Гра у виживання

Спочатку було темно і тепло. Потім — світло, повітря, яке болем віддалося у легенях, і голос, промовивший щось типу «Вітаю, у вас дівчинка». Я насилу відкрила очі і люто ахуєла, побачивши нечіткий світ навколо. Світло різало очі, все навколо було якесь нечітке, розмите, чорно-біле. Я повернула голову і помітила, що на мене дивляться величезні очі. Я що, у полоні?! Я хотіла закричати, щоб мене відпустили, віддали телефон, гроші та зорієнтували, як проїхати до мого дому — але вийшло:

— ААААААААААААА!

Я почала розмахувати руками, щоб вирватися і втекти, але рухи виходили нечіткими та дуже слабкими. Тим паче, мене міцно тримали, руйнуючи план.

— Яка голосиста, — тепло сказав жіночий голос, що орієнтовно належав величезній плямі з очима, що і тримала мене. Я спочатку подумала, що потрапила до гігантів, а потім до мене дійшло… що це не вони величезні… а я маленька… ця думка різко змусила мене замовкнути. — Так, Стефані?

Яка до біса Cтефані… Мене звуть Марина! Марина я! Але вийшло:

— ААААААА!

— Їй подобається, — сказав хтось збоку, — бачиш, як реагує на своє ім’я. — Я витріщила очі і почала розмахувати руками, щоб показати свою незгоду з цим твердженням, але ніхто тут мене не розумів.

Якийсь час я знаходилася разом із жінкою, що претендувала на роль моєї другої матері, у лікарні, а потім мене забрали додому. Протягом цього часу до нас ніхто не заходив, і я перебувала у незнанні, чи є у цього тіла тато. Хоча не можу сказати, що мене це неймовірно цікавило. Все, що я могла, — лежати, робити всі справи під себе, відразу кричучи, щоб мені змінили підгузок, та харчуватися молоком, відчуваючи люту ненависть до свого безпорадного становиська. Я навіть перевертатися нормально не могла: у мене банально не вистачало сил.

Зате у мене було багато вільного часу, щоб обдумати все. Хотіла б я сказати, що це остання п’янка з Аліною і що наступного разу я точно не буду так напиватися!.. Але наступного разу може і не бути. Всі мої спогади завершувалися днем, коли ми купили ту кляту гру та я запустила її на плейстейшен. Але я б не сказала, що це було схоже на гру. Точніше… було «все як справжнє, і повне занурення». Я купу разів прокручувала у голові той злощасний день, бажаючи зрозуміти, чи може це все бути просто створено моєю хворою уявою, що постраждала від бухла. Хоча з логічної точки зору, за все повинна була відповідати печінка… ну може нирки… але може це бути п’яний угар? Я просто допилася та зійшла з розуму? Я не знала.

Дні змінювалися днями. Жінка, що народила це тіло, майже увесь час була біля мене, воркуючи, яка я мила, тиха і спокійна, «А ось у Карли хлопець оре як навіжений, а ти у мене така тихенька».

Я сумно дивилася на неї, шкодуючи, що не можу просто натиснути Escape, вийти у головне меню та викинути нахуй цей диск у вікно. Мозок без постійного притоку інформації, що я зазвичай отримувала з роботи, соціальних мереж та взагалі спілкування з людьми, починав тупити. Я сумувала за своєю родиною, за Алінкою, та за хоч якоюсь розумовою діяльністю.

Щоб зовсім не поїхати дахом, я постійно прокручувала у голові моменти з минулого життя. А потім наступила депресія. До мене почало остаточно доходити, що я опинилася хуй знає де у тілі дитини. У мене немає жодного шансу, що я зможу у найближчі пару років пояснити, що я не звідси, що мені ніхто не допоможе і доведеться справлятися самій. Я не хотіла їсти, я просто лежала та дивилася у стелю (я навіть не могла виглянути у вікно через високі стінки люльки), чекаючи, коли ж це все закінчиться. Можливо, якщо я помру, я повернуся у свій всесвіт?

