(Аркейн. Вай/Кейтлін) – 5

– Гей, пундику, це взагалі насправді? – ледь чутно прошепотіла Вай, пестячи змокле від поту синяво-чорне волосся.

– Сподіваюсь, що так. Бо якщо все виявиться просто сном, я з’їду з глузду, щойно розплющу очі… тому краще, мабуть, ніколи не прокидатимусь, – зітхнула Кейт, досі не в змозі вгамувати серця, яке продовжувало калатати, наче скажене.

Дотики рук Вай, близькість її тіла, запах шкіри… Все це змушувало почуватися, ніби в дурмані.

– Ти ж не зникнеш? – тихо видихнула вона, лоскочачи шию Кейтлін своїм гарячим диханням.

– Хіба що не з власної волі, та чекатиму, коли ти знову знайдеш мене й забереш назад, – усміхнулась шерифка Пілтовера, торкаючись рожевого волосся, вистриженого на скроні. Та трохи прочинила губи, приймаючи довгий, чуттєвий поцілунок.

– Навіть не сумнівайся, що знайду, – тихо проказала Вай, пестячи її ніжні щоки. – Знаєш, тоді, коли моя сестра викрала тебе, я була переконана… що вона справді зробила це, що я втратила тебе, і зараз побачу на тій таці твою голову… Для мене тоді просто все зникло, – видихнула дівчина, не відводячи погляду він досі затуманених блакитних очей. – Я не могла думати навіть про гнів, бажання помститися за те, що здавалося вже здійсненим фактом, чи ненависть до тієї, хто відібрала тебе в мене. Бо в ту хвилину все, чим я була, перетворилося лише на одну емоцію: жах. Нереальний, просто нелюдський жах, який руйнує все, що є всередині тебе. Тієї миті, коли вона підіймала ковпак над бісовою тацею, я просто не бажала існувати далі цієї єдиної секунди, коли ще можна було сподіватись, що ти насправді жива. А як ця секунда минула, і виявилось, що та психопатка просто «пожартувала»… я забула про все, що мала б відчувати, і лише раділа тому, що ти ціла. А отже, в мене ще є шанс – неважливо як, неважливо якими методами. Просто не дати їй зашкодити тобі. Я… не хочу втрачати тебе, Кейт.

– А я не зможу дихати далі, якщо втрачу тебе, – схлипнула дівчина, взявши до рук її долоню з побитими кісточками пальців, та торкнулася їх губами.

– Ловлю на слові, пундику, – посміхнулась Вай, притиснувшись лобом до її чола. – Бо щось мені підказує, найближчі часи будуть непростими.

– То й нехай, – зітхнула Кейтлін. – Я вже давно готова до неспокою.

– Побачимо. Врешті, на вулицях назріває буря. Це добре відчутно навіть тут, у Пілтовері, надто в районах на кшталт цього.

– Воно й не дивно, – шерифка похитала головою. – Все ж, за мить до того, як Джінкс здійснила свій постріл, Рада саме проголосувала за незалежність Зауна та виконання всіх вимог вже покійного на ту мить Сілко. І ті члени Ради, хто вижили, а також представники решти домів, які заступили на місця загиблих… досі сперечаються, чи вважати чинним таке рішення. Додати до цього те, що ми дізналися від Екко про ситуацію на вулицях Зауна, і можна чекати на дуже потужний вибух. Навіть не певна, коли чесно, чи взагалі реально запобігти цій бурі, або хоча б підготуватися до неї.

– Сумніваюся, що таке справді реально, – знизала плечима Вай.

– Коли так, то нічого не поробиш. Прикриватиму в цій бурі зі своєю гвинтівкою твою спину, – усміхнулась Кейтлін, і нависнувши над дівчиною, накрила її загрубілі губи стрімким поцілунком.