Зустріч

Шлях від башти до Редкліфа Солона запам’ятає на завжди. Її тіло ще ніколи так не боліло, як після першого дня верхи. І після другого також… Дункан швидко збагнув що з нею щось не так, хоч Амелл не жалілася й терпляче виносила біль у м’язах. Під-час зупинок нишком підліковувала м’язи, та все ж крехтіння дівчини та переминання з ноги на ногу видали з головою. На наступному привалі, коли вони зупинились на ночівлю, Дункан дав нещасній цілющу мазь. Сон просто неба теж виявилась справою не з легких. Ні, спочатку все було гарно, чарівно. Вартовий показав, як розводити багаття, правда Солона схитрувала, скориставшись чарами, щоб підпалити хмиз. Та чоловік тільки посміявся,  навчив облаштовувати спальне місце. А потім настала ніч, старший став на варті першим, дозволяючи дівиці відійти до сну раніше. Й здавалось, що все прекрасно, зорі сяють, цвіркуни цвірчать, ласкавий вітерець дмухає, розтріпуючи волосся. Аж поки не з’явилась вона – комашня, яка надокучливо лізла всюди, де тільки могла дістати. Потім лежанка виявилась надто жорсткою, що Солона ніяк не могла примоститись, а потім з’ясувалося, що дорожній плащ, який слугував ковдрою, був надто тонким. Тож серед ночі вона гарантовано прокинеться від холоду. Не звикла до таких умов чарівниця хоробро старалось не скиглити з цього приводу, та триматись теж було не легко.

Врешті були й плюси від подорожі. Не знайомі краєвиди милували око: скелисті валуни, виткі стежки та різноманіття листяних дерев малювали просто чарівні пейзажі. Внутрішні землі Ферелдену багаті на пам’ятки стародавніх часів, які так і кортіло розгледіти й вивчити. Дункан  виявися вправним  оповідачем й багато чого міг розповісти про тутешні руїни старих замків, а Амелл готова була слухати з роззявленим ротом. Й через два дні від початку їхньої подорожі вони таки дістались Реткліфу, невелике мальовниче селище біля однойменної фортеці, в якій мешкав володар цих земель ерл Еамон. Страж залишив Солону під опікою своїх побратимів, а сам направився в замок, на зустріч. Решта вартових сприйняли дівчину доволі тепло. Розпитували хто вона й звідки, були доволі жваві, коли почули, що дівчина маг, адже, за їх словами то гарна поміч та підтримка. Чаклунка аж заохотилась довести свою користь на ділі, й одразу перейти до виконання прохання командора. Тому попросила показати робоче місце для алхіміків.

Приготування необхідної кількості настоянок зайняло в дівчини весь день, тож у самому містечку вона так і не побувала. Шкода, але справа важливіша. Час від часу до неї підходили стражі, ставили питання, одному вона спробувала зцілити руку. Солона помітила, що серед Сірих стражів є і люди, й гноми, й ельфи. Переважно чоловіки, але й жінки теж були. Всі вони якось дивно на неї дивились, ні презирства, ні ненависті там не було. Амелл добре знайомий такий погляд серед храмовників. А Вартові інші. Стражі дивились обережно, оцінюючи, хтось із жалем, хтось із смутком у очах. Можливо тому Амелл хотіла показати себе як вправну чарівницю, щоб її прийняли.

Дункан з’явився тільки наступного ранку й повідомив що по обідді вони рушають до Остагару. Далі він перевірив роботу Солони, якою вона страшенно пишалась. В цих своїх вміннях дівчина впевнена, та зараз їй було важко тримати себе в руках й залишатись спокійною,

Дорога до древнього аванпосту зайняв значно більше часу, хоча відстань була коротша. Караван з вантажем, який складався з провізії, лікарських засобів, зброї та обладунків, на поміч королівській армії, йшли повільно. Повози запрягались Бронто, волохаті велетенські воли, що були знано повільніші за коней, але мали більшу витривалість. Зате дістались без особливих пригод. Де не де з’являлись пам’ятки ельфійської культури, уламки руїн, які ще не підкорились часу. В таких місцях варто було обережно робити зупинки, адже там легко могли ховатись бандити або дещо гірше. Про це неодноразово нагадував Дункан. З іншого боку, значно  зручніше було розміщувати табір, ховаючи його від сторонніх очей. Коли ж мандрівники знаходили пригожу місцину, Солона з радістю оглядала напівзруйновані статуї, залишки арок, що й досі вражали соєю величчю. Дункан не був проти, що дівчина все ретельно оглядає, раптом знайде щось корисне. Зрештою чародійка давно не була за межами башти й бажала якомога ретельніше дослідити навколишній світ.

На диво, решта вартових відносились до дівчини достатньо привітно. І, поступово, чародійка відкривалась їм. Спостерігаючи за життям Сірої Сторожі Амелл відкрила для себе багато нового. Виявилось, що думки можна озвучувати й ніхто не осудить тебе, сміятись голосно це весело, особливо якщо привід є, а лайки можуть переходити в ціле змагання в красномовності. Кожен з цих прекрасних воїнів  робив свій внесок у спільну справу. Й за це вони шанували одне одного.

Вперше Солона забула про те що являється магом, породженням гріховної суті, як їй стверджували у Башті. Серед варити дівчина відчувала себе на своєму місці. Все частіше вона забувала свій посох серед речей, хоча в перші дні трималась за нього наче за єдину опору в житті. Зрештою, чаклувати можна й без нього.

І на п’ятий день шляху мандрівники прибули до Остагару. Цілий був цілий замковий комплекс розташований на півдні Ферелдену, що межує з дикими землями Коркарі. Незважаючи руйнацію, не важко уявити наскільки красивою фортеця була раніше. Білі стіни із мармуру, чисельні арки та колони, що поросли диким виноградом та плющем, а якщо глянути на залишки статуї невідомих героїв, забутих митців, то можна вразитись наскільки вони витончені та детальні, немов живі.

– Імперськи майстри були просто неймовірні, – з захопленням вимовила Солона.

– Імперія Тевінтер побудувала Остагар дуже давно, щоб запобігти вторгненням у північні низовини. Треба визнати, вони вміють поєднувати красу та функціональність, принаймні у минулому, – згадував командор, – На жаль зараз ми тут за гірких обставин. Сили короля зіткнулися з породженнями пітьми кілька разів, та то лише малий шмат ворожого війська. Більша частина орди ще не показувала себе, але це станеться тут. Тут ми й плануємо її зупинити.

– Звідки ви це знаєте?

– Ця місцина про кишить чисельними печерами та входами, що ведуть до глибинних стежок, звідки нечисть лізе на поверхню. Серед вартових є й гноми, а також ми активно співпрацюємо з легіоном мертвих, що діляться з нами деякими своїми спостереженнями. Об’єднавши ці свідчення ми отримали ось такий результат.

– Легіон Мертвих?

– Це спеціальне військо серед гномів, що живуть під землею. Вони боронять їх міста від породжень пітьми. Можна сказати, що Мор для них не закінчується ніколи…

А це для Солони було новою. Звісно Амелл знала, що Коло магів, під жорстким наглядом церкви веде торгівлю з гномами, які є єдиним легальним постачальником ліриуму. Адже тільки гноми, які позбавлені магії, могли видобувати таємничий мінерал з надр землі, при цьому не з’їхати з глузду від скаженого потому магії, що сочився з загадкового каменю. Ірвінг вважав, що цих знань достатньо для неї, тому вона не поглиблювалась у цю тему.