Одного дня до нас завітав якийсь чоловік. Мабуть, треба було повернути голову, але мені було так все одно…

— Показуй, Еммо, що з нашою Стефані? — ласкаво спитав він, підходячи до моєї люльки. Так на н-ному місяці існування я дізналася, як звуть цю жінку.

— Не знаю, докторе Єґере, — стривожено відповіла Емма, — вона не хоче їсти і весь час просто дивиться в одну точку.

— Ну давайте оглянемо малечу.

Мене оглянули з усіх сторін, перевірили на умовні рефлекси, зробили пальпацію живота. За усім цим я байдуже, з відчуженням споглядала. На середині процесу, коли мене підняли, я відвернулася і почала дивитися у вікно, жадібно вбираючи те, що там відбувається. Доктор Єґер (знайоме прізвище якесь, до речі), мабуть, спостерігав за цим, тому що через деякий час видав:

— Можливо, їй просто набридло знаходитися тут? Ти часто з нею гуляєш?

— Ні, — збентежено відповіла Емма, — у мене не дуже багато часу… я ж повинна відходити на роботу, а там і вечір вже…

— Так бери її з собою, — всміхнувся, судячи з тону, доктор, — спробуй хоча б вибиратися з нею на вулицю. Можеш, до речі, до Карли в гості теж зайти, Ерену, я впевнений, буде цікаво познайомитися.

Я вперше зацікавилася розмовою. Так, якщо я буду виходити на вулицю, то хоч щось зміниться у моєму одноманітному житті. Це по-перше. По-друге… Ерен… доктор Єґер… тобто син… Ерен Єґер… Я розсміялася; хоча і через те, що я була дитиною, вийшло дуже кріпово, але Емма все одно дуже зраділа.

Ерен Єґер. А це — Гріша Єґер. Його батько. Людина, яка перерізала купу інших заради плану… щось там з королівською родиною… Після декількох місяців всі спогади звалялися в один величезний шматок, і я дуже приблизно могла згадати сюжет. Те, що я під час перегляду мультика бухала як чорт, звісно, ситуації не допомагало.

Мене почали брати з собою на роботу. Емма ретельно замотувала мене у щось, схоже на слінг, і ми разом йшли до якогось магазинчику, де вона працювала продавчинею. У мене все ще була короткозорість, я дуже погано бачила щось на відстані більше за пару метрів, але з кожним тижнем все було краще і краще. Кричати я не кричала, мамі працювати не заважала, тому її бос, який досить скептично ставився до дитини на роботі, урешті-решт змінив свою думку і махнув на нас рукою. Типу все, пройшла випробувальний період. Мама дуже зраділа, я — теж, бо сидіти вдома набридло до чортиків.

А ще ми познайомилися з Карлою та Ереном. Ну, точніше, я познайомилася; Емма, як виявилося, вже давно була із нею у непоганих стосунках, тому Гріша і знайшов час у своєму щільному графіку, щоб подивитися, що там зі мною коїться. Я з цікавістю розглядала головного героя, що пускав носом пузирі та агукав. На відміну від Аліни, я чіткої позиції чайлдфрі не мала, тож до міні-титанчика відносилася без упередження. У нього були неймовірно виразні зелені очі, такі пронизливі і красиві. Але на цьому все. Він не говорив (хоча і я теж), нічого цікавого не робив, а просто споглядати за надією цього світу мені швидко набридло, і я приділяла увагу усіляким котикам-пташечкам, бо вони і те більше цікавого робили, ніж малий. А я йому, навпаки, дуже сподобалася, і він щиро радів, коли ми приходили до них у гості.

Йшов час, і я росла. Можливість пересуватися та говорити настільки приваблювали мене, що я увесь вільний час (ну, тобто коли не спала або не їла) витрачала на те, щоб намагатися встати, тримаючись за бортик, чи вимовити якісь звуки.

Раніше мене неймовірно лякала можливість залишитися без роботи, безпорадною, без грошей. Але тільки зараз я зрозуміла, що таке дійсна безпорадність, — це повністю залежати від сторонньої людини. Емму як маму я не ідентифікувала. Хоча засмучувати жінку мені не хотілося, тому я намагалася якось до неї тягнутися, посміхатися та вимовляти щось типу «ма-ма», через що вона радісно посміхалася. Все-таки вона старалася як могла і була досить непоганою матір’ю. Не її провина, що їй досталася я.

