Розділ чотирнадцятий

Від автора:

Цей розділ був написаний задовго до того, як мама Ро виклала на Поттермор історію родини Ремуса Люпина (а може ще й Поттермору тоді не існувало). В ті часи ніщо не заважало авторові придумати Люпину батьків на свій розсуд. 🙂

Ну що ж. Саме це я і покажу Темному Лордові – крупним планом – якщо він стане цікавитися долею мого «кишенькового чудовиська»: здивовано відкриті очі Люпина та зелений спалах, що відбивається у них.

Як не дивно, руки в мене цього разу не тремтять, і промінь «Авади» безшумно всотується в камінь за два дюйми від скроні вовкулаки (так, мабуть, тепер слід називати його якось інакше, але я ще не готовий відмовитися від зручного слова).

– Вітаю, Люпине, зі зміною статусу: тепер будеш числитися не в списку тих, що пропали без вісті, а в списку загиблих героїв спротиву. Щоправда, Орден Мерліна посмертно я тобі не обіцяю…

Як не дивно, голос у мене також не тремтить.

Я спускаюсь до нього на неслухняних ногах – хитає мене відчутно. Клятий бренді!..

«Кишенькове чудовисько» намагається піднятися  мені назустріч, але валиться на підлогу і більше вже не ворушиться. От тобі і кава, Люпине! – промовляю я, скануючи паличкою холодне тіло. – От тобі й «Сонорус» зі «Ступефаєм»… Невже знову догралися?

Сумка в мене з собою, а отже і препарати першої необхідності – також. Тож я впевнено вливаю в Люпина зміцнювальний настій. Думаю я в цей момент геть про інше. Про те, що зілля, яке мені потрібне для перевірки божевільної гіпотези, в мою «польову аптечку» з очевидних причин не входить. Більше того, я не зберігаю нічого подібного ні в домашніх запасах, ні в коморах Гоґвортсу. Це взагалі така штука, якаю цілителі користуються раз на сто років. Звісно, можна цю штуку зварити самому… Але тоді постає питання: де? Повертатися в Спінерз-енд з умовно живим Люпином неможна. До школи – й поготів. Рішення очевидне: ми залишаємося тут.

Кімнатою-вільною-від-магії я проголошую спальню – чому б ні, адже вовкулака спить мертвим сном. Білосніжка, бляха, на мою голову… З усіма можливими зручностями я влаштовую його на вбогому ліжку і поперед усього витрачаю півтори години на те, щоб обійти будинок зсередини та ззовні і зміцнити захист.

А лабораторію облаштую в кухні. Або ще краще – в підвалі. Працювати під землею я вже якось звик.

Дім Люпина підключений до камінної мережі, тож іще за годину, перемістившись з крайнього південного заходу нашої чудової країни на її крайню північ (у гоґвортські підземелля), а потім на трохи менш крайню (в свою лабораторію в Спінерз-енді) – я маю все, чого потребує порядний зілляр для цікавої роботи.

У підвалі дещо темно, тож мені доводиться ще зробити вилазку за свічками, а тоді я блокую камін. Про всяк випадок, від гріха…

У підвалі дещо моторошно. У напівтемряві було не видно, але тепер, у теплому жовтавому світлі, погляд вихоплює на стінах численні подряпини, глибокі й довгі – з кожною повнею їх більшало і більшало. Аконітове зілля винайшли не так давно, а до того часу… До того часу Люпинові на вибір залишалися Вересклива Халупа чи льох у батьківській хаті. А коли батьківська хата стала його власною, він переставив засув із зовнішньої сторони люка на внутрішню.

Я намагаюся відігнати від себе нав’язливий і жалюгідний образ оскаженілого вовченяти, яке колись борсалося в цих стінах. Краще зосередитися на тому рецепті, який потрібен мені тут і зараз. І хай допоможе мені «Довідник рідкісних рецептів», що був виданий Міністерством Магії на благо співробітників системи охорони здоров’я.