Щойно мандрівники ввійшли через головні ворота до табору, який розташувався серед руїн, що вдало забезпечували захист, то побачили, як на зустріч їм вийшов енергійний чоловік в золочених обладунках, в оточені чисельних лицарів в однаковому обмундируванні. Високий, статний, широкоплечий, що тільки підкреслювалось наплічниками блондин, з широкою посмішкою здавалось згорав від нетерпіння, тільки-но помітив Дункана. Легенький вітерець тріпав довге біляве волосся, що сягало плечей, з цією гривою він нагадував молодого лева. Солона уважно роздивлялась обличчя незнайомця, поки той наближався до них. Легка щетина, прямий ніс, гострі вилиці. Лице так і пашіло здоров’ям та життям. Блакитні очі жмурились від сонця, та продовжували вперто глядіти у бік Дункана, аби не випустити стражах поля зору. Ще за десть кроків до них молодий чоловік вигукнув:

– Дункане! Нарешті! – його голос був повний енергії. Здавалось що молодий дворянин от-от сплесне в долоні від нетерпіння.

– Король Кайлан? – здивовано промовив страж, – я не очікував…

– Що сам Король вийде зустріти тебе? Я вже злякався, шо ти саме веселе пропустиш…

Солона аж завмерла, перед нею був єдиний син зниклого Короля Меріка, який правив Ферелденом останні п’ять років. Й хоча Коло магів вело замкнутий спосіб життя, та все ж часто виконували доручення королівського двору. Тож деякі чутки про його високість ходили й в цитаделі. Але найбільше дівчину вразило те, з якою легкістю король говорив до Дункана. А командор в тон королю відповів:

– Хто? Я? Та нізащо в світі, Ваше величносте.

– Отже я все ж вийду в бій бік обік з могутнім Дунканом? Пречудово.

Чоловіки розслаблено засміялись в голос, а сторожа короля, що слідувала за ним, так і лишилась стояти з кам’яними лицями. Кайлан нарешті звернув увагу на супутницю Вартового, й його посмішка одразу змінила свій характер. Він оцінюючи провів поглядом з гори в низ та назад. Солона почувалась дещо не затишно, але  трималась добре, чарівно усміхаючись. За етикетом дівчина знала, що не може звертатись до короля, доки той не заговорить до неї першим.

– Стражі казали, що тобі вдалось знайти обдарованого рекрута, – врешті сказав молодий король, – то це вона?

– Ваше Величносте, дозвольте відрекомендувати…– тільки-но почав Страж, як одразу був перебитий помахом руки короля.

– Досить формальностей, Дункане. Нам долею вказано пролити разом кров, тож скільки можна цього “ваше величносте”?

Кайлан наблизився дівчини та взяв її долоню аби поцілувати на знак вітання та прихильності, на що чаклунка лиш зробила легкий реверанс, схиливши голову.

– Дозволь дізнатись твоє ім’я? – нарешті звернувся він безпосередньо до Амелл.

– Мене звати Солона, Солона Амелл, Ваше Величність.

– Амелл? Десь я чув це прізвище… В будь якому випадку – щиро радий нашому знайомству, Солоно. Сірі стражі зараз стрімко намагаються поповнити свої ряди і я із задоволенням їм в цьому допомагаю. Ти ж с Кола Магів, чи не так? Сподіваюсь в тебе буде кілька заклинань, що знадобляться у битві.

– Звісно. Я зроблю все від мене належне.

Вона ще раз легенько вклонилась. Амелл тримала спину рівно, а погляд не опустила жодного разу, впевнено й гордо дивлячись в очі. Саме так як навчав її Ірвінг, з гідністю.

– Це чудово, магів у нашому війську сильно не вистачає, тож твоя допомога нам буде цінною. Тож дозволь бути першим хто скаже тобі: Вітаю в Остагарі.

Його легка пафосність здалась чародійці трохи не доречною, ніби він намагався справити певне враження, але не на неї, а на Дункана. Якби Командор Вартових відійшов, весь інтерес і привітність вивітрились , так само швидко, як зникає ель з пляшки п’янчуги.

– Ви надто добрі, – стримано відповіла Солона.

І блондин одразу переніс всю своє увагу на Дункана, розповідаючи йому щось про Логейна, який чекає короля в наметах, для чергової наради. Амелл ніколи не чула, щоб про героя ріки Дейн, хтось говорив так недбало. Адже ця людина, разом з королем Меріком звільнила Ферелден від Орлейськго гніту.

Голос Дункана привів Амелл до тями. Він саме передавав королю Калану послання від ерла Еамона. А Тейрін лиш насміхався, не сприймаючи все серйозно, мовляв допомога дядька їм тут не потрібна, він лише бажає приєднатись до їх очевидної перемоги. Дівчина уважно стежила за реакцією Вартового, що після сказаного посуворішав:

– Боюсь, що все не так легко, як здається, Ваше Величносте, – Дункан потер скроню, ретельно добираючи слова.

Також чаклунка, помітила, що у вартового знов почався приступ мігрені. Головний біль вона спостерігала і у решти вартових.

– Дункане, не починай. Ми вже маємо кілька перемог, я гадав що тут буде справжня битва, а тепер маю сумнів, що це справді Мор.

Й він подався геть, виблискуючи своїм золотим обладунком на сонці, залишивши Вартового та його рекрута на самоті. Й тепер Амелл розуміла, що король то просто хлопчисько переросток, що гониться за славою та подвигами. Залишалось лиш сподіватись, що цим військом управляє хтось компетентніший. Світі нема гіршого за хороброго дурня який очолює армію. Та зрештою, що тямила вона у цій справі. Про битви вона знала лиш з книжок.

Дивлячись як віддаляється його величність Кайлан Тейрін чародійка звернулась до Дункана:

– Здається король не сприймає загрозу серйозно…

– На жаль так і є. Але він сказав правду. Тут було здобуто декілька перемог над породженням темряви… – Дункан ніби вагався на мить.

– Але?

– Але я знаю, що за всім стоїть архідемон. Та вагомих доказів у мене нема, тож я не можу просити короля довіритись моїм передчуттям.

Солона замислилась. Їй здалось, що, врешті, за межами кола діють схожі правила. Ти міг бути хоч яким майстром своєї справи, мати достатньо знань та вмінь, щоб робити швидкі і правильні висновки, завжди знайдеться той, хто спитає про докази, й твого авторитету тут не достатньо. Одне діло коли  про це говорить тямуща людина, що хоче розібратись, але зовсім інша, коли слова ллються з вуст дурня. Та, можливо, у Дункана є свій план?

– А що на вашу думку, він має зробити? – поцікавилась чародійка.

В таборі було гамірно, воїни, слуги, церковні сестри, всі змішались у купу. Кожен  був зайнятий своїм ділом, десь вдалечині чувся гучний лай собак, хтось носився поміж наметів різними дорученнями, а дехто сварився між собою. Подекуди були розкидані багаття, на яких розташовували чани з їжею. Десь збоку був польовий шпиталь, Солона одразу відчула характерний запах лікарських настоянок, а також новий для неї запах крові та чогось такого, що змушувало її зморщитись. Дункан тим часом пришвидшив крок, на радість дівчини, аби оминути не приємну ділянку.

– Як на мене, краще було б зачекати підкріплення. Я говорив, що членів ферелденьского ордену сірої варти дуже мало, тож ми відправили посильного до Орденських вартових.

– Знать не буде цьому рада. Вони ж ледь терплять імперію масок…

– Це так, між нашими країнами досить складні відносини, але війна давно закінчилась, й заради загального блага їм доведеться потерпіти орлейців. Але до прибуття підмоги має пройти певний час…А його Величність….

