2. НАЗВАНИЙ БАТЬКО (Абдеер І)

Голова просто тріщала, через що він так і не розумів, де знаходиться, а коли намагався розплющити очі, то біль ставав дедалі сильнішим. Згодом схар вирішив, що якщо він не може роздивитися, де зараз є, то слід спробувати здогадатися.

Було доволі холодно та сиро, тому хлопець зрозумів, що знаходиться в якомусь приміщенні під землею. Більшого він не знав, та коли спробував піднятися, то гепнувся головою до чогось дуже твердого.

«Решітка» — здогадався Абдеер.

Голова стала боліти ще дужче, але тепер хлопець знав — це в’язниця.

«Далі було б непогано пригадати, як я сюди потрапив» — проте сил на це у нього не було і він потрохи почав засинати…

— Абдеер! — криком розбудив його співкамерник. — Нумо вставай їсти.

Цього разу Абдеер навіть міг дещо розплющити очі, адже головний біль у нього майже пройшов. Він глянув на другого в’язня, свого «колегу по нещастю». Це також був схар, проте не хазаритської субраси, а свартської — з дещо темнішим кольором шкіри. На вигляд сварту було років тридцять-сорок, на голові він мав дивну зачіску, яку в народі звали «ірокезом».

Абдеер кліпнув очима, потім іще раз і до нього, нарешті, дійшло хто сидів перед ним. Це був той самий чолов’яга, що намагався викрасти коня із конюшні і якого зловили за день до… Тут Абдеер і почав пригадувати, як потрапив до цюпи.

— Ти їси чи ні? — знову обізвався конокрад.

— Зараз, зачекай! — Абдееру було не до їжі, хоч його живіт, напевно, вважав інакше і доволі гучно бурчав.

Почало усе йти шкереберть, коли птах приніс листа із Тана-Бууту, столиці Вестерської Республіки, від правителя міста. Саїд Деррон Авагар писав, що голова Ради Старійшин, Його Поважність Великий Аллі Сейду Абзул помер від старості на дев’яносто другому році життя. Крім того, в листі йшлося про те, що Рада за допомогою сліпого жеребкування обрала наступником Абзула аллі Адуна Абдуаза Маані, який головував місцевою Радою Старійшин в Анат-Бууті, де й проживав Абдеер.

Хлопець згадав, що саме він приніс аллі Маані цього листа.

Голові Ради Старійшин Анат-Бууту було уже сорок років і на його лисій голові не було й волосинки, проте його борода попелистого відтінку була доволі густою та пишною.

«Казали, що він не стриг її відколи померла його дружина».

Абдеер в це, звісно не вірив.

«Сеньйора Агара померла, коли народжувала йому доньку, а тій уже вісімнадцять років…»

Маані був для Абдеера немов тато — він виховав хлопця після того, як загинув його справжній батько, Хазаан Муфаті. Та попри те, що Адун ставився до хлопця як до рідного, Абдеер закохався у рідну дочку аллі Абдуаза. Звали красуню Тамілою.

Вона, як і її батько, була із субраси схарів — хазалінів, але через матір-свартку мала дещо темніший відтінок шкіри. Красуня зачаровувала хлопця довгим темним волоссям та блакитними, як небо, очима. А її прекрасні груди та тонкі стегна були справжньою мрією Абдеера, від якої він відчував напруженість в штанах.

Маані бачив, що хлопець кохає Тамілу, і мав намір видати її заміж за Абдеера, але те, що сталося потім…

Здавалось, от-от дійде до весілля, Абдеер попросив у аллі Абдуаза руки Таміли. Маані, бувши уже в столиці, відправив доньці листа, в якому розповів, що замовив у кравця з Енал-Бууту пишне вбрання для неї.

«Можливо воно мало б служити весільним платтям для Таміли».

Саме тому Абдеер не поїхав із нею разом, а відправив її з торговим караваном.