Зілля виявляється невимогливим: не треба ані мішати його десять тисяч разів, стоячи на голові в день літнього сонцестояння, ані просадити всю вчительську зарплату на контрабандні інгредієнти. До завтрашнього ранку достовірний діагностичний інструмент буде у повному моєму розпорядженні, а до того часу… ох, мерлінові яйка, скільки ж мені треба встигнути до того часу.

– Розпочати роботу над отрутою, на яку давно очікує Темний Лорд;

– Зганяти до вищезгаданого Лорда, подати звіт про розпочату роботу над зіллям, вигадати причину, через яку ця робота знову затягнеться на невизначений термін;

– Заразом розповісти які-небудь жахливі подробиці про те, як провів повню мій нікчемний полонений – і «Аваду» показати, якщо буде потрібно;

– Продовжити кар’єру доглядальниці при цій невдалій жертві «Авади»;

– Поїсти й поспати, хоч трохи, бо ноги мене вже не тримають.

Чи треба казати, що я виконав всі пункти цього плану, крім останнього?..

***

На ранок Люпин і далі нерухомий і німий, хіба що дихає трохи краще, і на дотик нагадує живе тіло, а не шмат мармуру. Він не здригається, навіть коли я проколюю йому руку – цього разу мідною голкою – і збираю в чашу декілька крапель крові.

А най би він так валявся ще десь із тиждень, а? Щоб я встиг завершити досліди і зварити нову порцію збільшувального зілля… І щоб воно, дери його химера, спрацювало нарешті. От тоді б ми з ним поговорили. Тоді йому і в писок можна буде вломити… Мрії, мрії…

Три краплі діагностичного зілля запускають у чаші бурхливу реакцію: кров Люпина шипить і піниться, наче сода в кислоті, а коли туман, що здійнявся над сумішшю, врешті розсіюється, я бачу, що рідина залишилася червоною. Я повільно сідаю – просто-таки на підлогу – і тримаю посудину у витягнутій руці («Бідолашний Йорику! Я знав його, Гораціо») – і дивлюся на неї з усім можливим скепсисом.

Що я знаю і чому я думаю, що я це знаю?

Звідки я знаю, що я не дальтонік і здатен відрізнити червоне від чорного?

Маячня, звісно.

Кров залишилася червоною. Отже, він людина. Пазл склався, але будь я проклятий, якщо розумію цю картинку.

***

Стеля в Люпиновій хаті певно гуманніша, ніж стелі моїх гоґвортських апартаментів: мої прохання були почуті, прийняті до розгляду, і поки що виконуються. Мій підопічний (так, я намагаюся відівчитися від слова «вовкулака») надає перевагу здоровому сну, а не моєму сумнівному товариству. І він не таких дохлий, як на початку нашої співпраці, тож я не мушу тривожно чергувати біля його ліжка. Достатньо оплести його павутинням сигнальних чар: якщо життєві показники поміняються, на краще чи навпаки, я знатиму про це негайно. Додатково перестраховуюсь, перетворюючи одну зі своїх голок у хитрий летиключ: якщо її зламати, вона перенесе мене до Люпинової спальні звідки завгодно, крім хіба що того світу. Таким чином, більшу частину дня я можу бути вільний від обов’язків санітара.

Шкіра хамелеона мокне в оцті, інші інгредієнти основи давно порізані й перетерті, лотосом доведеться зайнятися завтра, бо сьогодні в Корнуолі хмарно без прояснень, а на таємну галявинку в Забороненому лісі мене геть не тягне.

Замість цього я переміщаюся в Спінерз-енд – щоб Червохвіст не надто розслаблявся. І не надто довго мучився питанням, де мене носить. Бо ще, Мерліне борони, надумає розділити своє хвилювання з Повелителем. Я навмисне гучно крокую кімнатою, демонстративно збираю дорожню сумку і набір ножів для збору магічних трав, шумно шукаю в шафі дорожній плащ і голосно жаліюся на мінливу погоду в околицях Бен-Невіс. Нехай мій наглядач вважає, що я вирушив до Грампіанських гір. Хай леліє надію, що я там, може, зроблю необережний крок на хребті, або мене вшкварить блискавкою…

А до речі, якщо я вже сюди зайшов, заберу Елджернона. Мені небавом потрібні будуть миші для дослідів, тож Білий Лорд матиме нагоду випробувати свою владу на корнуольських гризунах.

