Глава 5

Глава 5

Я чув історію з нещасливим кінцем,

Там було написано, нібито ти кидаєш мене
“Piledriver Waltz” | Arctic Monkeys

 

– То де ви раніше працювали? – Доріс здригнулась, коли низький голос Джаніни вивів її з задумів. Досі їх розмова не клеїлась, вони мовчки прямували повз численні двері, за якими, як вона зрозуміла, простягались сумісні кімнати агентів. 

– У Вашингтоні, – вони з Броком проробили всі деталі ще в літаку, тож тепер їй залишалось повторити завчені слова. 

– Я читала у вашій справі, що ви були секретаркою. 

– Я і зараз секретарка. 

Щось мигнуло всередині зеленуватих очей рудої. Якась тонка усмішка. 

– Ви з Френком напарники? 

– Та ні. Це одна з небагатьох місій, яку ми виконуємо разом, – Доріс вирішила змінити тему: – Якими будуть мої обов’язки? 

– Що ж, хороше питання, – Джаніна розправила широкі плечі, на ходу витягуючи пластиковий ключ-кредитку. Вони наближалися до дверей, передостанніх у цьому крилі. Якщо Террі правильно зрозуміла, тут її кімната. 

– У вас немає ніяких спеціальностей, окрім робітника секретаріату, тож відповідь очевидна, – Доріс нахмурилась від її слів. – Проте наша канцелярія невелика, вся у вашому розпорядженні. Цілковита свобода, – Джаніна вперше усміхнулась. 

Вона ковзнула карткою крізь відділення на панелі, праворуч від дверей. Тоді взялась за ручку, але не відкрила. 

– Завтра буде важкий день, я проведу коротку екскурсію по базі і докладно опишу вашу роботу, – вона кивнула на двері, все ще тримаючи їх зачиненими. – Це ваша кімната. У вас є сусідка. 

– Це… нічого, – Доріс розвела руками, коли зрозуміла як по-дурному це прозвучало. Її думки ніхто не питався і нікому не потрібна її згода. 

– Ну, тоді до завтра. Рада була познайомитись, – Джаніна простягнула свою долоню, на якій лежав пластиковий ключ. Террі потисла її. 

Руда пішла, залишивши Доріс одну в темному коридорі. Підхопивши свій рюкзак і дві сумки попід руки, Доріс якомога тихіше відчинила двері і прослизнула всередину. 

Її старання були безмістовними, адже сусідка не спала. Вони зустрілись поглядами. Висока темношкіра жінка, мов глиняний ідол, непохитно стояла посеред кімнати, мускулисті руки складені на широких грудях. Світло лампи-бра відливало на її шкірі бронзовим полиском.
Волосся, скажена зачіска афро, обрамляло карбоване лице, не торкаючись натренованих плечей.

– Привіт, – Доріс опустила сумки і ніяково виструнчилась. Вона мала б здатися жалюгідною. Жінка, жуючи гумку, не зрушила з місця. 

– Майра Шерман, – сухо кинула вона, її глибокі очі, затягнуті димкою, кололи Доріс поглядом із ніг до голови. – Ліжко біля стіни вільне. 

Террі кивнула і під стриманий, але зацікавлений погляд сусідки попрямувала до ліжка, яке, за словами жінки, не мало власника. Доки вона розкладала свої речі, першим ділом ховаючи папку 

Щ.И.Т.а, Майра лягла на своє місце, не знімаючи важких чорних бутсів. Вона взялась читати журнал, проте її погляд час від часу ковзав на спину Доріс. 

Коли світло вимкнули, Доріс ще довго крутилася в ліжку. Тихе хропіння Майри ножем різало вуха, а подушка була твердою. Доріс пошкодувала, що закинула свої навушники так далеко. 

Що ж, все почалось не так і погано. Вона не вибовкала чогось важливого (поки що), не облажалась перед співробітниками (поки що) і не зустріла свою місію. Теж поки що. 

Террі прикрила очі, коли хропіння Шерман підвищилось на декілька децибел. 

Дні попереду будуть присвячені адаптації, так казав Брок. Тобто якихось особливих кроків та інформації від неї не очікували. Але все ж зараз вона лежить у темряві, сон ні в одному оці. Після легкого початку настане важкий шлях. Вона зустріне Агента. Доріс досі не вірилось, що він таки існує – про нього було стільки чуток, одна безглуздіша за іншу, внаслідок чого Зимовий Солдат видавався аморфним створінням, а не людиною.