– А його Величність Король Кайлан не готовий чекати, – закінчила Солона.

Тепер вона приблизно уявляла становище вартових при дворі. Для короля вони цікава забавка, гарні мальовані герої. Стало трохи прикро.

– Нам лишається лиш одне – робити все що є в наших силах… І чекати військ тейна Логейна. Тож тягнути з ритуалом не будемо, але трохи згодом. Зараз в тебе є час роззирнутись, відпочити, чим би ти хотіла зайнятись?

– Чесно? Від їжі не відмовилась в жодному разі

– Ха-ха-х! Згоден. Від свіжого печеного м’яса не відмовся б. То було б чудово.

Дункан дістав із кишені невеличкий медальйон, на якому був зображений герб вартових.

– Це розпізнавальний знак, – протягнув його дівчині, – нехай буде в тебе, щоб не було жодних проблем. Якщо потрібно щось покажи його інтенданту, й він видайсь все необхідне, за можливістю.

– Дякую, Дункане.

– Зараз мені потрібно йти до королівського шатра, невідкладні справи, а тобі варто знайти Алістера, він тобі все тут поясне й покаже.

Дункан направився кудись в глиб табору, лишивши дівчину на самоті. Це було трохи дивне та п’янке відчуття, залишатись без нагляду. Солона все намагалась розгадати секрети життя поза колом. Чарівниця спостерігала за навколишнім світом, його течією, правилами й установами. Воно було абсолютно не схоже та те, що оточувало її в башті. Перше, що вразило її, це байдужість перехожих. Їм абсолютно не було діла до того хто поряд, що вони при цьому роблять. Доки Амелл не брала посох до рук, доки не вдягала бісову мантію, вона була для сторонніх все одно, що невидимка. Цьому молода чародійка ніяк не могла натішитись. Але перша хвиля ейфорії спала, і тепер та бачила, що її витягли з полум’я й кинули в крижаний колодязь. Звісно, Дункан кілька разів давав їй шанс втекти. Не на пряму, але кайданів він не одягав, до дерев не прив’язував й надовго лишав дівчину на самоті і двері завжди зачинала вона. Тож шансів втекти було достатньо. Але чи є в неї, в тої хто звик жити в клітці, шанс на нормальне існування у відкритому світі. Вона цього не знала, тому вирішила , поки, спостерігати далі. Зараз Амелл могла піти куди завгодно, вивчити тут все, чого торкаються очі.

А роздивлятись було що. Преподобна матір читала проповідь рицарям, які тихенько шепотіли молитви, десь бігали слуги, серед яких чимало ельфів. Солоні здавалось дивним подібне, вона звикла, що в цитаделі вони на рівних. Було чутно ляскіт мечів, то неподалік тренувались, Амелл стало цікаво чи не схоже це на тренування храмовників. Від такої кількості люду, скупченому в одному місті, паморочилось в голові, а ще вона почувала себе як загублена дитина – куди йти й що робити – не відомо.

Солона продовжувала йти роздивляючись перехожих, й не помітила як стукнулась у височенного юнака. Він мало не випустив з рук обладнання, яке ніс.

– Перепрошую, – промовила Амелл поглядаючи на темноволосого хлопчину. Здається вони були приблизно одного віку. Він виглядав дещо роздратованим.

– Наступного разу диви уважніше куди сунешся, – грубо буркнув він.

– Гей! Карвере! Де ти там плетешся! – покликав хтось із натовпу.

– Та вже йду-йду! – відізвався той, й поплівся далі, не дивлячись на дівчину.

А Солона рушила у інший бік, аби знов не перетинатись з юнаком. Вона повісила на собі на шию  медальйон подарований Дунканом, та думала де шукати того самого Алістера, не знаючи ні як він виглядає, ні чим займається, ні де шукати. Єдине, що лишалось це питати на пряму у перехожих А ті лиш низали плечима та вказували у різні боки, ще й так плутано, що заблукати було простіше від ліпшого. Врешті чародійка опинилась біля загону з собаками. Велетенські, м’язисті пси уважно спостерігали за нею, темна коротка шерсть виблискувала на сонці. Вони низько гарчали, не підпускаючи до себе одного з них. Його шерсть була значно світліша, майже золота, він самотньо лежав с стороні скрутившись клубочком й тихо скавчав. Його куповані вуха були щільно притиснуті до голови, а маленькі очі заплющені. Дихав він важко й здригався від кожного подиху.

– Що з ним? – спитала дівчина у псаря, засмаглого кремезного чоловіка, що крутився біля загону.

– А, цей, – махнув він рукою, – наковтався крові породження пітьми…

Він оглянув дівчину важким поглядом і зачинив огорожу, остаточно відділяючи хворого мабарі від решти.

– І що з ним буде?

– Здохне, скоріш за все… Шкода, гарний екземпляр. Сильний, витривалий… Ех…

– А господар його, що каже?

– Та він загинув, у бою нещодавно – голос чоловіка був байдужий.

Погляд псаря зупинився на медальйоні Солони:

– Ти з із Сірих Вартових?

– Так, а що?

– Собаку то шкода, але що як він решту заразить мороком? Ти б наділа на нього намордник?

Солона уважно подивилась на собаку. Він й далі лежав тихо, й ніби прислухався до розмови. Амелл стало шкода тварину.

– Можливо я спробую його вилікувати? Врешті я ніби як цілитель.

– Справді? То ти маг? Можеш спробувати.

Амелл взяла шкіряний намордник і направилась до пса. Мабарі лиш розплющив очі, вони в нього виявились темними наче чорні перлинки. Лиш злегка попереджувально рикнувши пес зустрів її й знов замкнув віки. Чарівниця зупинилась й присіла на корчівки. Дівчина злегка простягнула розкриту долоню, показуючи собаці, що не несе собою небезпеку. Той ворухнув носом, принюхуючись. Солона обережно почала обстежувати тіло хворого за допомогою своїх здібностей, щоб зрозуміти що не так. В нього були зламані ребра, вибита щелепа, та чисельні укуси, подекуди навіть вирвані шматки м’язів. Жахливий стан. Але найприкріше було у його кров. Щось темне, дивне, чужорідне й абсолютно несумісне з життям. Чародійка зрозуміла, що то і є скверна. Вона спробувала зцілити травмовані ребра, очистити та затягнути рани на пошматованому тілі. Від її рук почало виходити тепле світле сяйво. Та все ж рани не хотіли затягуватись так, як це було потрібно. У Амелл просто не вистачало манни на все. Вона дістала із своєї дорожньої сумки маленьку пляшечку з ліріумом. Відкоркувавши її, та випивши малесенький ковток рідини, одразу відчула прилив сил й спробувала знов. Через якийсь час тіло пса піддалось, рани затягнулись і перестали кровоточити, хоча не загоїлись до кінця, й ребра були цілі й щелепа також. Пес навіть трохи ожив, легенько замахавши обрубленим хвостом й тицяючи свою не надто симпатичну морду в руки дівчини. Амелл посміхнулась, в неї вперше був такий вдячний пацієнт. Вона почесала мабарі за вушком, та поплескала по спині.

– Як же тебе звуть, красень?

– Моровий, – відповів псар, – То що? Вийшло?

– Не зовсім. Скверну я витягти не змогла.

– Не дивно….Таке навряд чи комусь під силу. Але хоча б лапи цілі. От якби ту квітку знайти…

Чоловік сперся на огорожу й почесав потилицю задумавшись.