Сигнальні чари мовчать. Тому, покінчивши зі зборами, я дозволяю собі ще й обід у «Дірявому казані», і візит до маґлівської книжкової крамнички – туристичний путівник по південному заходу Британії мені не завадить. І бажано з переліком пристойних кнайп у містечках, що розташовані неподалік від Люпинової халупи. Надто часто світитися в Тома для мене нетипово і небажано, морочитися з готуванням в Люпина на кухні – незручно і лінь, а кинути їсти чомусь досі не виходить.

Буду вважати, що в мене канікули.

Вдень готуватиму зілля, ввечері буду вечеряти десь у Сент-Айвзі, може навіть за столиком з видом на море, а вночі читатиму книжки, перекладатиму статтю (якщо встигну) і ділитиму ліжко з Ремусом Люпином.

Ідилія, ні?

***

Люпин спить, хамелеонова шкіра мокне в оцті, гроза налетіла й проминула, наповнивши повітря солоною свіжістю. Я відкриваю навстіж вікна, щоб вітер вимів з дому запахи спустіння, готую собі горнятко міцної кави і влаштовуюсь у вітальні, яка заразом виконує функції бібліотеки. Колекція книжок у Люпина невелика, проте цікава. Втім, такі речі завжди цікаві. Хочеш краще пізнати людину – проведи хоча б годинку наодинці з її книжковою шафою…

По-перше, з’ясовується, що Люпин поділяє мою таємну (ба навіть ганебну) пристрасть до маґлівської художньої прози. Хоч це не дивно – наскільки я пригадую, його мати була маґелкою. Тож що тут у нас?..

Кафка, Кізі, Кортасар, Конан Дойл, трохи Агати Крісті й Чарльза Дікенса. Шекспір. Байки Лафонтена мовою оригіналу, поруч «Граф Монте-Крісто» і, звісно ж, збірка поезій Верлена. На тій же поличці з французами сусідять німці: Зігмунд Фройд, Захер-Мазох… раптом старий підручник зоології, виданий в Мюнхені, «Фауст» Гете і «Степовий вовк» Гессе.

Верхні полиці відведені під книжки з нашого світу. Нічого старовинного, нічого цінного, нічого забороненого – майже нудно. От хіба що доволі рідкісне видання: «Дементори. Теорії походження і досвід протидії». Далі екземпляр «Фантастичних звірів» Скамандера, поруч із ним – одразу два польових визначники магічних рослин та істот: один англійською мовою, другий німецькою. Обидва повні пошарпаних закладок. Цікаво все ж, де шарився Люпин десять років, перш ніж повернувся до школи в ролі викладача?

Ліниво гортаю підручник з Захисту для третього курсу. Сторінка триста дев’яносто чотири. Погляд чіпляється за декілька підкреслених рядків, у яких йдеться про так звані «лінії крові» в ієрархії перевертнів. В інший час я б здивувався: нащо комусь позначати такі очевидні відомості? Але зараз  відчуваю, що напав на слід.

Закінчивши оглядати шафу, я переходжу до письмового столу (найнеобхідніша річ у вітальні, що й казати). Шухляди замкнені, але для мене це не перешкода. Ні, мені не соромно.

Моя безпринципність винагороджується майже одразу: в нижній шухляді я знаходжу старенький зошит у шкіряній обкладинці. Щоденник. До того ж списаний тим самим блідим чорнилом бузкового відтінку, яке я щойно бачив на сторінці шкільного підручника.

У щоденнику, звісно ж, проставлені дати. На тому розвороті, що розкрився у мене в руках – вересень шістдесят сьомого. Почерк розбірливий, твердий, у тексті повсякчас трапляється ім’я «Ремус», і я впевнююсь, що знайшов записи містера Люпина-старшого.

Про сім’ю Ремуса я знаю небагато. Знаю, що він теж напівкровний: батько його начебто був третьорозрядним службовцем Міністерства, а також здобув сумнівну славу в наукових колах, як пристрасний дослідник магічних слідів у маґлівському фольклорі. Збіса корисна наукова дисципліна, як на мене.

