Глава 4

Глава 4

І коли вони сказали, що те, чого я бажав, було вигадкою,
Мені довелося підставити іншу щоку, але я слухав
“Let It Go” | The Neighborhood

Вони відбули у суботу, перед тим переживши декілька днів виснажливої фізичної підготовки. Принаймні виснажливою вона була лише для Террі. Для Брока, який, певно, з підліткових років займався чимось на кшталт дзюдо, ті декілька загальних тренувань були легеньким фітнесом перед телевізором.

Якби Доріс попросили описати дорогу до приватного аеродрому, вона б не те що її не згадала – вона б вас не почула. Її повіки, ніби налиті пекучою лавою, самі опускалися донизу, відрізаючи доступ до навколишнього світу. О якій вона лягла вчора? Третій? Четвертій? Як результат – повний недосип. Поглянувши зранку на себе в дзеркало, коли чистила зуби – подумала, що з найближчого зоопарку втекла панда. 

Її окуляри попрямували на відпочинок в одну із кишень рюкзака. Було незвично уявляти себе без них, наче вона позбулася носа і очей водночас. Вже сидячи в літаку, поруч з бадьорим і серйозним Броком, вона раз по раз торкалася перенісся, намагаючись поправити невидиму оправу. 

Було важко придумати якісне пояснення щодо її раптового і, що найосновніше, першого від’їзду за час їхньої роботи в Щ.И.Т.і. Та все ж, потренувавшись перед власним відображенням у дзеркалі, Террі майже змогла переконати Волтера, що без неї ну ніяк не обійтись, адже їм потрібен хтось, хто буде займатися паперами і вдавати важливого робітника. 

Він зустрів її палку промову скептично. Його підозрілість зросла, коли Доріс відмовилась назвати пункт призначення. Вона бачила, як її надії розлазяться, наче погано нанесена фарба, з кожним новим словом. 

На щастя, Пірс таки задзвонив. Вона підняла телефон, очікуючи почути Дарлін або маму, і аж ніяк не генсекретаря. 

– Слухаю? 

– Доброго вечора, Доріс. Волтер вдома? 

Доки вона намагалася заспокоїтися складанням білизни, Волтер розмовляв із Пірсом. Він стояв, притулившись плечем до дверей, насуплений і зосереджений, киваючи “так” або “ні”, хоча Пірс його не бачив. Террі напружувала слух, щоб почути бодай щось, але марно. А коли Лейн завершив розмову, вона дізналась радісну новину – він має з’явитись на конференції у Нью-Йорку. Тижневій конференції. І дозвіл на її місію дав сам директор, тому Волтер здався із кислою міною на обличчі. 

Останньої ночі разом вони лежали в ліжку, її голова на його безволосих грудях, рука повільно пестила торс. 

– Будеш сумувати? 

– Як завжди. Ти ж знаєш. 

– Коли я повернуся, у тебе більше не буде думок про примарні амбіції, – він торкнувся її темного волосся. – Доріс, я хочу завести дітей. 

Короткі гострі нігті несвідомо вп’ялися в його шкіру. Чоловік зойкнув.

– Гей, ти чого? 

– Пробач, я… Сама не знаю, що на мене найшло. 

“Чорта з два”

За два дні до тієї розмови Доріс почала складати валізи. Вона діловито чалапала по хаті, її просторі клітчасті штани від піжами розвивалися ззаду, наче корабельні паруси. Волтер ледь встигав за нею, засипаючи питаннями:

– З тобою точно їде Рамлоу? 

– Коли ти повернешся? 

– А ти впевнена? 

І ще тисяча і одне запитання. Доріс закинула скетчбук і засмальцьований пенал в рюкзак і вжикнула блискавкою. 

– Все буде гаразд. Краще приготуй мені щось у дорогу. 

Чимось “у дорогу” виявилися сендвічі без скоринки, зрізаної так педантно, наче це робили за допомогою циркулярки і мікроскопа. Огірочки і “Слім Джим”, все акуратно загорнуте у фольгу і запаковане у вощений папір. Доріс недбало розірвала його. Хрускіт паперу пролунав у передзлітній тиші, наче грім у тихий серпневий день. 