Через деякий час, коли зір якось налаштувався, я змогла роздивитися силуети стін, що оточували нас. Стін, які впадуть. Н-да. Знання того, що нас зжеруть титани, якось тримало у напрузі. Коли дах починав підтікати, я казала собі: «Так, Маринко, Ерен ще малий піздюк, тобто стіни впадуть ще нескоро, живи собі і пізнавай світ», — і продовжувала намагатися щось мазюкати палкою на землі. А що ще залишалося робити? Ерен теж ріс, перетворюючись на чарівного карапуза, і часто наші мами робили чергування, залишаючи нас то з однією, то з іншою. Іноді на мене щось нападало, та я починала його тискати за щічки, таким він був милим. Ну, влаштував геноцид, але всі ми неідеальні!

Так і пройшов рік. За ним почався наступний, а там і до іншого недалеко… Я вже якось ходила, щось там собі говорила, намагалася мамі допомагати у магазині. Покупці часто розчулювалися перед такою гарненькою мною. Я дійсно виглядала як маленький янгол: голубі очі, світлі кучеряхи та ямочки на щічках. Сама б себе затискала. Повна протилежність моєї зовнішності у минулому житті — рокова брюнетка з пухлими губами, по обличчю якої можна було сказати, що вона люта bitch. Я любила це підкреслювати відповідним мейкапом і стилем одягу. Знайомі були впевнені, що мене забезпечує черга з папіків, але найближчі знали, що я вйобувала як чорт. Ех, цілодобово працювати, щоб потім на ці гроші ходити до косметолога, щоб приховати мішки під очима, що виникли від недосипу через роботу по ночах, щоб заробити на косметолога…

Думки про минуле життя не покидали мене, але спогади ставали дедалі блідими. Це мене дуже лякало. Я боялася, що можу забути все своє життя і залишуся тут назавжди. Не згадаю більше ані маму, ані тата, ані Алінку, що стала мені майже сестрою. Інколи я намагалася намалювати їх по пам’яті, але маленькі дитячі руки цього тіла, що ніколи не були у художці, не могли відтворити нічого нормального. Останнє, що у мене залишалося, — мій розум, мої спогади, навички та знання. Все те, що я з боєм вигризала у життя.

Чим більше живеш, тим швидше плине час.

Так чи інакше, але ось ми вже з Ереном ганяємо по вулицях і радісно сміємося. Я вирішила спробувати просто насолодитися дитинством (без гаджетів, як і хотіла б моя мама, хах). І хоча розуміння, що я залежна від іншої людини, могло зіпсувати настрій, я старалася про це не думати. Емма багато працювала, щоб нас забезпечити, і я намагалася відповідати їй турботою: прибирала, мила посуд, готувала. Звісно, у мене все виходило дуже повільно та незграбно, але я, стиснувши зуби, робила це знову і знову. Емма не могла натішитися, яка я у неї помічниця. Ерен, дивлячись на мене, теж намагався щось робити (один раз він ледве не спалив кухню, після чого Карла не пускала його готувати). Мені здається, що він сприймав мене за старшу сестру і дивився з таким… захватом, що я мимоволі почала звикатися з цією роллю. Роллю старшої, розумнішої сестрички, за якою хвостиком ходить майбутній герой цього всесвіту.

Потім я довго вчилася писати. Випросила у Емми зошит та… перо з чорнилами. Фу. Я з огидою дивилася на цю застарілу приблуду. Якщо відсутність Інстаграма та Телеграма я, скріпивши серце, пережила, то неможливість купити нормальні олівці чи навіть звичайну ручку просто вбивала. Про лайнери або фарби взагалі мовчу.