«Це погана прикмета…»

Проте щастю Муфаті завадила війна. Через кілька днів після від’їзду Таміли, Елфлуум напав на Вестерську Республіку. Абдеер, переживаючи за кохану, на наступний же день зібрав трійку односельців: Ладареда, Узмарена та Косфера, — і вирушив дорогою в Енал-Буут.

«Як тільки побачу її — зацілую до нестями» — думав собі Абдеер, чекаючи на зустріч із коханою. Але, на жаль, все було інакше…

Коли він зустрів Тамілу за кілька верст від Анат-Бууту, то багато слів від неї не почув, але по її зовнішньому вигляду все було зрозуміло. Вона розповіла, що від каравану з десятьох осіб, семеро з яких були озброєні, в живих залишилась тільки одна Таміла.

«Але уже не моя».

Як тільки загін Абдеера зустрів її, та злізла зі свого коня та впала навколішки перед ним, плачучи.

— Пробач мені, любий, я збезчестила тебе. Я… Я збезчестила себе і… І своє дитя…

Абдеер думав, що нічого не ріже гостріше, ніж сталеві шаблі, які кує батько Косфера, Аласан. Але ці слова були набагато гострішими, а рани від них — ще пекучішими…

«Її зґвалтували» — зрозумів він і крикнув щосили до Таміли:

— Хто? Хто це зробив? Хто?!

Ладаред та Узмарен ледь вгамували його тоді, а Таміла так і не сказала, хто саме її торкнувся. Це лиш породжувало сумніви в голові Муфаті.

«Дивно, якщо вони її зґвалтували, то як вона вижила? Як приїхала на тому самому коні, на якому покидала Анат-Буут?» — напружено думав шокований наречений доньки Маані.

А Таміла навіть намагаючись написати листа аллі Абдуазу повідала зовсім мало: «На нас напали за кілька верст від Енал-Бууту, застали зненацька, а тоді…» — на цьому місці, скільки б вона не старалась, писати далі вже не могла.

Абдееру прийшлось дописувати листа самотужки. Також він вирішив, що треба перевірити чи справді Таміла понесла. Саме тому вони пішли до місцевого жерця Дев’яти Богів, який допомагав при пологах кожній породіллі в Анат-Бууті уже майже тридцять років.

Він одразу помітив розпач Таміли.

— Моя бабка була відьмою. А я маю здібності бачити майбутнє. Я знаю… Напівельф у твоєму лоні! Мерзенне створіння Брууна!

Таміла, почувши марення старого фанатика, ще більше почала плакати.

— Дитини треба позбутися! — волав Етіскар, не зупиняючись. — Інакше я розповім усе громаді й цю тварюку виріжуть з черева твоєї хвойди!

«Я прогадав з ним — йому не слід було довіряти».

На другий день жерця Дев’яти Богів знайшли із перерізаною горлянкою.

«Це заради Таміли» — заспокоював себе Абдеер.

Швидше за все, так думала і вона, тому нічого не говорила про це Муфаті. Уже через кілька місяців донька аллі Маані народила хлопчика із гоструватими вухами та очима різних кольорів: праве було блакитне, а ліве — зеленим.

Муфаті прийшлось потрудитися в день пологів: коли в Таміли відійшли води, він розгубився і не знав що робити: їхати в сусідній Маддар по повитуху чи шукати когось в Анат-Бууті. На щастя, Косфер прикликав свою матір, яка і допомогла Тамілі народити, після чого пообіцяла мовчати про форму вух дитяти.

Абдеер вирішив, що видаватиме на початках хлопця за свою дитину, а потім вони з Тамілою переберуться в іншу місцину, якомога далі від зайвих очей.

«В цьому світі ненавидять байстрюків, а тим більше байстрюків-напівкровок».

— Цей хлопчик… Це твоя смерть, Муфаті! — шепотівшепотів жрець в останні секунди свого життя, жадібно хапаючи повітря і плюючись кров’ю.

Дитя Таміла назвала дивним для їх місцевості ім’ям — Алладен.

«Можливо на честь батька» — думав занепокоєно Муфаті.