Террі напружила пам’ять в пошуках усіх тих історій, які вона неодноразово чула за стаканчиком паршивої кави. Вона знала, що Агент – чоловік і добре кваліфікований, раз уже десять років виконує свою роботу на “відмінно”. І… Здається, тут її знання обривалися. Вона відкидала всю ту дурню, яка аж ніяк не могла бути правдою: те, що він насправді напівробот або те, що раніше він працював у Щ.И.Т.і.

Дурня.

Доріс глибоко втягнула повітря. Зрештою, вона не сама. Брок, хоч яким черствим він здавався, був поруч. А той Агент не може бути таким жахливим, яким його описують довгі язики у відділах. 

З цією думкою вона заснула, прикривши подушкою вуха.

←◁↭▷→

Наступного дня, як і обіцялось, Джаніна постукала в двері рівно о сьомій. Доріс, шпортаючись, попленталась до дверей, повз охололе ліжко Майри.

– Доброго ранку, – від Джаніни аж пашіло свіжістю і силою, в той час як Террі ще додивлялась свій сон на ходу.

Коридор так само пустував, лише декілька агенток сиділи на підвіконні і курили. Коли вони проходили повз, Доріс очікувала відчути на собі зацікавлені погляди. Проте це не старша школа, де кожного новенького чекала фаза “незнайомої іграшки” і купа уваги. Курці навіть не підвели голови, коли Террі прочовгала повз них. 

– Отже, дорогу до своєї кімнати ви знайдете. У чоловіче крило ми зазвичай не навідуємося. Лише в деяких випадках, – Доріс примружилась, даючи Джаніні знати, що зрозуміла натяк. Вони вийшли на внутрішній дворик, при невагомому ранковому промінні він виявився просторішим. Можливо, через зникнення більшої частини машин. 

– Наша база складається з п’яти корпусів. Чотири розташовані внизу. Верхні два – чоловічий і жіночий кампуси для агентів, які прибули з-за кордону. Після них йде склад, з’єднаний із гаражем. Не думаю, що вони вам знадобляться. Місто лежить за двадцять хвилин пішки, неподалік є річка.

– Давайте на “ти”. Ви ж, тобто ти ж не проти? 

– Не проти, – жінка усміхнулась, не розтуляючи кармінових губ. – У такому разі клич мене Ніною. Деякий час нам доведеться провести разом. 

–  Запросто, – Доріс копнула камінець носом черевика. 

– Власне, тепер верхівка. Шість поверхів, кампуси, трохи нижче – полігон. Якщо захочете… захочеш повправлятись після канцелярії, просто спитай в когось, – вона витягла з кишені ще один ключ, теж пластиковий. – Це від твого кабінету. Одразу раджу завести кредитницю – їх багато. 

Доріс кивнула. Їй знадобляться дублікати всіх ключів, але це пізніше, і знати Ніні про це не обов’язково. 

Решту дня руда водила її по комплексу строгих, прямих будівель, значно просторіших, ніж здавалось ззовні. Агентів було не так багато, як у Щ.И.Т.і, проте число теж немале. Намагаючись не загубити вогняний хвіст знайомої в різношерстому натовпі, Доріс маневрувала найбільшою акуратністю, на яку була здатна. 

– Бонні, не відставай! – шовковиста рука Ніни сягнула по руку Доріс. Її охайні нігті вкривав лак, а на кісточці вказівного пальця виднілась родима плямка.

Кабінет їй сподобався. Канцелярія й справді не могла похвалитися розмірами, але була затишною, зі столом, шафами та вікном, крізь яке всередину прорізались шпичакуваті гори. Ніна показала їй комірчину, ще меншу за основне приміщення. Вона ховалась за останнім стеллажем зліва. 

– Знаю, не надто вражає, проте вона вже давно нікому не потрібна, – при її словах самотня швабра похилилась і впала, брязнувши дерев’яною ручкою. 

Поверхи мінялися, як мінялися і номери кабінетів та лабораторій, безкінечних і одинакових. Голова Доріс вибухала від такої кількості інформації, тому вона вирішила занотовувати найосновніше. Її кабінет був на другому поверсі. Доріс відчула дивне дежавю.

Як виявилось, Ніна працювала у лабораторії.

– Мої двері завжди відчинені. А от до Штрукера краще не заходити без важливих новин або спиртного, – в очах Ніни стрибали бісики.

Доріс відвернулась від сонця, яке, здавалось, намагалось знайти їх будь-де того дня. Вони сиділи на підвіконні на останньому поверсі, стрункі довгі ноги Ніни твердо вперлись в паркет, тоді як Доріс хвицала ними в повітрі. Їхня екскурсія закінчилась, проміння гріло їх спини. 

