Може бути інакше

Її образ у білій сукні ще стояв перед очима. Її обійми, дотики губ у вимушеному поцілунку, ніжні руки – все ще відчувалися. І ніби роз’ятрювали тіло. Таке щастя було подароване тільки на мить. Щоб потім зникнути назавжди. Сльози текли неконтрольованим потоком, перетворюючи все навколо на сірий туман. Груди вже боліли від ридань, які майже не вдавалося стримувати. Вона відпливла на човнику щастя з цим хлопчиськом, віконтом Раулем де Шаньї. Він переміг. Нехай втішається.

Болісна судома пройшла усим тілом, коли на мить уявив: тепер віконт одружиться з нею, з його – ні, тепер уже не його! – Крістін, обійматиме її, лягатиме з нею в ліжко, володітиме її тілом… Ні, не думати. Не думати про це. Сам дав їй вибір. Не силував. Відпустив.

Така слабкість раптом накотилася. Захотілося лягти на кам’яну підлогу та більше ніколи не підводитися. Вдалині чути голоси. Це жандарми, це деякі працівники театру та просто звичайні люди. Наближаються. За якісь хвилини будуть тут. Вони мріють про розправу над ним – привидом, жахіттям, виродком, дитиною пекла, що не заслуговує на життя. Зібравши останні сили, а разом із ними всю можливу злість, узяв канделябр і вгатив по дзеркалу. Раз. Іще. Воно тріснуло, а тоді осипалося. За дзеркалом відкрився потаємий хід. Єдиний порятунок…

– Я тут! – почувся за спиною мелодійний дівочий голос.

Це вже прийшли по нього? Це божевілля з галюцинаціями? Чи – можливо – просто звук у лабіринтах під будівлею Опери так дивно викривився, відбився відлунням від багатьох стін та прилетів такою жорстокою ілюзією – її голосом?!..

Повільно озирнувся. І застиг. У мокрій сукні, важко дихаючи (швидко бігла?), із заплаканими очима – перед ним стояла його кохана, його Крістін.

– Чому ти тут? – запитав чоловік і сам не впізнав свій голос.

– Я мало не зламала життя – тобі й собі, – відповіла дівчина, схлипнувши.

– Де твій наречений? – трохи різко спитав він.

– Рауль – не мій наречений. Я так перелякалася. У мене в голові все змішалося. Я не можу бути з ним. Хоч і вдячна за його любов. Так йому і сказала. І втекла. Просила не шукати. Сподіваюся, він не буде… А моя доля – тільки ти. Пробач мені, – Крістін схилила голову.

Яка вона була у цю мить мила, беззахисна, розгублена. Привид Опери – а насправді звичайний, хоч і фантастично талановитий чоловік із розбитим серцем – відкинув убік канделябр і наблизився до Крістін. Мовчки взяв за руку, дістав із кишені перстень (який вона ж йому нещодавно повернула) й одягнув на її тремтячий пальчик. Дівчина не заперечувала, а тепло та вдячно всміхнулася. І він – трохи невпевнено – всміхнувся їй у відповідь. Крістін перша обійняла чоловіка. Той відповів на обійми, ніжно притиснувши до себе. Тільки тоді усвідомив, що його кохана тремитить не лише від хвилювання, а й від холоду.

– Я ж зараз заморожу свою дівчинку. Чекай…- іронічно пхикнув.

Він метнувся у сусідню кімнату й виніс плащ-накидку, а також довгі рукавички для Крістін. Допоміг їй загорнутися у плащ, пояснюючи:

– Ми маємо йти звідси. Ще трохи – й тут будуть жандарми. Треба швидше дістатися до безпечного місця…

Усе це він казав, швидко збираючи у саквояж якісь коштовності, гроші, нотний папір, якісь документи та щось із одягу. Крістін тим часом одягла рукавички, що виявилися дуже елегантними та неймовірно пасували дівчині. У цей час голоси людей наближалися до прихистку Привида Опери. Він швидко одягнув плаща, в одній руці тримаючи саквояж, а іншою потягнувши Крістін до потаємного виходу через розбите дзеркало. Щойно закохані вийшли, завіса з чорної тканини за ними опустилася, маскуючи “двері”.

Двоє петляли темними тунелями. Не одну годину. Вийшли на поверхню на незнайомій Крістін вулиці. Навколо ще панувала ніч. Тихо й темно. Добре, щоб сховатися. Вони пройшли квартал. За рогом на них чекав екіпаж. Чоловік допоміг Крістін сісти, поставив саквояж поряд із нею. А сам взявся правити екіпажем, розбудивши коня, який саме куняв. Приблизно за годину вони були біля будинку, схованого від людських очей за крислатими деревами саду. І сад, і будинок були старі, проте доглянуті. Вочевидь, туди час від часу навідувалися, аби підтримувати лад. Крістін ця садиба відразу припада до серця.

