(Аркейн. Вай/Кейтлін) – 6

Хоч сьогодні безпосередньо поспати вдалося небагато, але на диво, навіть цього Кейтлін виявилося досить, аби відпочити після минулої майже безсонної ночі. Просто тут та зараз, у цій невеличкій простенькій квартирі, в обіймах Вай було так тихо та спокійно!

Однак залишитись в ліжку на решту дня не вийшло б – вчорашній вихідний уже закінчився, і час було повертатися на роботу. Та цього разу вони йшли туди разом, удвох, від самих дверей. Міцно тримаючись за руки всю дорогу.

Коли чесно, то Кейтлін дуже хотілося так само піти з Вай назад після роботи… Але була одна маленька деталь, про яку не варто забувати: її мати. Яка, без сумнівів, вже мала остаточно збожеволіти після того, як бунтівна донька після сварки так і не повернулася вчора з прогулянки. Тож попри всі бажання, ввечері довелося попрощатися з Вай та рушити до родинного маєтку. Де на неї, без жодних сумнівів, чекали прямо посеред вітальні.

– Кейтлін, твої витівки щораз переходять нові та нові межі, – суворо проказала пані Кірамман, щойно побачила доньку, яка перетнула поріг.

– І тобі добрий вечір, мамо, – стримано вимовила вона, намагаючись зберігати холоднокровність.

– Ти хоч розумієш, як я хвилювалася? Та ми з твоїм батьком були самі не свої!

– Благаю, ти говориш так, ніби це я вперше не ночувала вдома. Я шерифка Пілтовера, і в мене тепер часто бувають нічні завдання.

– Вчора ти була не на завданні! – обурено нагадала пані Кірамман. – Я прекрасно пам’ятаю про твій вихідний.

– Саме так, мамо. У свій вихідний я просто відпочила та переночувала в подруги…

– Зараз навіть вгадаю, в якої, – жінка закотила очі.

– Я просто не розумію, чому ти досі вважаєш, ніби маєш право контролювати моє життя та вказувати мені, що я можу робити, а чого не можу, – заявила Кейтлін, насупивши брови. – Та, з ким ти розмовляєш, вже давно не дитина.

– Але це досі моя єдина дочка, – нагадала вона.

– І ти повинна навчитися поважати власні рішення цієї дочки, – холоднокровно видихнула Кейт. – А зараз пробач, але я хочу трохи побути сама. Обіцяю приєднатися до вас з батьком за вечерею.

Не озираючись, дівчина швидко пройшла до своєї кімнати…

Та заклякла, ледве відчинивши двері!

– Привіт, пундику, щось ти довгенько, – гмикнула Вай, розслаблено розвалившись прямо посеред її ліжка.

– Ти не казала, що чекатимеш на мене тут, – сполохано видихнула Кейтлін та поспіхом зачинила за собою двері.

– А якби сказала, ти б прийшла швидше? – хитро проказала вона, примруживши очі.

– Можливо, – усміхнулась дівчина та сіла поряд.

– Все гаразд?

– Так. Нічого неочікуваного, чи навіть нового, – знизала плечима Кейтлін та впала спиною на ліжко. – Але я б однаково хотіла, аби вона припинила це. Знаєш, у неї є… певне уявлення про те, якою саме я б мала бути. І мати ніяк не хоче поступатися цим уявленням та прийняти, що справжня я йому не зовсім відповідаю. Більш того, що я навіть не хочу змінюватись, аби хоч трохи наблизитись до цих її уявлень.

– Що я тут можу сказати, пундику? – зітхнула Вай, торкаючись пальцями її щоки. – Лише хіба те, що принаймні я точно не хочу, аби ти ставала іншою.

В її погляді було напрочуд легко потонути. Для цього достатньо навіть миті, аби розімлівши, вже й не втямити, коли губи самі потягнулися за поцілунком. Таким солодким, трохи терпкуватим, і до нестями чуттєвим. Обхопивши Кейтлін в обіймах своїми міцними руками, Вай нависла над нею, раз по раз смакуючи дотиками до тонких, м’яких вуст. Справді солодких, ніби тістечко…

Аж раптом двері відчинились, і озирнувшись на тихий скрип, що долинув з їхнього боку, вони побачили біля входу пані Кірамман на візку. І її очі, без жодних метафор, намагалися вибратися з очниць та полетіти у вирій.

– Твою мати, схоже, взагалі не вчили стукати, – констатувала Вай, порушуючи німу сцену тяжким зітханням.