– Яку таку квітку?

– Та є така одна, цілюща, світленька така, близько води на старих пеньках росте. Вона може на первинні подіяти для лікування. Але то у диких землях росте, а шлях туди заказаний, доки розвідка не повернеться.

– То ми нічим допомогти не можемо?

Солона все ще продовжувала гладити Морового, їй шкода було такого здоровенного, але теплого пса, який так спокійно лежав біля її ніг.

– В решті біль ти йому полегшила, а там видно буде. Мене Лод, до речі звати.

– Солона, дуже приємно.

Вони замовчали на деякий час.

– Лоде, а не підкажете, де шукати Вартового Алістера? – звернулась Амелл до нового знайомого.

– Цього розбишаку? Та він у північній частині табору, Нещодавно чкурнув туди. Якщо триматимешся тих колон – вказав він на частину руїн – то не загубишся…

 

***

 

Алістер вважав, що день сьогодні абсолютно не задався з самого ранку. Те що почалось як невинний жарт, в решті привело до халепи з преподобною матір’ю. Й тепер йому доведеться прислуговувати їй ще й цілий день у якості покарання. Жінка, звісно, зве це невеличкою послугою від вартових, але кому як не Алістеру знати, що криється за словами милосердної матінки. Звісно він сам винен, що потрапив у пастку одного із побратимів, але приємного було мало.

Не те щоб брати по ордену навмисне з нього знущались, зовсім ні! Вони були його родиною, його друзями. Але хлопець серед них наймолодший, тому інколи ставав жертвою розіграшів. А ще на нього часто вішали дрібну й мало приємну роботу. Туди піди, звідти принеси, цього найди, тому передай. Алістер не нарікав, він вже чудово знав, що криє у собі життя вартового. Постійна боротьба з породженнями пітьми була задачею не з найлегших й діло було не тільки у битках чудовиськами. А Дункан часто повторював, що кожен, навіть найменший вклад у спільне діло – важливий. Навіть якщо це на перший погляд не помітно. Й хто Алістер такий, щоб сумніватись у словах Командора?

До речі, про Дункана. Молодий чоловік почав перейматись. Наставник надто затримався дорозі. Він мав прибути, ще два дні тому, а досі звісток нема. Старші звісно казали, що все нормально, такі затримки цілком природні, але хто знає, що може трапитись на шляху?

Молодик підійшов до діжки з водою, аби вимитись та збиратись у справах. У великій дерев’яній бочці, наповненій до країв темною водою, хлопець побачив своє відображення: коротко стрижене світле волосся стирчало на увсебіч, додаючи йому у вигляді ще більшої пошарпаності. Алістер спробував пригладити його, то тільки марно час витрачав.

– Що там, Ал? Милуєшся собою? – доносилось з-за спини.

Парубок аж підскочив, у Даведа, новенького рекрута, була цікава властивість з’являлись нізвідки у самий невідповідний момент момент, чим не раз він діставав всіх.

– Й звідки ти тут узявся? – спантеличено пробубнів Алістер вмиваючись, – до збору ще зарано, я ж тобі вчора казав – все ввечері

Давед, тонкий, пластичний, молодий чоловік, який, можливо, трохи старший за Алістера, вправно крутив кинджал у руках, то була його улюблена забавка. Він нишком ходив по табору й вивідував різного роду чутки. У минулому він був крадієм. Дункан спіймав цього заруку. Подробиць Алістер не знав, та командор врятував кучерявого від шибениці.

– А ти не чув новини? – спитав той, продовжуючи крутити між пальцями ніж.

Молодий вартовий спостерігав наче заворожений за тим процесом.

– Мабуть ще не чув, але як кортить так розказати , то я уважно слухаю.

– Дункан сьогодні прибуде, розвідка його вже бачила…

– О! справді? То чудова новина

– Він не сам.. З ним новий рекрут!

Алістер, лиш занизав плечима, витираючи обличчя.

– Ага, було б дивно якби він повернувся з пустими руками, він же для цього ж подорож і рушив.

– А головне кажуть, що то дівчина. Солана чи може Солона Амелл, прізвище я точно запам’ятав, – тон Даведа був такий, наче він відкрив йому якийсь надзвичайний, загадковий секрет.

– Мені це має про щось говорити? Якщо Дункан обрав її в рекрути, отже так й має бути.

– Як гадаєш – вона гарненька? Сподіваюсь що так, от би блондинка, ну знаєш з таким формами – Давед провів руками у жесті який малював надзвичайно пишні форми.

– Хіба це має значення, які в неї будуть форми? Як це вплине на її роботу у ордені? – Алістеру було важко зрозуміти інколи своїх побратимів, те наскільки вони змінювались, коли на горизонті з’являлись жінки. Хоча , якщо подумати, то воїтельки в ордені не часте явище, цікаво було чого б то?

– Тьху-ти! Йой, ти й нудотний. А коли на часі? Завтра ми можемо загинути від породження пітьми,  заразитись мороком… Саме час знайти ту хто втішить та розрадить.. Та ну тебе…

Він махнув рукою подався геть, десь у інший бік табору, шукати більш вдячного слухача. А Алістер так і лишився стояти. ні, йому не зрозуміти Даведа ніколи. Одне діло, коли в тебе є хтось дорогий, а зовсім інше просто так, аби було. Труснувши головою він продовжив одягатись в обладунки вартових, надягнувши бригантину у синьо-сіру вертикальну смужку.  Врешті треба було йти до преподобної матері, вона мала якесь доручення для нього. А змушувати стару каргу чекати, то собі ж гірше.

День був похмурим вогке повітря душило своєю важкістю. А менше всього молодому чоловікові хотілось, щоб перед битвою пішов дощ. Не хотілось топтатись у багнюці, або у самий відповідальний момент послизнутись і впасти у найближчу калюжу. Хоча є шанс, що тоді темні тварюки  розрегочуться й луснуть від сміху. Хлопцеві раптом стало цікаво, а те є у тих породжень пітьми почуття гумору, чи воно згнило, разом з тілом? Минаючи чисельних перехожих, Алістер краєм ока помітив їх короля, важко було не вгледіти його золочений обладунок. Та Вартовому хотілось уникнути зустрічі, Дункан просив молодого стража триматись далі від королівських наметів, а сам молодий воїн тільки радий не бачити короля.

Світловолосий чоловік брів крізь натовп мешканців, вправно уникаючи зіткнень та оминаючи королівські намети десятою дорогою. Так він дістався шатра у якому розташувалась преподобна матір із рештою служителів Андрасте. Там же , недалечко, виднілись прапори польового шпиталю, у якому приводили до ладу ранених солдат.

На виході одного з таких білих наметів, з золотим сонцем, символом віри, молодий чоловік побачив невисоку жінку. Можливо колись вона була красива, та старість забрала в неї все, лишивши сиве волосся, бляклі очі, що втратили свою яскравість, прозору, немов пергамент зморщену шкіру, і сухі губи. Преподобна пати сутулилась й опиралась на  палицю, її ледь помітні брови суворо збігались на переносці. Погляд в неї був такий, що здавалось вона от-от пускатиме блискавки з очей.

– Ви запізнились, Юначе, – суворо мовила вона, сухим голосом.

– Прошу пробачення, Ваше святосте, мене затримали справи ордену, – Алістеру не дуже подобалось виправдовуватись, та Дункан постійно нагадував йому, що Сірі Вартові мають тримати мир з усіма. Особливо в Ферелдені, адже орден міг повернутись сюди, тільки завдяки милості попереднього короля Меріка, що повернув їх з вигнання.