– Чому агента Діверза не було з нами? – Доріс не бачила його з моменту їх прощання в коридорі, хоч і не надто хвилювалась. Тепер. 

– Він вже бував тут на місіях, він знає базу. Не бачила потреби тягати його за нами.

– Завітаєш до мене пізніше? Я збираюся трохи почистити завали в канцелярії, але не впевнена щодо того, що можна викинути, а що ні, – запитала Доріс. Ніна відкрила рота, щоб погодитись, але її обличчям пролетіла хмара. 

– Я складу тобі перелік важливих документів. Прийти особисто не можу, багато роботи. Зрештою, ми тут саме для того.

Остання фраза сочилася докором, мовляв “Вистачить теревенити, тобі час зайнятись ділом”. Доріс щось пробелькотіла на знак згоди, але почувалася приниженою. Їй раптом закортіло побачити Дарлін і вкотре вдати сміх у відповідь на її примітивні жарти.

– Не хвилюйся, ти швидко освоїшся. Якщо виникнуть питання, можеш звернутися до будь-кого, впевнена, тобі допоможуть, – Ніна зістрибнула з підвіконня, волосся жаром з ватри полетіло за нею, забираючи з собою все тепло і світло. – Я маю йти. До зустрічі!

Вона швидко попрямувала до сходової клітки, на ходу набираючи когось на телефоні. Доріс провела її поглядом до самого кінця, проте Стрейт жодного разу не обернулась.

За вікном несміливо дзенькотіли перші весняні птахи. По внутрішньому дворі чи то заклопотаними мурахами, чи жуками-короїдами снували агенти з папками в руках, кейсами зі зброєю або раціями біля вух. Антитіла Гідри, що день і ніч сторожать її кредо і вцілілу соковійську голову.

Та що її стерегти?

Відрубаєш одну, на її місці виростуть дві.

То для чого їм оборонятись? Чому б не здатися, щоб зсередини прогризти собі шлях, як якийсь червоподібний паразит? Доріс мимоволі здригнулася. Це вона так робить зараз. Це вона той паразит.

Террі полишила підвіконня. Скриплячи паркетом під ногами, подумала, що її не тішить одна думка.

Вона не чула себе тут чужою.

←◁↭▷→

О 14:30 Доріс роздратовано заплющила очі, коли її шлунок подав відчайдушні признаки життя. Вже вп’яте за останні півгодини. 

Вона сиділа в канцелярії, намагалась звикнути до тиші. Їй бракувало Дарлін та її пісень, які потім волали в голові весь день. Очевидно, живіт вирішив розвіяти смуток, нагадуючи про людські потреби. 

Доріс склала папери, які залишилось прибрати, на бік столу, добряче пошкрябаного і підпертого шафою. Вона сяк-так відчистила його та м’яке крісло від жуйок і залишилась задоволеною. 

Кабінет виявився таким захаращеним, що вже після перших хвилин прибирання її волосся вкривав порох. Вона не дійшла навіть до середини, не те що до комірчини – чесно кажучи, їй ставало млосно, коли вона уявляла, що твориться там. 

Доріс запхала телефон в кишеню форми і вийшла з канцелярії, зачинивши її пластиковими ключем.
Досить нелегко вона знайшла їдальню – довге приміщення, вщент заставлене круглими столиками і табуретками. Тривали останні хвилини обіду, тож людей було небагато. Вервечка очікувала біля швецького столу, швидко просуваючись вперед; ще декілька чоловіків і жінок розсіялись по столам, то п’ючи каву, то сьорбаючи овочевий бульйон. 

Доріс перебігла очима по місцях, шукаючи знайомі обличчя. Брока тут не було, як і Ніни. Вона відчула легке розчарування. 

Проте кучерява зачіска останнього агента у черзі здалась їй знайомою. 

– Майро? 

Жінка обернулась. Вона тримала металевий піднос, заповнений їжею. Щойно її очі зупинились на Доріс, у них промайнуло впізнання, і вона кивнула. 

– Сусідка. 

– Я не назвалась вчора. Мене звати Бонні, – Террі простягнула руку, щоб та її потисла. Майра кинула на неї погляд аля “ти-що-серйозно” і легенько струснула підносом. Черга посунулась вперед. 

– То що сьогодні на обід? – Доріс вхопила алюмінієвий піднос. Не дочекавшись відповіді, вона потягнулась до мисок, наповнених гарнірами і паруючи підливками. 

– Тобі є де сісти? – Майра провела поглядом шлях черпачка, повного кукурудзи, до тарілки Доріс. 

–   Чесно кажучи, немає. Я не помітила тут свого напарника. 

