкаю горнятками, дзеленчу брудними склянками і напівпорожньою пляшкою… А потім, провівши долонями по обличчю, раптом з’ясовую, що воно в мене мокре, наче я стояв під бризками прибою – там, на березі, в кінці заповітної стежки, серед скель.

Дожився, професоре Снейп. Щирі вітання.

Люпина немає дуже довго. Я заварюю чай. Але й шуму падаючого тіла не чути. Я наливаю в обидві склянки по кілька крапель бренді. Треба піти, глянути, що він там. Прикро буде, якщо розіб’є собі голову раніше, аніж я закінчу фіксувати дані…

Ні, не розбив. Виходить в кухню; сливе виповзає, тримаючись за стіну. Босий, в штопаній домашній мантії, натягнутій на голе тіло. Зате він вочевидь спробував навести лад на голові – спроба, гідна водночас захоплення і жалю. Звісно ж, безуспішна.

Я встаю, помагаю йому дійти до стола, підсуваю стілець, на який він валиться мішком.

– Випий чаю. Можеш випити бренді. Трохи. Якщо тобі треба.

Йому треба. Хто б сумнівався. Цілюще паскудне питво розквітає рожевими плямами в нього на вилицях, в очах проблискує свідомість.  То ти що, алкоголік, Ремусе Люпин?.. Ти ба, як збадьорився.

Ну тоді давай поговоримо…

***

– Що останнє ти пам’ятаєш перед тим, як прийшов до тями?

– Я все пам’ятаю, Северусе. Як ти проводив експеримент на піксі. Як приніс мене до кімнати. «Ступефай» пам’ятаю… І до того… теж все. Повню, Волдеморта, твій дім на півночі, мишу… точніше, мишей…

– Політ на гіпогрифі? – начебто між іншим вставляю я.

Він збивається з думки, дивиться на мене розгублено.

– Що?.. Який політ? Ти про Бакбика?..

– Проїхали, – кажу.

Не спрацювало. Ну гаразд. А перевірити треба було.

– Про все, що я пам’ятаю, я тобі розповів, – похмуро дивлячись у склянку, підсумовує Люпин. – Загибель Сіріуса. Дім на площі Гримо… пам’ятаю, як пив з Флетчером. Потім отямився на твоєму столі і опинився в акваріумі… А ще – я пам’ятаю – ти казав, що я не переживу повні.

Він здіймає на мене вимогливий погляд і запитує ледь не агресивно:

– Чому я не помер? Як мені вдалося пережити трансформацію?