Коли писати більш-менш стало виходити і чорнила я стала розливати не так часто, я задумалася. Мені треба було зберегти хоч частину свого минулого. Я ж не Стефані, не Стефа, як мене постійно називав Ерен. Я Марина Лисенко, фронтенд-девелоперка, що хотіла довчати пайтон, щоб як Алінка, та йти у іншу галузь. Я витратила купу років на те, щоб розібратися в математиці та розвити у собі логічне мислення. Я пробувала себе у дизайні, бо це здавалося логічним продовженням художньої школи; я постійно змагалася з усіма за місце під сонцем. Я мріяла скласти екзамен з водіння, отримати водійське посвідчення, купити машину та роз’їжджати містом у надії зустріти когось з однокласників, щоб гордо продемонструвати, яка я нев’їбенна. Я любила танцювати у клубах на барній стойці, запалювати, пити та жити як в останній раз. Я…

А хто я зараз? Я підперла рукою голову та задумливо подивилася на пусту сторінку. Я Стефанія. Бути названою на честь матері переможця Євробачення (хоча я і розумію, що це не так) не так погано, як могло бути. Була б якоюсь Розою чи Марією. Фу, застрілитися можна. Тут усі або Марії, або Рози, на честь стін. А тут — Стефа. Ерен як почне кричати моє ім’я, так всі навколо відразу розуміють, що таки так, це я. Стефані не закінчувала художку, її руки поки що не могли нормально малювати. Які тут клуби? Все, що мені світить у майбутньому, — бути з’їденою титаном. Чи піти кудись за Сіну чи хоча б Розу? Знайти якогось багатого чоловіка… і… бездарно витратити свої знання, коли я могла б влаштувати просвітницький переворот. Стало сумно. Я не хотіла просто тихо померти десь там. Я хотіла мати можливість хоч якось розпоряджатися своєю долею. Може, почати наркоту варити?..

— Сте-е-е-ефа-а-а-а! — роздалося з подвір’я. Все, тепер всі сусіди точно знають, що до нас у гості прийшов Ерен.

Я помотала головою. Та ні, яка наркота. Відставимо поки що ці революційні ідеї. Хоча, якщо мені не зраджує пам’ять, таке тут хтось робив. Може, гнати самогон?! Стану самогонним магнатом! Колись я зі своїм одногрупником у нього на дачі!..

— Стефа-а-а-а! — ще голосніше крикнув маленький титанчик. У голосі з’явилися ображені нотки: як так, на нього не звертають уваги?! — Ти обіцяла зі мною погуляти!

— Зараз вийду, — тяжко зітхнула я, відкладаючи зошита.

Писали тут всі, звісно, не українською. Розмовляли, я гадаю, також, просто у мене було щось типу автоперекладу для цього у голові. Мабуть, гра постаралася. А для тексту не завезли. Якась суміш англійської і німецької. Лінгвіст з мене був рідкісним лайном. Я англійську вчила неймовірно довго і добила її скоріше своєю завзятістю. На німецьку сил вже не вистачило, і я просто знала, що там є артиклі. До речі, усі імена тут — німецькі, а не японські, хоча мультик-то наче з Японії. Емма книг мені накупила, то ми взагалі разом з Ереном пробували займатися. Я скрипіла зубами, але малюку читати вдавалося легше за мене. Щоб я, доросла дівка, програла якомусь шкету!.. Так і займалася по ночах.

Ерен любив думати про навколишній світ. Ми сідали кудись на траву, під деревом, і він придумував про те, що приховується за стінами. Такі розмови тут були не те щоб дуже законними, тому я, якщо хтось підходив, різко змінювала тему. Ерен дивувався, але урешті-решт погоджувався з тим, що «старшій Стефі видніше». Але коли ми залишалися лише вдвох, то я розповідала йому легенди та міфи, які могла згадати. Я, наскільки вистачало майстерності, малювала на землі птахів, тварин, розповідала, як вони живуть; розповідала про риб, що проживають у морі; про яскраві різнокольорові рослини; про височенні гори, на які відважні люди піднімаються, щоб підкорити їх та випробувати себе. Ерен слухав мене з відкритим ротом, хоча, я гадаю, думав, що це все моя фантазія. Але у нього так горіли очі! Все, що я його просила, — щоб це залишалося між нами. Мені не хотілося, щоб малеча комусь розтринділа, а потім у мене були проблеми. Мабуть, ніхто б не звернув увагу на те, що придумають собі діти… але вони могли почути ці розмови від батьків, тому можна спитати у них, а що вони думають про навколишній світ?