– Хоч манер тебе у вартових повчили. На скільки я пам’ятаю, то командор Дункан, довірив тобі допомагати мені?

– Так і є, Ваше святосте.

– Зараз багато роботи у шпиталі, а того мага, що мав прийти досі нема. Знайди й приведи його, надіюсь ти ще пам’ятаєш свої навички з притулку?

Алістер вклонився й пішов виконувати завдання. Тільки відійшовши від церковного намету подалі він важко зітхнув. Йому ще раз нагадали хто він є, сирота та безбатченка. Йому здавалось, що він давно вже виріс з цього, що більше його подібне не чіпляє. Та все ж, слова старої його неприємно вкололи.

Хлопець неймовірно радів, коли Дункан запропонував йому стати вартовим, бо це означало покинути лоно церкви, до того як приніс обітниці. Ух скандал тоді був. І тепер її святість відігрується на ньому. Сама ж просила саме Алістера допомагати їй, мовляв він краще знайомий з традиціями церкви, простіше буде знайти спільну мову. Й Дункан не міг їй відмовити. І тепер прискіпується до кожного кроку недохрамовника, як вона його й охрестила.

Алістер пнув камінець, щоб заспокоїтись, все одно це не надовго, скоро повернеться Дункан і хлопець знов приступить до своїх звичних обов’язків. А зараз молодому чоловікові треба знайти того бісового мага!

Почухавши сою світлу чуприну він направився в сторону наметів магів круга, щоб попитати долі там. По дорозі йому зустрічались побратими, з якими він так чи інакше обмовився слівцем. Зараз йому табір нагадував велетенську вечірку, на якій всі чогось чекають, а чого саме не розуміють. Та Алістеру добре був відомий ворог, й насправді все значно серйозніше, ніж звик думати король Кайлан.

Діставшись до наметового містечка магів, він побачив, як всі вони страшно заклопотані або відчайдушно роблять вигляд, що його тут немає. Молодий вартовий спробував попитати долі у храмовників, та ті теж відмахнулись, мовляв вони ділом зайняті.

До нього підійшла чарівниця, яка не дивлячись на свій поважний вік виглядала дуже жвавою.

– Чим можу допомогти? – запитала вона, з цікавістю дивлячись на хлопця.

Той навіть дещо розгубився, але вмить відповів:

– Я шукаю мага, який вчора допомагав у лікарняному таборі. Преподобна матір наполегливо просить його прибути, пані чародійко.

Жінка ніби задумалась.:

­– Он воно як… Пошукай в біля тих колон, там було багато лікарських трав. Можливо пощастить зустріти його там.

Алістер подякував жінці й одразу поплівся у вказаному напрямку, що вказала літня жінка, старанно оминаючи місця скупчення люду, тримаючись стежок якими ходили ельфи-прислужники. Ці хлоп’ята вивчили стоянку війська краще за всіх, адже постійно бігали за дорученням своїх господарів. І дійсно, так він значно швидше дістався потрібного місця.

Низький круглобокий чоловік з темно русою чуприною, що ледь почала сивіти, у червоній мантії, яка давно вже вигоріла на сонці, саме голосно та наполегливо відчитував бідолашного ельфа, який і без того був затурканий, і здавалось от-от зомліє від страху перед “грізним ” чарівником. Тим часом пристаркуватий нахаба почав загрозливо розмахувати руками, й Алістеру здалось, хоча певен він не був, що от-от зірвуться іскри з пальців мага. Низенький ельф став біліший від першого снігу.

“Ну все, – подумав Алістер – малого пора рятувати!”

– Ваше чародійшество! – гукнув хлопець привертаючи увагу.

Обидва повернулись до молодого чоловіка, ельф благально дивися на стража, а маг навпаки з роздратуванням, пихою та презирством. Алістеру добре знайомий цей погляд, він ледь помітно кивну хлопчині, щоб той йшов, а сам склавши руки на грудях , широко посміхнуся магу.

– Що таке? Я зайнятий! – різко розлючено вигукну товстунець, але гонору в нього значно поменшало.

– Чим? Цькуванням беззахисних ельфів? – вдавано здивувався воїн, а потім більш суворо додав:

– Вас шукають, ваше чародійшество..

– Що ще трапилось? – здавалось чоловік лусне від роздратування  та обурення, – Коло магів й так заклопотане допомогою Сірим стражам…

Алістер скептично глянув на свою уніформу, потім на мага. Але той здається не зовсім розбирався хто перед ним. Що скоріш розсмішило Вартового, аніж розізлило.

– Мене, сер Маг, прислала преподобна матір. Вона бажає бачити вас, – подумки Алістер вже почав читати пісню світла, аби тільки не засміятись.

А чарівник лиш надувся як індик, кумедно червоніючи.

– Її святість може “бажати” що завгодно. Мене це аж ніяк не стосуються. Ще раз повторюю я допомагаю сірим вартовим, між іншим, за наказом самого короля.

Алістеру вже стало не до сміху, деякі маги були настільки наглі й горовиті, неначе весь світ їм щось заборгував. Якби вони були трохи простіші, то може ніхто б їх не замикав у баштах. Алістер смикнувся від цієї думки. Не треба рівняти всіх чарівників під одного, просто йому зустрівся один не дуже приємний.

– То можливо варто її попросити, щоб вона звернулась до тебе у письмовому вигляді? – намагався поліпшити ситуацію Алістер.

Зазвичай жарти допомагали. Та не цього разу….

­– Я нікому не дозволю себе так осоромити!

– Ага, точно, – скептично зазначив вартовий, – Я тут страшно посоромив тебе, всього-то передавши пару слів…

Ситуація Алістеру подобалась все менше, він же не збирався влазити в конфлікт церкви та магів.

– Твоє базікання не робить тобі честі! – гнів мага тільки набирав обертів маг.

– Ну от… А мені здалось, що ми вже почали ладнати, – позаду почулось легкий смішок, здається він почав збирати натовп, що теж не було добре – Я навіть одного із своїх майбутніх дітлахів збирався назвати у твою честь… Найсварливішого.

А сміх ставав все гучнішим. “Хоч комусь весело!” ­– подумав Ал. А от чарівникові було не до веселощів, й здається він прийняв все як жахливе приниження.

– Досить! Я сам поговорюю з тією жінкою, – він направився подалі від лицаря, червоніючи ніби варений рак.

Алістер повернуся в слід за чоловіком, позаду них стояла дівчина і трусилась, ледве стримуючи сміх, а маг розігнався наскочив прямо на неї.

– Геть з дороги, дурепо! – гаркнув він відштовхуючи темноволосу, та ледь не впала, якби Алістер вчасно не підскочив до неї утримуючи її рівновагу.

– Навіть у мору є одна хороша сторона, – сказав він незнайомці, відпускаючи, – Він так зближує людей.

Дівчина впевнено стала на ноги відпускаючи його руку, не висока, але й не низенька, у дорожній одежі, що трохи припорошена пилом, а довге чорне й трохи сплутане волосся сягало пояси.

Вона захихотіла ховаючи легкий сміх у кулак.

– Здається я розумію про що ти… – посміхнулась вона. Голос був в неї доволі приємний.

– Це все сильно нагадує вечірку, – продовжив він,– можна стати в коло, взятись за ручки…

– Й танцювати до світання? – підхопила дівчина.

Хлопця це повеселило:

– О-о-о! Від такого породження темряви двічі подумають перш ніж нападати. Чекай, ми  ж ще незнайомі, – Алістер протягнув руку дівчині й ляпнув, – сподіваюсь ти не маг.