– Вже зголодніла? – Брок почухав щетинисту щоку. Він безперервно дивився на Доріс, яка без апетиту дзьобала свої запаси. 

– А що такого? – вона зупинилась, а в очах читався виклик. 

– Та нічого, – він сягнув по телефон і вдав, що дивиться, котра година. – Зазвичай перед місією мало хто спроможний проковтнути щось більше, ніж порцію йогурта.

Террі, хмикнувши, відвернулась до вікна. Якби бідолаха Брок знав, що ніч напередодні вона жодного разу не заплющила очі, випила чотири чашки еспрессо (після третьої Волтер був змушений заховати каву до шафки в коридорі, але вона все одно її відкопала), а опісля забивала голову італійською оперою на сорок четвертому, то нічого б не сказав про то нещасний йогурт.

Хтозна, може, вона вже пройшла своєрідне посвячення в агенти?

– Доріс? – Знову тихо пролунало збоку. 

– Так? 

– Поділишся бутербродом?

←◁↭▷→

Літак перебував у повітрі вже шість годин – рівно половину шляху. Їх пілот, молодий мексиканець із пірсингом у носі, безперервно слідкував за одноманітним пейзажем,час від часу мугикаючи щось собі під ніс. За вікнами тягнулися безкінечні хмари, схожі на пухнасту вату, тож два агенти почувались гусеницями-шовкопрядами всередині власних коконів. 

Один секретний агент гарячково клацав по дисплею айфона, проте пташка таки невпинно знижувала висоту, загрожуючи врізатися у стовп. Інший, ще більш секретний за попереднього, натхненно співав у вікно, мнучи в пальцях провід від навушників. Террі прокинулася півгодини тому. То була напівдрімота-напівреальність, проте на диво цілюща. Все ще сонна, вона кожні п’ять секунд перемикала пісню в плеєрі. 

– Чорт! – поруч із нею вигукнув Рамлоу. Розчаровано опустивши телефон, він відкинувся на спинку крісла. 

– Програв? 

– Ненавиджу цю гру. 

– Броку, – Террі скрутила навушники і розвернулась, – що тобі відомо про нього? 

– Нуу… – протягнув чоловік. – Мало, насправді. Він працює на Гідру вже дуже давно, виконує за неї всю чорну роботу. Усуває перешкоди з дороги. 

– Невже за стільки років він не засвітився? І не стався витік інформації? 

Рамлоу знизав плечима. Його очі вивчали миготливий екран, вмонтований у стіну гелікоптера. 

– Наші дані дуже скупі. Думаю, ти й сама бачила. 

О так, вона бачила. Доріс кинулась вивчати справу, щойно покинула кабінет Пірса. Проте лише вона перегорнула картонну обкладинку, її впевненість стрімко розвіялася. П’ять жалюгідних аркушів, вздовж списаних незнайомими іменами та датами. Доріс перебігла очима довжелезний список і не впізнала жодного.

Таніта Тінклі
Роберт Ернелл
Джордж Керн
Віктор Єрмаков
Сінтія Блек

 

Та папка, тоненька, як крига на осінніх калюжах, добряче опустила її на землю.

Список Брока мав бути ідентичними. Її серце затрепетало, коли вона опинилася на останній сторінці. Ця була єдиною, яка чимось відрізнялася. Лише декілька надрукованих рядків, верхній з яких насміхався: “Останнє місцеперебування: Східна Європа”.

Дата: невідома
Деталі: відсутні

Сюди ж прикріпили самотню фотографію, щоб хоч якось розбавити нестачу інформації. Доріс розправила загнутий кутик. Вона була старою і нечіткою, спершу зроблена полароїдом, а тоді неодноразово передрукована, від чого втратила якість. Зрозуміло було, що фотомоделлю виступав Зимовий Солдат. Чоловік сидів на даху якоїсь будівлі і дивився у приціл снайперської гвинтівки, ховаючи обличчя. 