— Це наша таємниця, Ерен, — серйозно казала я йому. Ерену дуже подобалося, коли до нього ставилися, як до дорослого, і я була єдина в його оточенні, хто це розумів. — Присягнемося на мізинчиках, що це тільки між нами?

— Так! — радісно відповідала малеча та протягувала мені мізинець. Я чіплялася за нього своїм. Присяга на мізинчиках — це наш такий спосіб зберігання таємниці.

Мені подобалося проводити з ним час. Це був молодший братик, про якого я мріяла, але ніколи не мала. Інколи на мене нападав приступ милоти, і я тіскала Ерена, який хоч і робив вигляд, що незадоволений цим, але супротив ніколи не чинив. Боже, яка буся! А ці очі точно зведуть з розуму не одне дівчисько. Звісно, якщо воно звикнеться з цим бунтівним характером…

Йшов час, ми дорослішали. Ерен становився більш рішучим та нахабним, інколи він міг вже перечити мені, ставив під сумнів багато того, що я кажу, і мені доводилося, зціпивши зуби, будувати логічний ланцюг, щоб доводити свою думку. Після десятої поспіль суперечки у мене ставався нервовий тик, і я починала розуміти маму, яка інколи могла мене шльопнути по жопі зошитом. Якщо маленький Ерен був янголом, то трохи доросліший — впертим цапом. Карла та Емма, дивлячись на наші суперечки, сміялися від душі. Звісно, скинули на мене дитину та й радіють! Хоча я, взагалі-то, такого самого віку! Тепер я починала розуміти позицію Алінки стосовно дітей: у неї були молодший братик та сестричка, з якими вона просиділа півдитинства, після чого шарахалася від дітей як біс від ладану.

У нас ніколи не було, щоб ми по-справжньому сильно сварилися, але, дивлячись на впертість Ерена, я починала розуміти, що це питання часу. Поки що він вважає мене розумнішою, тому і слухає. А що буде через декілька років?

Після чергової суперечки я сумно дивилася у небо, розуміючи, що я не вмію виховувати дітей. Тим паче, якщо це не мої діти. Інколи хотілося послати це все, піти кудись і напитися, але потім я згадувала, що мені немає навіть десяти.

— Гей, — роздалося позаду. Я навіть не повернулася, продовжуючи дивитися на захід сонця. — Пробач мені, — буркнув хлопчик. — Я не хотів тебе образити. — Ага, тому півгодини тому кричав про те, щоб я не розумувала, бо тебе це бісить. Побачивши, що від мене немає реакції, він підійшов ближче. — Ну, Стефа, — миролюбніше сказав він, сідаючи поряд зі мною. — Не ображайся, — вже зовсім тихо сказав Ерен, утикаючись носом мені в шию. Інколи він нагадував мені незграбного собаку, що прийшов до господаря за порцією любові. Хоча він і соромився проявів почуттів: якщо на людях я чи Карли пробували його там по голові погладити, то все, він гордий орел. «Орел» обурено шмигнув носом та поклав голову мені на плече. Типу на, гладь. Я тихенько зітхнула та почала чухати йому голову. Це — все, перемир’я, Ерен обожнював, коли я його легенько чухала, просто млів.

— Що такого трапилося на цей раз? — спитала я. — Ми ж просто сперечалися про приготування каші. Я ж ніяк тебе не ображала.

— Просто ти завжди все знаєш, — трохи ображено сказав хлопчик, — ти знаєш про все навколо! Але ти така ж, як і я. Чого я стільки не знаю? — бо ти не потрапляв у інший світ, любий мій, вже дорослою людиною. — А ти ж дівчина! — о-о-о, що то за сексистські розмови пішли? — Це я маю тебе захищати, а не навпаки! А як я можу тебе захищати, якщо я в усьому гірший за тебе?!

— Ех, Ерене-Ерене, — прошепотіла я, — колись ти будеш таким сильним, що і сам не уявляєш. Весь світ підкориться тобі.

— І ти? — підозріло спитав Ерен.