Сама тільки думка, що хтось скривдив Тамілу, виводила Абдеера із себе. Він би вбив будь-кого, хто торкнувся її проти волі. Абдеер картав себе за те, що дозволив своїй нареченій без нього відправитись в Енал-Буут.

«Я б захистив її, а згодом взяв би за дружину і вона б народила мені купу діточок» — мріяв Абдеер, перебуваючи в розпачі.

Він немов почав втрачати розум…

«А можливо слід було дозволити Етіскару дати їй трунок, щоб вбити дитину?» — питав себе хлопець, а потім відповідав: «Тоді б вона могла й сама померти, а якщо й ні, то стала б безплідною. Я б так із нею не вчинив».

На Абдеера почав надходити сон… Хоча скоріш це був напівсон, адже все було правдою — тим, що вже відбулося. Снився йому той на диво сумний день, коли він взяв доньку аллі Маані за дружину. Не було ніякого дорогого плаття, за яким вона їхала, ні купи гостей — лиш Таміла й Абдеер.

Задовго до цього вони думали спочатку одружитись по звичаю Дев’яти Богів, коли впродовж дев’яти днів святкують весілля і після кожного застілля наречений та наречена зношуються, щоб зачати дитину.

Але в підсумку вони всім сказали, що весілля не святкували, а вчинили по звичаю азаарів, звідки й був Абдеер: наречені попросили благословення, а тоді лягли на сімейне ложе — без музики, гулянок та п’яних гостей.

«І тут ми збрехали: я не пізнав Таміли. Спробував кілька раз після пологів, але нічого не виходило: то вона плакала, то я втрачав бажання, через думки, що в неї вже хтось був».

— Так ти будеш їсти чи як? — збудив Абдеера конокрад і подав йому тарілку із їжею.

Він протер очі та глянув на посудину: в ній був невеличкий кусок сиру і ще не зачерствілі дві буханки хлібу.

Абдеер зітхнув, звабившись їжею:

— Ну давай.

Пліснява, яка покривала сир, не дуже йому смакувала, але це краще, ніж померти з голоду.

— Ну то як ти сюди потрапив? — запитав, кусаючи хлібину, конокрад.

— Це дуже довга історія, друже.

— Хе-хе, кажеш «друже»? Можеш мене звати Скорпіоном.

— Дуже приємно, — збрехав Абдеер, адже немає нічого приємного в сидінні у в’язниці із якимось конокрадом, який себе зве Скорпіоном. — А я…

— Абдеер Муфаті, — продовжив замість нього злочинець, — син куна Хазаана Муфаті. Я одразу впізнав тебе, ти дуже схожий на нього: такі ж оранжеві очі, така ж зачіска і такий же ніс кнопочкою.

Свого батька Абдеер майже не пам’ятав. Лиш знав те, що на одній із чисельних війн його вбив ельфійський лорд Радвіель Сартіс.

— Мою історію ти, напевно знаєш, а от я твоєї — ні.

Абдеер знову зиркнув на чоловіка з ірокезом.

— Розказуй, — поплескав той його по плечі, — я не перебиватиму.

Муфаті доїв свою на диво смачну їжу, облизав пальці та видихнув:

— Гаразд, тоді слухай, — почав він прицмокуючи. — Все почалося після того, як аллі Абдуааз Маані поїхав у столицю і до виконання обов’язків верховного старійшини Анат-Бууту приступив цей клятий Барбакер Хааті. Кілька днів тому, не пам’ятаю коли саме, я, почувши новини із лінії зіткнення, пішов до нього вимагати того, щоб жінок вивезли звідси, адже тут надто небезпечно для них. Хааті натомість лиш обізвав мене боягузом та сказав, що імператор Муріель та аллі Маані уклали договір, щоб не чіпати мирне населення, а я вирішив белькнути йому у відповідь, що Хааті навіть не знає з якого боку тримати скимитара…

— І що було далі?