– І все таки я маг.

– Справді? А зовсім на мага не схожа, – й тут чоловік вже готовий був прикусити собі язика… Він точно не волів нариватись на новий конфлікт, а тут сам напрошувався.

Але юначка й не думала ображатись, судячи з вигляду, лиш ширше посміхнулась:

– Це тому що без мантії та посоху?

– Я б ще додав високо задертий ніс, бухтіння з будь-якого приводу та споглядання на всіх наче на йолопів. Йой! Чекай, це ж про знатних? Тоді – так, мантія й посох.

Алістер почав ніяковіти, аж раптом до нього дійшло: дівчина, маг, щойно прибула:

– Чекай, ти ж новий рекрут, З Дунканом прибула?

Вона легенько кивнула голово.

–  Я мав би одразу тебе впізнати, але ця зустріч з магом.. Вона трохи збила з пантелику, тож пробач будь ласка і за те що спитав чи не маг ти

– О, – незнайомка здивовано закліпала сіро-блакитними очима, – та все гаразд.

– Справді? Я радий. Що ж, я – Алістер, новобранець Сірої Варти, – побачив яскравий погляд нової знайомої, він додав – Ти вже, мабуть, здогадалась

Хлопець поспішив протягнути руку, аби потиснути її в привітанні, а чарівниця, трохи завагавшись, відповіла взаємністю.

– Я Солона, Солона Амелл.

– Здається саме це ім’я мені й називали.

 

***

 

Враження від нового знайомого були не однозначні. Солоні вистачило лиш погляду, щоб зрозуміти, що це саме той Алістер, якого вона шукала. Обладунки вартових, молодий вік, можливо чоловік був на кілька років старший за неї, доволі високий, міцно складений. А ще ці жарти. “Шибеник, чи не так?” – подумала вона тоді. Амелл не знала в чому річ і причина цієї сцени з магом, та знаючи характер останнього, не важко було здогадатись хто став причиною конфлікту. Спостерігати за тим, як від люті роздувається колишній брат по колу, було вкрай весело, адже від цього нахаби не раз діставалось й самій чаклунці.

А далі Сірий Страж виявися не таким вже й глузливим. З нею від початку й до кінця намагався триматись чемним. Не підкреслено ввічливим, а дійсно відкритим до спілкування. Кумедно було побачити за його реакцію на те що перед ним ще один маг, він намагався виправдатись за таку поведінку. Та дівчина не збиралась влаштовувати сцен чи чогось такого, до упередженості сторонніх вона звикла. А якщо є можливість показати себе вартим поваги чаклуном, то вона нею скористається. Тому просто посміхалась й веселилась від душі. Його очі, кольору стиглого горіха, зацікавлено й добродушно вивчали її обличчя. Дівчину вразила відкритість та певна безпосередність майбутнього товариша. Алістер багато говорив, жартував та розповідав їй де що знаходиться, які правила та порядки в таборі й взагалі.

– То як ти познайомилася з Дунканом,? – обережно поцікався новобранець.

Дівчина готова була розмріятись, ще жодна людина не намагалась так незграбно промацати ґрунт, аби дістати потрібну йому інформацію, але стрималась. Очевидно же, що для Алістера Дункан був не просто командиром, а наставником, прикладом. Тож, залежно від того, як вона відповість, він складатиме враження про неї і коригуватиме ставлення.

Солона не готова розповідати всю історію, але чесно було, хоча б у загальному, освітити події, привели її сюди.

–  Можна сказати він врятував мені життя, –  це було трохи шахрайством, але вона не збрехала.

– Знайомі слова, – на диво Алістер не став допитуватись, – мені також.

Але врешті хлопець вирішив змінити тему. Й чарівниця була за це вдячна.

– Мені сказали, що після повернення Дункана я маю наглядати за вами, й допомогти перед посвятою.

– А хіба решта її вже не пройшли? Ми трохи затримались у дорозі…

– Ми чекали на вас, бо треба перед посвятою ще підготуватись. Ти ж з ними ще не знайома… Сер Джорі, рицар Реткліфу, та Давед, він з Денериму.

Тим часом, за розмовою, Солона помітила, що той дуже тепло озивається  про своїх товаришів:

– Більшість старших зараз на розвідувальній вилазці, але незабаром повернуться, – говори він про побратимів.

– Здається ти сильно переживаєш за них…

– Звісно, ми наче одна велика родина, – запевняв він.

Тож дівчина вирішила трохи по розпитувати.  Алістер відповідав охоче, інколи вдягаючи маску суворого вояки, але чим більше вина проявляла інтерес, тим швидше молодий чоловік повертався до безпосередності та щирої відкритості. Він привітався з кількома чоловіками, всі у формі вартових, перекинуся словом з якимось ельфом. Солона трохи ніяковіючи мовчки кивало головою новим знайомцям. А чоловіки натомість зацікавлено оглядали її. Здається це помітив і сам Алістер.

– Знаєш… – потягнув він, показуючи дорогу, – серед Вартових мало жінок… Тобто, у війську Короля повно воїтельок, але серед сторожі їх мало, тому вони трохи жваві. Але це не означає, що хтось тебе скривдить, в нас з цим суворо…

– А тобі б хотілося, щоб дівчат було більше? – поцікавилась Солона.

Вуха Алістера одразу почервоніли:

– А хіба б то було так погано? Не то щоб я якийсь бахур-розпусник…. Гей не дивись на мене так!

Солона тільки злегка усміхнулась. Цим він їй декого нагадував.

– Дякую за турботу, Алістере, це дуже мило.

– Га? А-а, так. Ти зараз мене дражниш чи як? – невпевнено запитав він.

Не чекаючи на відповідь, хлопець змінив тему, показуючи чародійці де розташована стоянка Святих сестер. Поряд розташувався шпиталь, якраз напроти одна із служительок церкви несла промову на помосту. Чимало слухачів зібралось біля неї. Молитва до Андрасте, Нареченої Творця, надихала вірян на подвиги, заспокоювала їх на наставляла. Але такі молитви були не для Солони.

– Бачиш отого, що сумлінно молиться, лисуватий такий?– вказав світловолосий юнак.

Солона кивнула на знак згоди, а хлопець продовжив:

– То сер Джорі. Він до нас приєднається після проповіді. Йдемо далі…

– А ти проповідь не хочеш послухати?

– Я їх мало не напам’ять знаю. В монастирі достатньо наслухався…

– В монастирі? – насторожилась Солона. У цьому місці виховували сиріт, і багато хто з них обирали служіння церкві й на далі.

– Так, я навчався на храмовника…

Амелл трохи оторопіла, вона ніколи б не подумала., шо Алістер причетний до церкви. Він скоса поглянув на дівчину очікуючи реакції. Чоловік наче очікував, що чародійка зараз бризне прокльонами. В решті вона маг, а всім добре відомі відносини між ними та служителями церкви. І якусь мить чарівниця дійсно хотіла сказати щось в’їдливе, але передумала. Врешті він Сірий Страж, а не храмовник.

– Справді? А зовсім на храмовника не схожий… – дівчина скопіювала його інтонації.

– Пха-ха-ха! Це через відсутність червоної спідниці? – Алістер полегшено зітхнув й підхопив жарт.

Тепер вона переконалась, що цей дурник дійсно зовсім не схожий на служителя церкви, адже них абсолютно оторфоване почуття гумору.

– Й відра на голові нема, – додала чарівниця. Й вони залились сміхом гуртом. Мор таки зближує.