В 1967 році Ремусові Люпину було сім років. І він вже був вовкулакою.

Я чарами підігріваю каву, що встигла вистигнути, бо я зовсім про неї забув, і з щоденником в руках опускаюся в крісло біля каміну.

Я залишаю це крісло вже на світанку; у роті гірко, очі немов засипані піском. Поклавши щоденник на місце, я замикаю шухляду та йду глянути на Люпина. В його стані нічого не помінялося. Він виглядає відстороненим, навіть безтурботним.

Тепер я знаю про нього надто багато.

Я знаю, як батьки тягали його по лікарях після… нещасного випадку; як вислуховували скупі невтішні відповіді; як, зневірившись у допомозі медиків, почали звертатися до приватних зіллярів і сумнівних знахарів. Як мандрували від містечка до містечка, ніде не вростаючи корінням, і забороняли Ремусові заводити дружбу з іншими дітьми.

Я знаю, як вони врешті знайшли цей дім на околицях географії. Знаю, як облаштували льох у дитячій кімнаті, і як одного разу цей льох виявився недостатньо надійним: просто мати Ремуса нещільно закрила люк; оскаженілий звір витратив пів ночі на те, щоб зсунути закривку. Його заганяли назад у підвал, тицяючи в морду вогнем. На загривку вовка залишилися опіки. На руках батька – також. Я знаю, що на ранок місіс Люпин зібрала речі і пішла, щоб більше ніколи не повернутися, а містер Люпин раз і назавжди викреслив кохану дружину зі свого життя і продовжив довгі і безнадійні пошуки порятунку для сина.

Тепер я також знаю, чому в старому підручнику з Захисту підкреслені рядки про лінії крові: то була остання надія Лоуренса Люпина – але вона не здійснилася, бо Фенрір Грейбек не був альфою зграї.

Термін «лінії крові» частіше застосовують, коли йдеться про вампірів – це важливе поняття в ієрархії клану. В контексті лікантропії його почали використовувати пізніше, в трактатах пізнього середньовіччя – коли і виникла, мабуть, «теорія альфи». Альфа-вовком називають того, чия хвороба не є наслідком переданого йому прокляття. Такі перевертні або народжуються від заражених батьків, або ж самі перетворюють себе на вовків, використовуючи заборонені ритуали, бо вважають, що подвійна природа дасть їм якусь виняткову силу чи владу. Всіх, хто був вкушений альфами, відповідно називають бета-перевертнями, і їхніх жертв – також. Існує повір’я, що вовкулака, «що не спробував людської крові», може позбутися прокляття, якщо власноруч вб’є альфу своєї кровної лінії. Повір’я, звісно ж, тому і вважають повір’ям, що науково доведених висновків «чудесного зцілення» не існує. В хроніках згадується такий собі Кульгавий Бен, який у шістнадцятому (шістнадцятому!) столітті начебто вбив срібним ножем вовкулаку, що його покусав, і тим повернув собі єдину людську природу. Але наприкінці двадцятого століття всерйоз говорити про «звільнення» від прокляття шляхом вбивства?..

Обтяжений новими знаннями (які, як і попереджав Еклезіаст, помножують скорботу), я вдивляюся у паперово-бліде лице колишнього вовкулаки. От тобі й «шістнадцяте століття». От тобі й «не існує науково доведених випадків»…

Ремус Джон Люпин – вовкулака, який так хотів залишитися людиною – і який за тридцять років прокляття не окровив своїх зубів людською кров’ю – знайшов і вбив альфу свої кровної лінії. Сп’яну. «Авадою». Навряд чи взагалі усвідомлюючи, що він робить.

Імовірно, в майбутньому йому світить цілий абзац у підручниках із Захисту. Якщо, звісно, хоч один з нас доживе до того дня, коли цю сенсацію можна буде відкрити широким верствам громадськості.

Я обережно розтискаю йому зуби, щоб влити чергову порцію зміцнювального настою, тихенько дмухаю на свічку і лягаю, не роздягаючись, на край ліжка.