— Барбакер обурився, попросив вибачень. Хоча слово «попросив» тут недоречно вжите. Він скоріш вимагав. А я його послав…

«В дупу» — в думках доповнив себе Абдеер, а вголос мовив:

— До дідька. Тоді мене і гримнули дубиною по голові. І ось — я тут…

— Цікава історія, — вражено підсумував розповідь Абдеера Скорпіон.

Хлопець усміхнувся попри біль:

— Ще б пак!

Йому чомусь стало цікаво чи сюди заглядала Таміла, коли він був непритомний, тому Муфаті без вагань запитав про це конокрада:

— Чуєш, Скорпіоне, а до мене часом не приходила молода дівчина? Така хазалінка, смуглява красуня із каштановим волоссям та блакитними очима?

— Та, здається, ні. Думаю її просто не пустили б сюди…

«Їй зараз не до мене. Тамілі слід турбуватись про малого Алладена».

— Таких ельфи звуть напівкровками або мішанцями, — мовила після пологів йому мати Косфера, яка сама була з Енал-Бууту і навчалась там медицини, поки не вийшла заміж.

Він ненавидів малого, адже це був символ того, що його наречену збезчестили.

«А якщо це вона зрадила мене? Може Таміла сама розсунула ноги перед якимось сраним сторічним ельфом?»

— А чому ти питаєш? Це твоя дівчина? — зацікавлено спитав Скорпіон.

— Моя дружина, — збрехав вдруге Абдеер, — може й не зовсім законна в очах звичайних жителів Схару… Ми одружились по азаарському звичаю…

Тут ні з того ні з сього почувся скажений гуркіт копит, іржання коней, а через десять-двадцять хвилин — брязкіт зброї та страшний людський крик, який перервав роздуми Абдеера.

«Щось сталося» — насторожено зрозумів він. Скорпіон через неясність ситуації почав нервово дихати. Абдеер гукнув тюремника, який мав сидіти назовні біля входу в підземелля, яке в Анат-Бууті звали в’язницею.

Через приблизно пів години від початку заворушень назовні, до підземелля хтось увійшов.

Один крок, другий, третій…

Скорпіон взяв тарілку від їжі в руки й був готовий застосувати її як зброю. «Гість» підійшов ближче до факела, який служив єдиним джерелом світла в темниці.

Темна свартська шкіра, чорні очі, коричневе волосся, широкі ніздрі та пишні бакенбарди — Абдеер одразу впізнав хто це.

— Фіддер Агін, — схилив голову Абдеер, видихнувши. — Скорпіоне, облиш тарілку, очільник сторожі Анат-Бууту нам не ворог.

Скорпіон кинув тарілку на землю.

— Поки що.

Фіддер був в повному озброєнні: легка туніка, поверх неї срібляста кольчуга, наплічники, шкіряні поножі та вапенрок із гербом таїбу Агінів, який тепер очолював його старший брат, Ваганор Агін, що носить титул аїта Анат-Бууту.

— Що коїться зовні? — занепокоєно спитав Абдеер.

Агін прочистив горло і сплюнув слину.

— На нас напали, — з болем на лиці мовив Фіддер.

Лиш тепер Абдеер помітив, що той важко поранений в ліве стегно.

— Що? Хто? — запитав Скорпіон, намагаючись зберігати спокій.

— Загін на чолі з Анзаіелем Сартісом. Їх не більше сотні, але вони добре озброєні та всі при конях, — Фіддер зробив паузу. — Приїхали й спитали мого брата. Той дурень висунувся зі свого помістя, яке нічим замок і не нагадує, та пішов до ельфа, а мені наказав зібрати усіх чоловіків, які вміють тримати зброю. Братова та моя жінка зі служницями, здається, втекли. Але, як тільки я підоспів, почалась м’ясорубка. Я не знаю про що вони говорили, але мого брата та більшість членів Ради Старійшин Анат-Бууту перерізали у нас на очах. Я з п’ятьма десятками зібраних на швидку руку бійців якось згуртувались, але кіннота Гончих Саррабії нас розтовкла і розсіяла.

Він шмигнув носом.