Доріс подумала про Дарлін, яка за тисячі кілометрів звідси, скоріш всього, складає свою шкіряну сумку-трансформер і замикає офіс. Їй захотілось співати на все горло – вона вирвалася з того паперового пекла, з тих друкованих кандалів. Звісно, Пірс попередив її, що вона буде секретаркою і там, але вже не доведеться вислуховувати голос Стінга, який у найнапруженіші моменти зривався на дитячий писк. Не треба буде протирати пил, при цьому чхаючи так, що мізки трималися на чесному слові.

Вона ще покаже себе. 

– І це все? 

– Так. Не сильно нам допомогли, еге ж? 

Доріс розчаровано прикрила очі. Вона вже знала, що зовсім скоро її з головою накриє хвиля тривоги.

А вона ж не вміє плавати.

←◁↭▷→

Соковія вітала квітами. Доріс забило подих від такої концентрації ароматів – наче ти покинув задушливу вулицю і ввійшов у парфумерію з тисячним каталогом. Вони цвіли на кожному кроці: вилися на балконах приземкуватих житлових будиночків, від їхнього розмаїття розпирало клумби. Брок ішов поруч, його ніздрі широко розкриті, як у слідчого пса. 

Вони ще в аеропорту Соковії встигли переодягтися у нейтральну спецформу, зверху прикрившись довгими пальтами, тож тепер плили у цьому океані запахів у напрямку крутого пагорба. На його вершині самотньо стирчала будівля – темна пляма на фоні ще засніжених гірських хребтів. 

Тутешня база була заснована у шістдесятих роках минулого століття, проте вона жодного разу не з’являлася в новинах або газетах. Соковія була ідеальним місцем для гілки секретної організації. Її ховали як не розлогі бар’єри гір, то мовчазні і на диво ворожі корінні жителі. 

А отже, вона також була найзручнішою для переховування Зимового Солдата. 

– Готуй документи, – Рамлоу зупинився біля металевих воріт, ворожих на перший погляд. Широка, вимощена білим каменем дорога за ними круто вилася вгору. 

Террі скинула рюкзак на густі кущі пирію та шандри, здійнявши хмарку куряви. Коли фейкові документи опинилися в руках, її накрило.

До того вона ще якось вгамовувала страх, концентруючи увагу на смаку сендвічів, Рамлоу чи тих самих квітах. Адже всі люди хвилюються, чи не так? 

Хмарка дорожнього пилу не досягала навіть її щиколоток, але жінка почала задихатися. Доріс протерла обличчя руками. Аромат маку, ромашок, лілій та диких троянд заповзав у ніздрі, вуха, він виїдав очі. 

– Все гаразд? – Брок затягнув лямку наплічника тугіше і запхав липове посвідчення в кишеню. – Дорога не буде важкою, п’ятнадцять хвилин – і ми там. 

– Дай мені секунду. 

Вона відійшла, ледь не спіткнувшись об власний рюкзак. Доріс глибоко вдихала гірське повітря, намагаючись позбутись нав’язливих думок, які купою навалилися на неї. Вона дихала і відчувала, як у легенях проростають кошлаті соковійські квіти. 

Вона зможе зробити все, не тріпаючись, як осиковий листочок. Зможе ж? 

– Пішли, – Доріс зав’язала волосся у пучок, оголивши частину шиї, по якій одразу нещадно проїхався вітер. 

– Ще одне. Говорити буду я, тобі треба лише показати посвідчення. Зрозуміло? 

– Я й не збиралася говорити. 

Біля дверей, заввишки як два Рамлоу, не було нікого, але зверху мигали пильні очі відеокамер. 

“Салюют як ся маєте”

Брок примружився і намацав панель керування. Тоді клацнув кнопкою динаміку:

– Агенти Діверз і Бішоп. Код два-два-вісім-п’ять-дев’ять. Підтвердіть. 

Майже моментально їм відповів скрипучий роботизований голос:

– Запит прийнято. Вставте посвідчення особи. 