– Для тебе це справді не проблема? – стурбовано перепитав Алістер, коли перевів подих та заспокоївся.

– А для тебе проблема, що я маг?

– Ні, зовсім ні. – запевнив він одразу, –магія то талант. Якщо ти своїм даром не причиняєш людям зла, то які можуть бути питання…

– Дякую, я теж не вважаю, що ти можеш нашкодити мені навмисне, просто так…

Повисла незручна пауза. В кожного з них було про що подумати. Але Солона раділа тому, що це питання вони вирішили одразу. Адже їй з Алістером співпрацювати, якщо вона все вірно зрозуміла.

В таборі почало вечоріти, а з тим змінювався настрій і темп життя у ньому: хтось був спокійно та розслаблено готував вечерю, а хтось навпаки, нервово озиравсь навкруги, щоразу хапаючись за зборю. Розмови теж тепер велися тихіше. Світло від вогнищ лягало химерним візерункам на рештки білих колон, які поросли лозами диких рослин. То тут, то там майоріли прапори із зображенням чисельних гербів. Алістер, побачивши зацікавлень дівчини почав розповідати кому вони належать:

– Грифон то Вартові, Дві переплетені гілки Кусланди…

Поступово в них знов зав’язалась розмова. Алістер розповів, що король Мерік, батько Кайлана дозволив повернутись Сірим Стражам у Ферелден, після довгого вигнання. Й про Дункана, що зараз є Командором Вартових Ферелдену, хлопець переживав, що не може буди достатньо сильною опорою для свого командира.

А вже біля наметів вартових Алістер покинув Солону на деякий час. Сказавши, що хоче привітатись з Дунканом він зник, лишивши Амелл саму на себе. Там же чародійка побачила повозку із своїми речами і посохом. Знайшла й алхімічний стіл, за яким взялась працювати. Назрівала битва, й трохи лікувальних варив нікому не завадять. Невідомо як і коли поряд знов виник Алістер. Він зацікавлено спостерігав за діями дівчини, та не наважувався заговорити, щоб не заважати.

– Алістере, будь ласкавий, подай оту пляшку, – попросила вона вказуючи на необхідне.

Й той подав, роздивляючись листя у ледь блакитній рідині

– Що це? – здивовано спитав він.

– Листя ельфійського кореню….

– Ні я про розчин, яким воно залите. Схоже на …

– А-а, це ліріум, слабкої концентрації. Для деяких мікстур потрібне щойно зірване листя, а розчин допомагає рослинам тримати свіжість дуже довго й забезпечує такий ефект.

Вона повернулась до роботи, звершуючи свої маніпуляції.

– То як там зустріч з Дунканом? ­– запитала чарівниця.

– Все добре. Я власне прийшов тебе покликати до нього. Є для рекрутів завдання, тож він кличе на збір. А ти часу даремно не витрачала, я подивлюсь

– Не люблю без діла сидіти, я тоді нервую

– Це ж твоя перша битва з породженням темряви?

– Так і я…

– Нервуєш… Воно й не дивно, мене знудило коли я їх вперше побачив…

– Ти так легко про це говориш, – здивувалась Амелл.

– Мені здається, що тут нема чого соромитись, страх то нормально. Головне щоб поряд були ті на кого можна покластись. О! А це що? – з захватом вигукнув Алістер побачивши маленький рунічний камінчик, шо недбало лежав на столі.

– Він поліпшує магічні щити на обладунках. Подобається?

– Ще пак! Руни часто мають дуже гарний візерунок

– Тоді забирай собі, почепи десь на обладунок, матимеш додатковий захист, – Солона вклала його в руки Алістеру. Можливо, було б варто дати схожі ще тим Джорі та Даведу.

– Це мені? Правда? Дякую, – він радів наче дитина, Солона мимо волі усміхнулась. Тепер вона краще розуміла Дункана, коли той вислуховував її вдячність за дрібниці.

Вона хутенько закрила останню пляшечку та витерла руки. Їм варто було збиратись на зустріч з командором.

Алістер привів дівчину до велетенського вогнища, де на них вже очікував Дункан. Чоловік виглядав дещо втомленим та напруженим. Він одразу відчитав Алістера за ранкову сутичку з магом, сказавши, що вартові не мають права компрометувати себе. Потім привітав дівчину й познайомив її з Джорі, лисуватий лицар, якого вона бачила раніше та довготелесим Даведом, який на знак привітання підморгнув дівчині, цілуючи тил її долоні. Солона лише кивнула, а руку витерла об край туніки. На щастя це помітив лиш Алістер, але він вдав, що дивиться у інший бік, ледь стримуючи сміх.

– Перед тим як пройти ритуал, у мене буде для вас два завдання. Вважайте це першою перевіркою, – суворо почав Дункан. Його голос й манера ведення розмови змінились. Там по дорозі чоловік більше нагадував доброго дядька, чуйного наставника. Але зараз він був командором, сильним, стриманим, та суворим. Він дивився перед собою, не виділяючи нікого з поміж них.

– Ви не в путь підете не самі, вашим капітаном буде Алістер, він надійний воїн, який знає свою справу, – Амелл помітила як хлопець почервонів, й зробила висновок, що хвалив його Дункан зовсім не часто. .

– Ви відправтесь у ліс, що межує з дикими землями Колкарі…

Все що Солона знала про той ліс, так це те, що для ферелденців він вважався краєм світу, ніхто гадки не мав що за ним. Багатьох ця місцина лякала. Спершись на свій посох вона глянула на супутників, Алістер спокійно стояв і розглядав багаття, отже від самого початку знав куди вони йдуть, чого не скажеш про решту. Сер Джорі став блідим, як полотно, але мовчав. А от Давед:

– Як в Дикі землі? Звідти ж ніхто не вертається! Там відьми, перевертні! А тепер ще морові почвари! – панікував він.

– Серед нас теж є відьма, – спокійно потягнув Джорі.

Солона зміряла його холодним поглядом. Так зневажливо до неї не говорили навіть храмовники в колі.

– Гей, ану обережніше із словами, – суворо глянув Алістер.

– Алістер правий, Чародійка Амелл наша союзниця, й ваша майбутня сестра по ордену, – втрутився Дункан.

– Прошу пробачення, Командор Дункан, я не правильно виразився, – почав виправдовуватись сер Джорі, ігноруючи Алістера, – Я лише хотів сказати, що з нами теж є людина яка володіє магією, а проти породжень пітьми нам ще доведеться битись. Тож у лісі боятись нічого.

Дункан прийняв таку відповідь. А Солона вирішила не загострювати на цьому свою увагу, були речі які цікавили її більше:

– То що нам потрібно буде робити?

Дункан поглянув на Амелл, й на хвильку їй здалось що з вдячністю.

– Ваше перше завдання буде здобути кров темних створінь…

– А друге? – швидко перепитала Солона, аби випередити нарікання інших рекрутів. Дівчина готова була битись об заклад, що у Даведа вже було на запасі кілька словечок, тай сер лицар теж виглядав напружено. Їй самій було лячно, але врешті для цього вона тут, й рано чи пізно з породженням темряви мала має зустрітись. Дівчина відчула як тремтить від наруги, тож стиснула свою зброю міцніше.

– Поряд, не так далеко, є стародавній аванпост Вартових. Зараз він покинутий, бо нас не так багато як було раніше, але в ньому зберігались  важливі документи, які зараз нам дуже потрібні. Алістер знає де їх знайти і як вони мають виглядати. Ця частина завдання не менш важлива ніж перша.