— Ті, хто вижили, відступили хто куди. Зараз люди Сартіса там добивають тих, хто ще живий. Вбивають кожного, хто попадеться на очі…

«Знову це жахливе прізвище — династія вбивці мого батька».

— І що ж нам робити? Ти ж не залишиш нас тут? — запитав тремтячим голосом Скорпіон.

— Гаразд, зараз знайду тут ключі й допоможете з кіньми — треба вшиватися звідси. Може знайдемо ще мою дружину із жінкою Ваганора.

Як тільки двері від решітки скрипнули, затримані вискочили із камери.

«Не так я уявляв собі повернення на волю».

— Мені треба до Таміли. Я мушу врятувати їх з Алладеном.

— Ти не підеш із нами до конюшні? — спитав Фіддер.

— Нехай іде, — погодився Скорпіон, — Ми візьмемо трьох коней і рушимо до їхнього з Тамілою дому, ти ж знаєш де він, Агін?

Той у знак згоди махнув головою зверху вниз.

— Тоді беремо коней, забираємо ваших жінок і вшиваємось звідси.

За хвилину вони уже були надворі. Абдеер побачив Узмарена, в мертвому тілі якого було з десяток стріл. Деякі будинки палали ясним жовто-червоним полум’ям і це жахливо непокоїло Муфаті. Йому не хотілось, щоб його дім повторив ту саму долю…

«Лиш би встигнути до Таміли…»

—Барбакер Хааті, щоб його Бруун побрав! — вилаявся Абдеер, коли побачив понівечені тіла знайомих людей. — Я ж казав… Слід було забрати жінок і дітей звідси. Вони ріжуть без розбору!

— Не кричи ти! — спам’ятав хлопця Скорпіон.

Але йому було важко стримати емоції, бачивши всі ці трупи. Викривлене в передсмертному страху обличчя Ладареда було ще тільки квіточками. Батьків Косфера взагалі проткнули списом і засилили один на одного, як ніби бісеринки на голку.

«Кляті ельфи. Деякі з них навіть із вбивства намагаються зробити якесь хворе мистецтво».

Ця картина змусила Абдеера заціпеніти від жаху.

— Мало їм матері Косфера, так вони навіть дядька Аласана, кращого коваля округи не пожаліли… Нелюди!

Агін також скривився від побаченого. В його очах палав сум та ненависть, але він, на відміну від Муфаті старався не кричати, щоб не привернути увагу ельфів до себе.

— Навіть дітей повбивали… Лиш би моя Рсара вижила…

— Тут немає стін, — підсумував очевидне Скорпіон. — На місці цього Анзаіеля я саме сюди й напав би. Це легка здобич: торгове містечко, багато жінок, — він підхопив з землі два скимитари для себе, — і багато дітей, яких можна продати в рабство.

Абдеер взяв собі короткого списа, який лежав біля тіла тюремника з відтятою головою.

— Тобто? Рабства немає ні на Адебарі, ні в Іккарі уже давно.

Скорпіон засміявся на прощання:

— І рабства нема, і магія вигадки, Абдеере, аякже…

Далі Муфаті повинен був діяти сам.

«Ельфів не надто багато. Можливо, решта саррабійської армії зовсім недалеко. Це тільки капля в морі».

Тишком-нишком він пройшов майже до самої хатини Таміли. Ельфи щось верещали, сварились між собою, а хтось і бився один з одним. Не кулаками.

«Це мій шанс вибратись із Тамілою з цього пекла непоміченим».

Перед входом до приміщення, де вони жили разом із Тамілою, Абдеер помітив одного ельфа. Побачивши шкіряні обладунки ворога, Муфаті зрозумів який у нього буде план дій. Абдеер почав просто бігти прямо на вухатого. Той, помітивши це, мав, напевно, намір погукати своїх, але спис, що влетів ельфові прямо в груди, не дозволив йому зробити це.

Далі Абдеер вирішив, що якщо в їхній хатині хтось є, то слід вибрати якусь іншу зброю замість списа, яким він вбив бідолашного ельфа. На щастя, в мерця при собі на поясі був короткий меч.

