1. ПЕРЕБІЖЧИК (Ауріель)

Смерть. Його чекала смерть.

Ауріель сидів у в’язниці уже тиждень. Можливо трохи більше чи навпаки — менше. Не те щоб він не вмів рахувати, просто після кількох днів тут бажання це робити просто відпадало. Холод, сирість і пацюки — ці три речі робили перебування у цюпі Енал-Бууту для Ауріеля нестерпним. А ще тут жахливо смерділо — усьому виною був нічний горщик. Скільки б раз його не виносила варта, смердіти не переставало.

Факелів тут не бракувало: один навпроти камери й два на стіні поруч з вхідними дверми. Завдяки маленькому віконцю Ауріель легко міг розібрати чи ніч зараз, чи день. Тому все його перебування у в’язниці було зведене до споглядання в вікно вдень і на милування полум’ям факела вночі, якщо він тоді, звісно, не спав.

«Завдяки клятій війні я піднявся, через неї я й помру» — розпачливо казав собі Ауріель.

Але от залишалось питання: як саме?

«Мене повісять чи відрубають голову?»

Хоча спершу слід дожити до страти. А це була не легка справа: він уже потроху кашляв, мав сильно закладений ніс, а голова просто тріщала кожного ранку.

Їжу, якщо це так можна назвати, приносили двічі на день — це був зазвичай трохи зачерствілий хліб із якимось м’ясом або вареними курячими яйцями. Пити приносили двічі на добу, хоча іноді тюремник Гарон зглядався і давав йому попити зі свого бурдюка трохи вина. Неочікувано, що він це робив, знаючи за що Ауріеля кинули до в’язниці.

Іноді вони з Гароном розмовляли про різні цікаві речі. Так Ауріель дізнався, що тому уже шістдесят років.

— Багато для людини, але для ельфа Сильної Крові — це лише початок життя, — казав він Ауріелю, посміхаючись своїми широкими устами.

Цього ж дня Гарон вирішив почати розмову з Ауріелем з компліменту його бороді:

— Ще трішки й буде красивішою, ніж моя.

Ауріель у відповідь засміявся. Він пригадав коли у нього вперше почало рости волосся на обличчі.

«Вісім років тому — саме вчасно для таких ельфів, як ми із Гароном».

Одноокий тюремник виявився доволі веселою людиною, хоч, на перший погляд, так не здавалося: на вигляд він був дисциплінованим, серйозним та стриманим воякою. А насправді ж Гарон навіть розповідаючи Ауріелеві про те, як позбувся лівого ока, ані на секунду не втрачав свого прекрасного почуття гумору.

— На, випий, друже, вина. Може ти вже зрозумієш якого сорту воно, — тюремник протягнув бурдюк.

В’язень ковтнув кислуватого напою раз, потім вдруге і зрозумів:

— Світленьке із Ллонсу. Звісно, не найкраще, що я куштував, але, як то кажуть, на безриб’ї й рак риба, — він протягнув бурдюк через щілину для їжі назад до Гарона. — Дякую тобі.

Ллонс… Скільки приємних спогадів мав Ауріель родом із цього прекрасного міста…

Тут почувся тупіт — хтось з твердою підошвою спускався по сходах.

Гарон почухав свій кирпатий ніс.

— Цікаво, хто це йде сюди? — думав він.

— Імператор, звісно, хто ж би ще? Прийшла моя смертна година.

«Зазвичай Муріель не виносить вироки особисто, але я не простий вояка, а паладин Його Величності — лицар, якого він на свою біду власноруч висвятив кілька років тому».

Та увійшов до приміщення зовсім не саррабійський імператор. Це був ельф із прекрасно відполірованими панциром та наплічниками найвищого ґатунку. Очі його були, мов зелене листя дуба, він мав коротке світляве волосся, яке полюбляв зачісувати направо, а шкіра на його обличчі була надто гладкою і вказувала, що відвідувач є юним ельфом Сильної Крові. Також він мав кілька шрамів, найбільший з яких був біля правого ока.

«Еллас» — зрозумів Ауріель і за звичкою посміхнувся, побачивши свого найкращого друга.