— І я, — мені хотілося засміятися, але я стрималася. Тільки-но помирилися, ще знову образиться. Заспокоєний, Ерен пробурмотів:

— А розкажи ще якусь казку. Про Чугайстра.

— Ну давай про Чугайстра, — погодилася я. Свого часу у Карпатах купу часу провела, тож часто балувала Ерена тамошнім фольклором.

***

Коли Ерен привів за руку темненьке дівчисько, яке куталося у його шарф, я зрозуміла, що канон полишати нас не збирається. Я з цікавістю дивилася на маленьку Мікасу, яка жалася до Ерена та як дикий звір дивилася на всіх спідлоба. Тепер він таскав її усюди за собою, точніше, вона за ним ходила як прив’язана. Якщо Ерену я ще могла розповідати щось про те, що могло б бути за стіною, то з Мікасою це було теоретично небезпечно. Я довго зважувала все і вирішила з цього часу обмежитися лише казками, що викликало у Ерена неймовірне обурення. Він тоді дувся на мене декілька днів, коли зрозумів, що лафа закінчилася; на Мікасу — тиждень. Здається, він звинувачував її у всіх гріхах.

Як ви можете зрозуміти, Мікасі я відразу не сподобалася: Ерен любив проводити зі мною багато часу, точніше, майже увесь вільний час — а це означало, що я була для неї загрозою: це ж був час, який Ерен міг провести з нею! Аккермани щось там були як собаки, прив’язувалися до господаря, чи щось подібне. І Мікаса обрала своїм господарем Ерена, який — от невдача! — хотів, щоб як раніше я увесь час приділяла йому.

Ця ситуація змушувала мене задумливо чухати голову. Псувати стосунки з сильною дівчиною, яка у майбутньому стане нев’їбенним солдатом, — це значно зменшити свої шанси на виживання у цьому світі. Гляди, якого титана пропустить, той і зжере мене тишком-нишком. Та і взагалі, я ж доросла тітка — і буду змагатися із дитиною?! Це навіть у думках звучить принизливо! Плюс це ж майбутнє тріо, я що, буду їх розлучати? Я зітхнула і почала спроби у налагодженні стосунків із маленьким темноволосим монстриком.

Мікаса не любила розмовляти. Вона взагалі була дуже замкненою дитиною. Чесно кажучи, я і не дуже пам’ятала, звідки вона з’явилася, тому і задала це питання Карлі, яка дуже незграбно спробувала перевести тему.

— Я врятував її, — вступив у розмову Ерен, — від поганих людей.

І тоді я подивилася на ситуацію під іншим кутом. А точно ж, згадала: це перше їхнє вбивство. Я не побачила у Ерені жодних змін. Скільки йому? Дев’ять? Він вбив людей, щоб захистити цю дівчинку. Він. Вбив. Чи змогла б я так? Чи змогла я у такому віці піти на таке? Я дивилася у ці зелені очі та бачила лише рішучість. Ерен знав, що поступив правильно, позбавивши життя насильників та вбивств. І сам став вбивцею. Цікаво, а чи знала про це Карла? Та знала звісно, я впевнена, Гріша розповів. Як вона до цього ставилася? Що її син — вбивця.

У той день я тихо подякувала, встала з-за стола та пішла додому, не звертаючи уваги на обурення Єґера та мовчазний погляд Мікаси у спину.

Вдома я лежала у ліжку та думала про те, що це дуже жорсткий всесвіт.

— Чого не «Гаррі Поттер»? — пробурмотіла я собі, — чому не «Сутінки», не «Щоденники вампіра», не якийсь «Щоденник Бріджит Джонс» урешті-решт?! Чого саме це волоцюже аніме?! — на очах з’явилися сльози. — Бісова Аліна! Щоб ти всралася! Щоб тобі пір’я в роті поросло! — я перевернулася та уткнулася носом у подушку, дозволивши собі вперше за весь час розридатися. Я так сумувала за своїм домом.

***

Що б там не було, а стосунки з Мікасою треба було налагоджувати. Це тупо повисить мої шанси на виживання. Я вирішила змінити тактику та приділяти їй стільки ж уваги, скільки і Ерену — щоб вона мене до нього не ревнувала. Але це дало зворотній ефект: ревнувати почав Ерен. Теж мені, власник гарему.