Проминувши прихожу, Абдеер направився у власну спальню. Там він побачив жахливу картину: Таміла лежала на підлозі в порваному одязі, відбиваючись від двох ельфів, які намагались її зґвалтувати. На щастя, ні лисий стариган, ні хлопчак в шоломці, здається, не побачили малого Алладена в зробленій Абдеером колисочці.

«Вдруге я не дозволю скривдити Тамілу!»

— Не чіпайте її! Ходіть до мене! — заричав Абдеер і кинувся на молодшого ельфа.

Він збив з нього шолом, а потім міцним ударом розрубав йому плече до лопатки й навіть нижче. Проте меч Абдеера застряг і це дало шанс лисому ельфові. Саррабієць підняв з підлоги кинджал ще до того, як Абдеер встиг щось зробити. Сталь блиснула в напівтемряві, розсікла повітря і з плескотом увійшла в плоть Таміли.

В очах Муфаті потемніло від побаченого, але він врешті-решт знайшов в собі сили кинутися вперед…

Коли Абдеер прийшов в себе, то намагався вихопити той самий злощасний кинджал у вухатого виродка. Ельф наблизив вістря клинка до ока Муфаті. Здавалось ще трішки й він труп.

Виходу не залишалось. Муфаті вхопився правою рукою за лезо і вирвав зброю у ворога, скинувши його з себе. Долоні Абдеера почали трястися ще більше, коли він побачив свої рани. Його пальці були порізані майже до кісток, а спробувавши їх зігнути хлопець відчував нестерпний біль. Тому він взяв кинджал в ліву руку. Ельф знову напав, але цього разу Абдеер відсахнувся від нього скривавленою рукою. Той рефлекторно спробував протерти око, але натомість отримав клинок в шию. З роту саррабійця полилась кров. Муфаті відкинув труп ельфа і перелякано прикляк біля скривавленої Таміли, не відпускаючи кинджала зі скривавлених рук.

«Ні, тільки не це…»

Абдеер, оглянувши рану, міцно схопив Тамілу за праву руку і поцілував її, молячись усім звіданим богам, щоб вона зосталася жива.

— Врятуй мого Алладена, прошу. Заради мене, благаю, забери його звідси в безпечне місце. Я знаю, що не заслуговую твого кохання, але вирости мого хлопчика, як свого власного сина, — ледь чутно вона сказала Абдеерові на вухо.

Він не знав що й казати крім майже безнадійного:

— Все буде доб…

Не встигши договорити, він щосили гепнувся на землю, впустивши кинджала в калюжу крові Таміли. Обернувшись, Абдеер побачив неймовірну картину: молодий ельф, якого він, здавалось, вбив, схилився, намагаючись задушити схара.

— Гадав вбив мене, га? — посміхнувся, плюючись кров’ю, вухатий виродок із мечем біля лопатки. — Е, ні. Ми, ельфи, не прості створіння…

Абдеерові уже не вистачало повітря.

— Більшість з нас може й викапані люди із вухами іншої форми. Але я відношуся до ельфів Сильної Крові. Кожне п’яте ельфійське дитя є таким як я: ми живемо більше, ніж звичайні люди, ельфи чи гноми й вбити нас можна лиш ударом в голову. Ріж ти мене хоч до пупця — мені байдуже.

Легені Муфаті спорожніли й він почав помалу заплющувати очі. Закрив раз, потім вдруге, а потім…

Коли Абдеер закрив очі втретє, то відчув, що може дихати. Він глянув на ельфа: від лівого вуха до губ в нього виднівся глибокий поріз, а потім… Потім більша частина голови миттєво зіслизнула і впала на землю, а заразом впала і решта тіла ельфа на Абдеера, заливаючи того темно-червоною Сильною Кров’ю.