З ним він товаришував давно, хоч Ауріель був старшим на тринадцять років. Все розпочалось із того, що його на службу взяв батько Елласа — Вілтор Алас. Після того, як хлопець врятував його у битві, лорд Алас зробив Ауріеля вчителем Елласа по бою на мечах, оскільки визнав, що кращого фехтувальника, ніж він, у своєму житті не бачив. А Еллас своєю чергою навчав його ельфару — мові, яку досконало знали лиш тисячі, якщо не сотні людей на світі.

«Що ж, дофехтувався» — зробив гіркий висновок Ауріель.

Еллас був, як завжди, ясний на вроду та виглядав по-справжньому шляхетно вбраним, до пари своєму запальному характеру.

Хоч Ауріелю було якось ніяково від того, що друг побачить його в такому стані, та все ж він був радий повидатися з Елласом.

Ув’язнений знітився коли впізнав свого товариша через віконце дверей камери.

— Не думав, що ти встигнеш прибути до моєї страти, — мовив Ауріель підходячи до дверей впритул.

Еллас прикусив губу з жалю.

— Не кажи так, Ауріель, — його голос затремтів. — Можливо… Все обійдеться.

В’язень іронічно посміхнувся.

— Ти завжди був наївним дурником, Елласе.

З його зелених очей покотилась сльоза.

— Ауріель, я мав… Якщо я все розкажу, можливо…

— Тихо, Елласе, — він приставив палець до своїх потрісканих губ. — Що зроблено, те зроблено…

— Ти мій друг і я тебе не кину!

Гарон показово покашляв, щоб привернути до себе увагу.

— Там ще хтось іде! Це вже, думаю, точно імператор Муріель.

Ауріель просунув руку в щілину, через яку йому подавали їсти.

— Бережи себе і свого батька, друже мій.

Еллас вхопив його руку обома своїми та міцно стиснув.

— У світі не буде кращого друга, ніж ти…

— Та й паладин з мене був непоганий, еге ж?

В коридор між тюремними камерами Енал-Бууту увійшло п’ятеро добре озброєних людей.

«Це кінець» — безнадійно подумав Ауріель.

Імператор був одягнений у дорогу верхню туніку, напевно із парчі, поверх цього він мав позолочену кольчугу зі сталевим нагрудником у вигляді корони Саррабії, а з лівого плеча в нього звисав легенький напівкруглий плащ, на якому Ауріель помітив герб династії імператора.

Ельфів з монаршого сімейства звали Тессанами, і на їхньому гербі було зображено замок Нунсіл, столицю держави ельфів, над яким височіли два чудернацькі створіння — василіск і мантикора, а над їх головами — корона Саррабії. Корона, яка вінчала голову імператора Муріеля вже сімнадцять років.

«За ці роки він, напевно, не раз судив підлеглих за дезертирство і зраду. Що ж, я готовий».

Еллас елегантно вклонився імператору.

— Ваша Величносте, я, напевно, піду.

— Залишся, Елласе, — категорично відмовив йому Муріель. — Стань біля Анзаіеля позаду мене і послухай, що скаже твій друг на свій захист…

Анзаіель глянув на Елласа своїми фіолетовими очима й махнув пишною каштановою гривою. Одягнений він був в позолочені сталеві обладунки із наплічниками у вигляді голів лиса. На його грудях був зображений фамільний герб династії Сартіс — білий лис на зеленому полі.

«Лис більше асоціюється із його батьком» — говорив якось лорд Вілтор Алас.

На відміну від зовнішності, Анзаіель справді не був схожий на свого батька за характером. Та все ж він, м’яко кажучи, не любив Ауріеля і на це були свої особисті причини…

Гарон відчинив скриплячі двері від його камери й туди увійшов імператор з Анзаіелем. Троє гвардійців залишилось біля входу в темницю, позаду Елласа та одноокого тюремника.

Муріель мовчки глядів на Ауріеля, той своєю чергою — на імператора. Паладин помітив, що через не найкращі умови у Його Величності на лиці з’явилась солідна щетина, а на голові уже було надто багато волосся.

«Правителю Елфлууму не завадив би цирульник. Як і усім нам. Окрім мене, звісно ж. Моя голова все одно скоро красуватиметься на списі».