Але, як виявилося, вона любила слухати казки. Ерен на початку дуже обурювався: це ж були казки, які я розповідала до цього тільки йому! Ще й могла переказувати ті, які він вже чув, — ну як же так?! Але я не планувала здаватися та продовжувала приручення дикого звіра. За казками була їжа (а готувала я краще, ніж Карла, бо у мене була купа кулінарних каналів на ютубі, за якими я спостерігала, — а у неї ні). Я ніколи нікому не розповідала своїх кулінарних секретів, бо, по-перше, це була моя фішка, а, по-друге, я була тупо жадібною і хотіла, щоб у всьому світі таке вміла тільки я. Коли ти можеш зробити щось унікальне, ніколи не навчай цьому іншого — бо тоді тебе зможуть легко замінити. А я не хотіла бути замінюваною, я планувала бути унікальною та незамінною.

Мікаса була маленькою дівчинкою, яка втратила своїх батьків. І мені було її дуже шкода. Я не була психологом, я не вміла працювати з ПТСР. Тому я просто робила, що могла, — була поруч. Розмовляла, сиділа не дуже далеко, але й не дуже близько, щоб не злякати. Потрохи долала ту відстань між нами. Гуляли ми тепер втрьох, і я намагалася придумувати ігри для трьох, щоб усі були залучені. Коли Мікаса була поруч, я намагалася приділяти їй більше уваги, іноді брала її за руку, якщо бачила, що вона не проти, робила їй зачіски, казала їй, яка вона гарненька. І при ній я намагалася не чіпати Ерена, бо її це напочатку дуже тригеріло. Вона бачила у Ерені весь свій світ. Не можу навіть уявити, що пережила ця дівчинка.

Ерен, звісно, був не у захваті. Я пробувала з ним розмовляти, але він просто дувся, що-де я Мікасу люблю тепер більше за нього. Я зітхала і намагалася проводити з ним час окремо, без Мікаси, якщо її там залучали допомогти у чомусь Карла або Гриша. Тоді Ерен нахабно міг розлягтися на моїх колінах, я чухала йому голову та розповідала щось, а він блаженно жмурив свої зелені очі.

Декілька місяців знадобилося, щоб болюча ревність Мікаси вгамувалася, та я могла проявляти ніжність до Ерена при ній. Правда, тільки якщо я так само робила і по відношенню до неї. Маленька Мікаса любила, коли її гладять по голові, цьомають у лобик та тримають за руку, але страшенно за це переживала. Інколи вона дивилася на нас з Ереном з таким болем, ніби ми ось-ось пропадемо та залишимо її одну.

— Не бійся, мила, — тихенько говорила я їй. Я пригортала її як дитину, хоча і сама була такого ж розміру, і гойдала туди-сюди, як немовля, — Ерен дуже сильний, Ерен самий сильний, він нас захистить і не дасть нікому скривдити, — Ерен зараз же роздувався немов павич, а Мікаса заспокоювалася.

Боже, які ж вони діти.

***

Де Мікаса, там вже і Армін. Я пропустила момент знайомства, бо допомагала мамі у магазині. Мене просто поставили перед фактом: це Армін, він тепер з нами. Я знизала плечима. Вчотирьох веселіше ж.

Армін виглядав як мій загублений брат-близнюк, з чого любив сміятися Ерен. Він, тихенький, легко влився до нашого колективу, і я знайшла у ньому цікавого співбесідника. Мікаса здебільшого мовчала, Ерен, відчуваючи себе лідером нашої банди, намагався тепер «пасти» нас, немов цап — своє стадо. Армін, як мені здавалося, трохи побоювався Мікаси, та й мене теж. Він був розумним хлопчиком з чудовими здібностями до аналізу, чому я, чесно кажучи, заздрила. Я на це угрохала купу зусилля та часу, а він просто народився таким. Ех, життя несправедливе.

Коли головна трійця героїв зібралася разом, із мною-розумницею на чолі, я зрозуміла, що скоро буде Пекло.