Солоні здалось дивним, що якщо ті документи такі важливі, то чому їх не забрали раніше, але Дункан лиш пожав плечима, мовляв не до них було. Далі він почав наставляти молодшого Вартового, який з кожним словом ставав все напруженішим. Солона краєм ока спостерігала за Джорі і Даведом. Лицар тримався спокійно, на перший погляд. Але Амелл помітила, що чоловічі руки стиснулись в кулаки. Лати його були начищені, доглянуті але не нові. Скоріше за все, до цього він старанно їх полірував перед зібранням, аби заспокоїтись.

Натомість Давед не намагався приховати свій переляк, блідий як місяць, він все не наважувався сперечатись з Дунканом, але нервова грався ножем крутячи його в пальцях.

Солона відчула себе дивно, з одного боку їй було дійсно страшно, але у голові засіла думка про те, що вона може зробити в для того аби результат був кращім.

– То коли ми вирушаємо? – запитала вона у Вартових.

– У вас є годин на підготовку, мають повернутись розвідники, а потів ви йдете. Алістер, ти маєш берегти своїх підопічний. Ти повністю відповідаєш за цю місію…

Й командор Дункан відпустив їх. Джорі та  Давед зникли, щойно почули від Світловолосого про місце збору. А Солона раділа, що поповнила свої запаси зіль.

– Солоно, – звернувся до неї Алістер, я розумію, зо ти в нас чарівниця, але тобі б Хоча б щось з обладунку одягти.

– Тоді треба шукати інтенданта.

–Й правда…– Вся його впевненість й готовність наче кудись ділись, на зміну цьому прийшла певна розгубленість та відчуженість. Хлопець ніби трохи скис… Амелл згадала, що її турбувало:

– Алістере…?

– Так? – не одразу відгукнувся він виринаючи з думок.

– А у тебе з тим Джорі є якісь суперечки? – невпевнено запитала вона.

– Це так помітно, – щирий подив співрозмовника дещо бентежив її.

Дівчина звикла, що зазвичай всі ховаються за масками і намагаються приховати своє обличчя. А от цей хлопець такого не робив.

– Не то щоб… Просто мені на хвильку так здалось…

– Тут все просто. Він – лицар, а я ні…

Молодий чоловік сказав тоном ніби це все пояснювало.

– То й що?

– Лицарі не дуже люблять коритись тим, хто нижче їм по статусу, він помазаний лицар, що слугував у самого ерла Еамона, а я на його думку, дворняга без роду…

– Але ти – Сірий Страж, а він лише рекрут… Тож…

Солона хотіла сказати, що  хлопець вже досягнув, на відмінну від того чолов’яги.

– Мені, все одно що пощастило… Але ти права. І він це знає, його це чіпляє.

– Сподіваюсь, що тебе ні – дівчина не хотіла, що її слова прозвучали якось диво. Та Алістер сумно посміхнуся:

– Я звик. Мені подобається думати, що таким чином Дункан випробовує мене. Якщо я не впораюсь з такою дрібницею, то що казати про решту складнощів?

Солона поволі йшла за Алістером, міркуючи його слова. Не такий вже він і дурник, як здався на перший погляд.

– Цікаво. Тоді виходить, що для сера Джорі це також випробування… Ти з ним справляєшся краще, – додала вона, уважно дивлячись на реакцію чоловіка. Той дуже тепло проглянув на Солону,  із вдячністю.

– Дякую…– вимовив він.

Тимчасом Амелл задумалась над тим, що можливо вона й сама проходила випробування від Дункана. Не дарма ж він відправив її саме до Алістера, що навчався храмовницькому ремеслу. Щоб побачити, як вона може відкинути свої неприязності заради спів праці, або чи не втече ще до посвяти, а хлопець має спостерігати за нею. У будь-якому випадку це трохи неприємно кольнуло, бо Амелл гадала, що їй довіряться. Але згадуючи обставини за якими її забрали з кола, це  цілком розумний прояв обережності. Тому Амелл вирішила лишитись тут, навіть якщо це приведе до її гибелі.

” Краще вже так, ніж вічно тікати, правда Йоване?”

Думка птахом майнула, перш ніж дівчина зуміла зупинити її. Солона не помітила як чоловік зупинився, і стукнулась в його широку спину.

– Ми прийшли, он там інтендант, він видасть все за твоїм проханням, – вказав колишній храмовник на огрядного чоловіка в простій робі та фартусі поверх одягу. Він тягав туди сюди коробки, лаючи все на чому світ стоїть.

–Можливо зараз не кращій час? – засумнівалась Амелл

– Коли як не зараз? Гей! Доніку! Все гаразд?

– Заради творця, Алістере не підкрадайся так тихо! – шугонувся той, хапаючись за серце, – Що ти хотів? У мене купа роботи, тож хутчіш.

– Гадаю, що справа у мені,–подала голос Солона.

Вона пояснила ситуацію. І вже через зовсім короткий проміжок часу, інтендант притягнув їй легку кольчугу, зі словами, що це все що є, решту або розібрали, або підганяти пі її розмір треба, а це займе купу часу.

Натягнувши її Амелл відчула ніби  на неї весь світ давить. Залишалось лиш гадати, як це решта воїнів ходить так легко в своїх важезних обладунках. Але часу сперечатися не було. Вона зібрала у сою торбу необхідні зілля, бинти, все, що на її думку могла знадобитись, закріпила посох за спиною та слідом за Алістером рушила до місця зустрічі. Дорогою він вручив їй короткий ніж із обсидіану, котрий допоміг закріпити на поясі. Пояснивши, що краще завжди мати піл рукою ще щось, окрім

Врешті час вийшов, а всі приготування завершені. Давед та сер Джорі чекали біля виходу табору і Солона мовчки приєдналась до них доки Алістер відійшов перекинутись словом з охоронцем біля нашвидкуруч змайстрованих воріт. Чоловіки мали похмурий та напружений вигляд і тихо перемовлялись про те, що їх чекає у лісі. Кожен з них нервував. І Солона також, хоча вона навчилась  робити вигляд, що спокійна. Дівчина трималась осторонь, але уважно їх слухала, ловлячи кожне слово. Обидва були не задоволені тим, що деталі посвяти тримають в секреті. Амелл вже мала свої думки з цього приводу, та вирішила поки притримати їх при собі. А тим часом сер Джорі впадав у все більшу паніку, що починало дратувати її:

– Та щоб вам! Ви як ті кури кудахчете. Сер Джорі, навіщо ви взагалі погодились йти до Варти, якщо зараз мало штани не мочите від страху!

– Не тобі судити мене ,відьмо! Невідмінно від тебе, я прекрасно знаю, що нас чекає по ту сторону, А що бачила ти в цьому житті? Пил бібліотечних книжок? Ми ще поглянемо хто , що намочить, коли ти зіткнешся з першою ж небезпекою,  – чоловік буквально навис на дівчиною, але на не відвела погляду й збиралась вже послати його до біса як тут:

– Так, досить! – втрутився Алістер, ­ щоб досягти мети ми маємо співпрацювати. Те що комусь страшно, Амелл, то цілком нормально! А вам, сер Джорі, варто перестати зривати свій гнів на свої компаньйонах.

Амелл промовчала, врешті Вартовий був правий. Вони розійшлись по різні боки, насуплено дивлячись одне на одного.

– Всі готові? – спокійно запитав він, не потребуючи відповіді. За спиною в нього був круглий щит, а на поясі висів меч. Він був зосереджений і зовсім не схожий на того хлопчину, яким здавався годину тому, – Час вирушати і дикі землі…