Імператор кліпнув своїми зеленими очима і почав чергову запальну промову:

— Ауріелю, сину Іккаріеля, паладин Саррабійської Імперії на службі в лорда Вілтора із династії Аласів, ти обвинувачуєшся в убивстві. Кажуть, що ти в нахабний та жорстокий спосіб прикінчив трьох моїх вірнопідданих: старшого сина лорда Ігберіеля Олдора, благородного паладина Перрата, і двох лицарів лорда Етеліна Сальваара. Можеш підтвердити або спростувати ці обвинувачення?

В горлі затриманого немов ком став.

— Так, я… — нервово запнувся Ауріель. — Мені прийшлося вбити їх, захищаючи свартську дівчину від зґвалтування. Я просив дати спокій їй, казав зупинитися, а вони… Вони оголили свої мечі, — паладин видихнув від хвилювання. — Що було далі, ви знаєте.

Анзаіель розлючено посміхнувся:

— Скажи чесно, ти потім хоч трахнув цю схарську сучку?

Ауріель зиркнув на Елласа: той, не втримавшись, ледь не кинувся на Сартіса через слова, що летіли з його писку.

«Слава Джероонові, що не кинувся».

Анзаіель був чи не найкращим фехтувальником в усіх Звіданих Землях і будь-який клинок навпроти його Блиску виглядав, як зубочистка. Позолочений меч-півторак з ебоніту мав неймовірний вигляд навіть у піхвах власника, а довершувало його руків’я у вигляді вискаленої лисиці.

— Як ти смієш, Анзаіелю, так говорити із паладином Саррабії, ще й в присутності Його Величності імператора Муріеля!

— Помовч, Алас, не до тебе зараз! — фиркнув Муріель.

— Тоді якого дідька ви попросили мене залишитись тут?

Почувши ці слова, Анзаіель, скрививши мармизу, почав намацувати руків’я свого не менш красивого, ніж Блиск, кинджала.

— Не тобі говорити про повагу коли ти так розмовляєш з імператором! — зверхньо дорікнув Сартіс. — Негайно попроси вибачення, а інакше будеш наступним!

«Ще й цього бракувало».

Та, на щастя, в Елласа стало клепки попросити прощення за свої слова, бодай не щиро.

— Тільки з поваги до моєї прекрасної дружини й водночас твоєї сестри, я тебе не вб’ю, але обіцяю, що наступного разу відріжу тобі язик і віддам лордові Вілтору на згадку, Елласе, — застеріг, ледь не клацаючи зубами, Муріель. — Можеш бути вільним.

Не встиг Еллас покинути темницю, як імператор знову звернувся до Ауріеля, проте вже менш офіційно:

— У твоєму віці я вже правив Саррабією після смерті мого батька, імператора Реніса. У мене не було часу для таких дурниць: я мав дружину і двох дітей, — говорив правитель Саррабії, щоправда, забув, що у нього, крім імператриці Назіф і їхніх дітей, принца Маквіеля і принцеси Ассари, було не менше трьох десятків наложниць і купа незаконно народжених дітей.

Батько говорив Ауріелю, що, за чутками, було навіть створено спеціальну гвардію, зібрану з байстрюків Муріеля. Їх звали Синами Імператора, хоча входили туди не тільки сини, а й дочки Муріеля. Підрозділи цього загону і по цей день охороняють кожного із законних дітей імператора: і у Маквіеля, і у Розаїль, і в Азмуїла, і в Ассари є, як найменше, п’ять воїнів цієї гвардії для захисту власного життя.

Навіть після цих довгих спогадів Ауріеля імператор продовжував говорити:

— Ким ти був до того, як лорд Вілтор Алас взяв тебе у зброєносці після битви за Айзенол? Ніким, — сам же й відповів Муріель. — А я ж після того, як ти врятував лорда Аласа в одній із пізніших битв, власноруч висвятив тебе в лицарі, пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю битву за Ніаре. Лорда Вілтора скинули з коня і він зламав ногу. Щастя те, що він зумів вижити. Ми тоді програли.