Чоловік завів Крістін до будинку. Розпалив камін. Попросив дівчину грітися та чекати на нього. Сам розпріг і нагодував коня. Надворі починало сіріти, коли він повернувся до Крістін. Вона зняла верхній одяг та рукавички й грілася біля каміну, зачаровано споглядаючи танок полум’я. Чоловік подумки зауважив, що їй обов’язково потрібно змінити сукню – ця дуже забруднилася. Проте на кохання до Крістін це ніяк не вплинуло. Вона у будь-якій сукні – ангел.

Кілька хвилин зачаровано дивився на неї, а потім сів поряд. Крістін подивилася на нього – ніжно, але дуже втомлено.

– Я ж досі не знаю, як тебе звати, – тихо промовила вона. – Ангеле…Вчителю…Коханий…

– Ерік, – відповів чоловік, відчувши, як на слові “коханий” у нього по спині пробігли незвично приємні мурашки.

– От і познайомилася зі своїм чоловіком, – усміхнулася Крістін.

Ерік лагідно торкнувся губами щоки коханої. Схоже, вона багато плакала, поки бігла назад до нього. Сльози висохли, присмак – лишився.

– Ти така солона, – збентежено прошепотів Ерік.

Крістін у відповідь поцілувала його в щоку.

– Сам солоний, – несподівано грайливо зауважила вона.

Його Крістін! Цілує, жартує і заграє до нього! Це ніби сон.

– Насправді ти найсолодша у світі, – прошепотів їй на вушко, обережно пригортаючи до себе.

Крістін довірливо поклала голову коханому на плече. Вона хотіла спати й водночас не могла заснути.

– Ходімо спати, – знову прошепотів Ерік. Крістін кивнула.

Він узяв кохану на руки й поніс до іншої кімнати, що була спальнею. Обережно, мов скарб, поклав дівчину на ліжко, а сам відійшов до шафи. Відчинив дверцята так, щоб Крістін бачила.

– Тут знайдеш собі вбрання. Для сну, для дому, для прогулянок. Навіть для балу. Не хвилюйся, все твоїх розмірів.

– Чиє це? – кліпнула очима дівчина.

– Твоє. Усе – твоє. Я чекав на тебе. Чекав усе життя. І готувався…

Крістін не могла знайти слів.

– Ти…- почала вона нарешті. – Ти найкращий чоловік у світі, Еріку! – Крістін розкрила обійми.

Ерік сів на ліжко, всадивши кохану собі на коліна.

– Дякую, – промовила дівчина й подарувала коханому довгий поцілунок у губи.

– Я не знав, що можна бути таким щасливим, – захоплено констатував Ерік, нарешті розірвавши поцілунок і зітхнувши. – А тепер не заважатиму тобі. Перевдягайся і відпочивай…

– Еріку… – Крістін схопила його за руку, коли він уже підвівся й хотів вийти з кімнати. – А скажи мені…Там, тоді…Ти сказав, що все життя не знав радощів плоті, що навіть мати цуралася дивитися на тебе. А тепер ми будемо, ммм, будемо жити справді як чоловік і дружина?

Ерік зупинився.

– Я подіваюся, що… Так? Крістін?..

– Звісно, а як же інакше. Просто…

– Кохана. Я ніколи не буду тебе силувати. Я все розумію. І ти сама скажеш мені, коли будеш готова, так? Але сьогодні ми відпочинемо. Я не турбуватиму тебе й ляжу в сусідній кімнаті. Гаразд?

– Гаразд, – уміхнулася Крістін.

Ерік вийшов. Крістін швиденько перевдяглася у чисте й пірнула під теплу ковдру, майже відразу заснувши. Коли розплющила очі, кімната була залита сонячним промінням. Крістін не уявляла собі котра година – годинника в цій кімнаті не було. Проте вона прокинулася з відчуттям абсолютного щастя, а сонячний ранок його тільки доповнював. Дівчина встала з ліжка й тихенько вийшла з кімнати.

Вогонь у каміні згас, а неподалік на диванчику, вкрившись теплою ковдрою, спав Ерік. Він спав міцно та спокійно. Крістін навшпиньки підійшла до коханого й умостилася поруч, обійнявши. Ерік заворушився й розплющив очі.

– Добрий ранок, коханий, – прошепотіла Крістін.

– Добрий ранок, моє щастя, – Ерік обійняв її, й обоє ще на кілька хвилин поринули в солодку ранкову дрімоту.