Далі Муфаті розгледів лице Скорпіона: його дивакувату зачіску, очі темно-червоного забарвлення, горбатий ніс і небриту чорну щетину. Той подав Абдеерові праву руку, щоб допомогти йому встати. Натомість хлопець підповз до лежачої недалеко Таміли і гукнув свартові:

— Малий, там, в колисці. Бери Алладена і вшиваємось.

Муфаті важко дихав після того, як ельф ледь не задушив його. Від люті в нього почалось розпливатися все в очах.

«Щось зі мною не так…»

Він немов втратив владу над своїм тілом на деяку мить, а коли повністю оклемався і віддихався, то помітив величезну калюжу крові, в якій лежала Таміла. Вона з останніх сил стискала лівою рукою свою рану на животі й важко дихала уже навіть не намагаючись говорити. Слід від удару кинджалом був надто глибоким, навіть глибшим, ніж йому здалося спочатку.

На підсвідомому рівні Абдеер розумів, що це означає, але не хотів у це вірити. В нього ледь не відібрало мову від такого страшного видовища і по його обличчі тільки те й робили, що котились сльози.

«Тоді я мушу… Хоча б я мушу щось їй сказати».

— Таміло, ти мене чуєш? — він стиснув її праву скривавлену руку. — Зараз ми… Ми заберемо тебе з Алладеном звідси. Скорпіон із Фіддером привів коней. Все буде добре…

— Власне, — Скорпіон зробив паузу, насторожено дивлячись на Абдеера, — Агіна вбили ельфи, а я привів лиш двох коней.

Ця новина приголомшила Муфаті ще більше. Ситуація і так була скрутною, а ще й це… Проте, з’ясовувати як помер Агін не було часу.

— Тікай, — сказала захлинаючись кров’ю кохана Абдеера. — Їдь звідси, я вже мертва.

Вона вже сопіла, а не дихала, а з носа та рота текли малесенькі струмки крові. Такі ж самі, як ріки сліз із очей Абдеера.

— Ні! Я не дам тобі померти, чуєш? Ти моя, я тебе кохаю і ти не помреш! Я не дозволю!

Він обнімав її, цілував червоні від крові губи дівчини й плакав. Плакав, що більше ніколи не побачить її волошкових очей, гарненького носика, не відчує смак її солодких губ, не почує її прекрасного голосу і не вдихне запашного аромату її волосся.

Муфаті ще раз поцілував Тамілу і в розпачі притулив її до себе. Його сльози капали їй на шию і, безнадійний крик, напевно, приманив би ще нових ворогів, якби Скорпіон не поклав свою руку на ліве плече хлопця і не опам’ятав його.

— Вона померла. Співчуваю, — мовив мертвим голосом конокрад, дивлячись на Муфаті як на божевільного. — Але нам треба йти. Негайно!

Абдеер підвівся з калюжі крові і підійшов до Скорпіона, намагаючись взяти на свої червоні руки Алладена.

— Спершу витри руки в щось. Он там, рушник висить.

Муфаті так і зробив. Поки він полоскав руки у відрі з водою та витирав у ганчірку, його очі так ніби кипіли, а вуха палали від незрозумілого туману в голові.

«Може краще не брати Алладена на руки? А що як я його впущу випадково? Не в тому зараз я стані, щоб дітей тримати на руках, тим більше будучи в сідлі.

Попри плач, він узяв малого на руки й пішов до виходу.

«Тепер ти — мій син. До останнього мого подиху».

Надворі досі стояв ґвалт, десь на краю містечка горіла яскравим полум’ям конюшня, а двоє коней стояли за крок від дому, в якому зростав Муфаті. Скорпіон скочив на плямистого рисака, а Абдеер з малим на руках осідлав молодого вороного коника.

«Ну, може не впаду» — сподівався він, запхавши ноги в стремена.

— Потрібно рухатись на південний захід, перебратись бродом через ріку до безпечного місця, — поміркував Скорпіон. — Якщо не зустрінемо ельфів, то все вийде.

— Тоді якомога швидше їдьмо звідси, не хочу залишатися тут більше ні на мить — холодно відповів Абдеер, щосили вдаривши острогами коня.