– Сядеш зі мною, – черга знову скоротилась, тепер вони були наступними, одразу за худим агентом із проколотими вухами. – В тебе є напарник? 

– Ага. Френк Діверз. Він прибув зі мною вчора опівночі.

– Знаю його, але вперше чую, що він в дуеті. Наш столик крайній біля вікна. 

Набравши їжі, вони попрямували до столика, за яким вже чекали два хлопця. Чоловік з короткою горіховою стрижкою, хоч і сидів, вивищувався над усіма іншими на добрих півголови, такий собі Джон Сіна. Куртка від форми туго нап’ялась під його м’язами, а коліна торкалися столу зісподу. 

Інший був його протилежністю. Згорблений і миршавий, він щось строчив у телефоні, його пальці грали на клавіатурі, наче він був піаністом у шалі нової незіграної композиції.

– Здорові були, – Майра з розгону опустила свій піднос на стільницю, від чого менший агент здригнувся. 

– Дідько! 

– Пардон, не могла втриматись, – Шерман сіла і мовчки прийнялась за суп. Розуміючи, що ніхто не збирається представляти її, Доріс сіла поряд і прокашлялась. 

– Я Бонні Бішоп. З Вашингтону. 

– Та будь ти хоч з Гондурасу, нам все одно, – чолов’яга з литими м’язами хапнув сендвіч з тарілки Майри, за що отримав укол вилкою. Шерман навіть не підняла голови. 

– Я Оскар, – агент-піаніст закинув до рота помідор черрі і далі заклацав по екрані, – а цей довбень від народження Корі. 

– Корі Вілкінс. Де твій Клайд, крихітко? 

– Кінчай, Джеймс Бонд, – Майра прожувала те, що було у роті і зім’яла серветку в тверду кульку. – Вона буде сидіти з нами, доки не знайде собі компанію. Так вийшло, що ми сусідки. 

– Даруйте, у мене в розкладі записана якась нова дама, яку я мушу тренувати. Як, ти там казала, твоє прізвище? – Оскар пильно подивився на Террі.

– Бішоп, – Доріс відсунула мисочку з кукурудзою подалі. Та виявилась несоковитою і пісною. 

– Тоді готуйся, бо я з тебе сім потів зжену, – ця погроза (?) з боку худющого Андервуда могла б розсмішити Доріс, якби не твердість в темних очах. 

– Мені ніхто не сказав про тренування, – Доріс кинула занепокоєний погляд на Майру, але та лише знизала плечима. 

– У нас обов’язкові заняття з тренером тільки для тих, кому вони потрібні. Андервуд типу за головного в таких штуках. 

– Які у вас спеціальності? – Террі з гіркотою подумала, що підтягнутися зможе рази два від сили. 

– Два члени групи реагувань, а він, – Оскар кивнув на Корі, – науковець. 

Доріс готова була пирхнути сміхом, але три пари очей осудливо втупились в неї.

Отже, це був не жарт.

←◁↭▷→

Ввечері, доки Майра приймала душ, Доріс думала про Брока. Вони не бачилися ні разу з моменту їх прощання, і це трохи нервувало. Вона рішуче вхопила телефон із наміром подзвонити йому. Проте телефон завібрував сам. 

Волтер

Доріс гарячково затулила двері. Душова була в іншому кінці крила, але Шерман пішла туди ще годину тому. Ділитись розмовою не входило в її плани. 

– Волтере, – нервово засміялась вона. – привіт. 

– Доріс, котику, я нарешті додзвонився до тебе! Зв’язок паршивий. Як ти? – Волтер, хоч і старався говорити жваво та весело, випромінював втому. 

– Все чудово, справді. Я… освоююсь з новою місцевістю і виконую свою роботу. 

– Не сумніваюсь. То де ти? 

– У Чехії, – Доріс схрестила пальці, благаючи небесні сили про допомогу. 

– У Чехії? – ошелешено перепитав Волтер. – Я… Я не знав, що в Чехії є наші агенти. 

– Як бачиш, – Доріс хихотнула. Знаючи натуру Лейна, вона була впевнена, що одразу по їх розмові він зателефонує у Вашингтон. 

Пірс буде готовий. 

Думка про генсекретаря остаточно заспокоїла її. Їм з Броком несказанно пощастило мати в уряді того, хто прикриває їх зади. 

– Слухай, Волтере, в мене мало часу. Робота чекає. 

– Ще одне питання. Як довго ти будеш в Чехії? 

– Не знаю. Але не менше місяця. 

На іншому кінці почулось зітхання.

– Що ж, іди. Телефонуй мені. Я сумую, Доріс. 

– Я теж.

На цей раз вона не брехала.