Тонкий отвір поруч із мікрофоном підсвітився зеленим. Брок провів спочатку своєю карткою, потім – карткою Доріс, згодувавши дані тим, хто сидів всередині. Доріс стояла мов на голках, готова будь-якої миті рванути вниз, якщо завиє сирена. Кожна клітинка її змерзлого тіла благала, щоб сирени таки заскавчали.

Але пластикове посвідчення повернулося до неї, а динаміки все мовчали.

Щось клацнуло, велетенські ворота почали роззявляти свою пащеку, готові проковтнути легку наживу. 

Всю дорогу наверх вони подолали мовчки, було чути лише крехтіння Террі та шурхіт їхніх пальт.

Соковійська база не входила навіть у десятку найбільших та найпотужніших осередь Гідри, проте все ж вражала своїми розмірами. Доріс зачудовано і уважно вивчала розташування чотирьох продовгуватих будівель, кожна на ярус вище за попередню, доки вони наближались до головної будівлі, пульсуючого, але мертвого серця. Після півгодини петляння зміїстою дорогою на них насунулася гігантська тінь. Вони досягли цілі. 

Зблизька від кам’яних стін віяло сирим холодом, який чіплявся гачкуватими кігтями за комір і ліз нижче, дряпаючи спину. Можливо, то був просто вечірній вітер. 

Брок кивнув напарниці і пішов уперед, на ходу витягуючи документи. Йдучи слідом, Доріс ледь ворушила ногами, шуруючи гальку. 

Вони проминули внутрішній двір, скрадаючись, як гладіатори на римській арені. Темні віконниці зяяли пусткою, збоку припарковані декілька “BMW” і агентських важковиків. 

Дві темні постаті зникли всередині голої будівлі. 

У просторому коридорі було темно, зеленувате світло сочилося з неонових ламп. Все це нагадало Доріс завулки Нью-Йорку, у яких ширились наркотою і підчіпляли дешевих дівчаток. 

Їх зустріла молода жінка. Схожа на амазонку, з її пшенично-рудим волоссям і високим зростом, вона стояла і обтріпувала невидимі пилинки з рукава куртки. 

– Вітаю. Я Джаніна, – помітний німецький акцент не надто в’язався з її ірландською зовнішністю. Жінка простягнула руку, проте не усміхнулась, її обличчя не виражало нічого, окрім ввічливості. 

– Френк Діверз і Бонні Бішоп, – прибулі по черзі потисли її долоню з довгими пальцями. Коли Джаніна торкнулась руки Доріс, здивувалася, наскільки холодною та була. 

Брок помітно розслабився, у кутиках його рота затаїлась усмішка. Доріс не відчувала того ж. Здавалось, що всередині її нутрощі вибухають один за одним, наче різдвяні феєрверки. Доки Брок, тепер уже Френк, розмовляв із новою знайомою, вона крадькома розглядала руду, намагалася віднайти якісь ознаки, бодай щось, чим агент Гідри міг відрізнятися від агента Щ.И.Т.а. Це була марна, але заспокоююча трата часу. 

Доріс підсвідомо йшла біля Брока, рукою торкаючись тканини його форми. Вона почувалась малою дитиною, яку привели в дитячий садочок і залишили серед десятка чужих однолітків. Джаніна, хоч і впевнено крокувала попереду, помітила це і ледь здійняла брову. 

Вони зупинилися посеред розгалуженого коридору, який тягнувся вглиб будівлі, наче двоголова змія. 

– Ліве крило для чоловіків, праве для жінок. Агенте Діверз, гадаю, ви зможете знайти свою кімнату? 

– Звичайно. Побачимось завтра, – Брок поглянув на руду, а тоді попрощався з Доріс, легенько поплескавши її по плечу, і пішов ліворуч. 

Між двома жінками виникла ніякова тиша. Нервово тріпаючи бірку на жилетці, Доріс спробувала усміхнутися Джаніні, але руда лише поманила за собою і попрямувала правим коридором. Її стегна, обтягнуті чорними простими штанами, плавно коливалися в такт цокання шпильок.