Я знала, що стіна впаде. Коли якось я спробувала поговорити про це з Еммою, то вона просто відмахнулася. До Карли я все-таки один раз підійшла, коли Гриши не було вдома, з питанням, типу а що ми будемо робити, якщо стіна впаде. Вона сказала, щоб я переставала забивати собі голову нісенітницею. Я зрозуміла, що майже всі відносяться до цього, як і Емма. А ще мені все здавалося, що якщо Гриша щось запідозрить, то я буду у небезпеці. Я намагалася перетинатися з ним по мінімуму. Та і з дорослими я була здебільшого мовчазною слухняною маминою дівчинкою. Одне діло — здаватися розумною серед дітей. Хіба вони там зрозуміють щось. Інше діло — проколотися серед дорослих, якщо це не мама. Мама просто вважала, що я у неї геніальна дитина.

Урешті-решт, я зрозуміла, що, як єдина доросла людина у цьому будинку, повинна взяти на себе відповідальність за все. Принцип тривожної валізи мені, як і будь-якому українцю, був чудово відомий.

Я довго клянчила у мами якусь сумку, у яку поскладала пару ножів, набір голки та нитки, запасний одяг, щітки, пасту і інші штуки, які могли б значно полегшити життя. Гроші і документи завжди були поруч із цією сумкою, хоча і для цього мені прийшлося пройти Дев’ять кіл Пекла. Я, досить неконфліктна людина, що майже ніколи не плакала, не капризувала, завжди все розуміла та намагалася допомагати, влаштувала такий скандал, що розгублена Емма, що до цього моменту не стикалася з таким, а тільки чула від Карли про Ерена, не знала, що робити. Десяти хвилин вистачило, щоб вона пішла мені на зустріч, і я, маніпуляторка, швиденько заспокоїлася. Крім того, у мене була мапа, на якій було прокладено найбезпечніший маршрут. По вечорах я дивилася на неї, намагаючись запам’ятати, щоб у найгіршому випадку мати можливість по пам’яті спробувати зберегти своє життя. Ані Ерену, ані Мікасі я не розповідала про це, побоюючись, що вони можуть повідомити Гриші. І тільки розумний Армін, здається, щось розумів з моєї метушні, як я скуповуюся на ринку, роблю якісь запаси.

— Ти думаєш, що щось трапиться? — якось спитав він у мене на ринку, коли я, зітхаючи на ціни, купувала сухофрукти. Це те, чим можна перебити голод, вони не займають багато місця, можна набити ними сумку. Шкода, що тут немає сухих сніданків, які окропом залив — і їсти можна.

— У мене таке відчуття, — тихенько сказала я, забираючи пакет та віддаючи гроші. — Мені здається, що скоро наше спокійне життя закінчиться. Я не довіряю цим стінам. Що таке сто років? Два? Три покоління людей?

— Розумію, — відповів Армін, беручи у мене пакет.

— Га? — здивовано спитала я.

— Давай допоможу, — трохи почервонівши, сказав хлопчик.

— О-о-о, бусінка моя, — ледве не плачучи від розчулення, я чмокнула блондинчика у щоку, і він заалів як мак.

Мій настрій передався і Арміну. Він вмовив дідуся робити якісь закупки, теж склав щось типу тривожної валізи. На питання стосовно батьків Ерена, я сумно похитала головою. Не вірять. Армін знизав плечима і кивнув, признаваючи право цієї версії на існування. Я виглядала параноїком. Він, мабуть, теж.

А потім цей день настав. Я дивилася на те, як стіну пробиває титан, і думала про те, що ось і закінчилося моє спокійне життя…

Навчання пройдено!

+1000 досвіду.

+2 вільних очка

Отримано нове досягнення.

Ви стали свідком падіння стіни Марія! Як кажуть у Китаї, коли хочуть когось проклясти: «Щоб ти жив в епоху змін!» Схоже, що ви зможете побачити все своїми очима — якщо не здохнете, звісно!

Додатковий квест розпочато.

Щоб побачити світле майбутнє, треба не стати закускою для голодних титанчиків!

Бонус за виконання: життя.

Покарання за провал: кінець ігри.