— Що ж, Ауріелю, — підсумував спокійним тоном імператор, — а сьогодні програв ти. Гароне, веди цього зрадника на центральну площу, а ти, Анзаіель, доручи бити в дзвони та скликати людей на страту.

«Ось і все. Тепер справді кінець».

Очі Анзаіеля палали ненавистю, але його лице не показувало ніяких емоцій щодо вердикту Муріеля.

«Десь в глибині душі я його поважаю, а чи поважає він мене після цього всього?»

Гарон одягнув на Ауріеля малі залізні кайдани й тихо мовив йому на вухо:

— Мені шкода.

Тюремник поспішаючи вивів Ауріеля із підземелля й одразу за ними вийшли імператор та Анзаіель. Перший мовив до другого:

— Сартісе, я хочу, щоб ти виконав цей вирок…

Подих приреченого на смерть ставав все тяжчим і тяжчим.

«Я віддаю своє життя задля дорогої мені людини. Яка смерть може бути кращою, ніж ця?» — риторично запитував себе Ауріель.

Анзаіель впав на коліно, а вітер продовжував роздмухувати його каштанове волосся, зібране в так званий кінський хвіст.

— Це буде честю для мене, Ваша Величносте.

Ауріель просто закрив очі. Він віддавав перевагу своїм спогадам замість ненависних поглядів солдатів саррабійської армії.

«Це кінець».

Кінець його недовгого, але щасливого життя. Ауріель досяг того, чого й не планував досягнути. Він, бувши простим сином коваля, став лицарем Саррабії, паладином на службі Вілтора Аласа.

На Ауріеля нахлинули спогади. Він згадав той день, той солодкий день, коли він переміг на великому турнірі в Ллонсі, де в фінальній битві вибив із сідла того самого Анзаіеля Сартіса. Напевно, саме після цього випадку він так його зненавидів.

«Ну звісно, адже якийсь гівнюх без роду переміг не когось там, а самого спадкоємця Айзенолу, як він ще міг відреагувати?»

Балачки у народі та висміювання серйозно зачепили тоді сімнадцятирічного Анзаіеля, адже вже в ту пору його звали кращим бійцем та вершником не тільки в Імперії, а й в усіх Звіданих Землях. Його переміг новоспечений лицар, навіть не паладин, а лише якийсь безрідний вискочка і байдуже було на те, що Ауріель був старшим на десять років від Сартіса. Вже пізніше лорд Вілтор Алас розказував йому, що напередодні турніру Анзаіель пообіцяв Лареллі Тауріс перемогти на турнірі й присвятити цю перемогу їй.

«Я бачив її лиш раз, але справді був вражений її красою. Не дивно, що сімнадцятирічний хлопчина закохався в неї».

Анзаіель так і не завоював леді Тауріс, а цей єдиний випадок, коли Ауріель бачив Лареллу був на її заручинах з Елласом, який на дев’ять років молодший за неї. Дату весілля ще не обрали, але воно мало б відбутися після закінчення цієї війни.

«Шкода, що не погуляю на Елласовому весіллі» — зажурився Ауріель, дивлячись на натовп, який зібрався на головній площі Енал-Бууту, щоб подивитись на страту зрадника Саррабії.

І справді, народу було чимало. Ауріель помітив кількох лордів та деяких своїх знайомих. Був там і лорд Унфаріель Сванрігель, і лорд Ігберіель Олдор, батько полеглого Перрата, зі своїм братом Хайроном, а також лорд Етелін Сальваар та страшний на вигляд іккарський капітан найманців з острова Сварт, якого кликали Яструбом.

— Зрадник! — кричала розлючена юрба.

Деякі були більш винахідливими, обзиваючи його словами, яких він і не до кінця розумів.

— Схарський прихвостень! — зі сльозами на очах кричав лорд Ігберіель в надії самотужки поквтитатися з убивцею його сина. — Паскудний убивця! Ти мені відповіш за мого Перрата, непотріб плебейський!

Це було лише кілька фраз із тих, які лунали в його бік. Решта були набагато гірші та непристойніші.

Деякі з них кричали навіть вчорашні схарські купці-патріоти, які з приходом Саррабії різко змінили свої погляди, коли почули обіцянки імператора про тимчасову відміну мита.

Видивляючись знайомих у натовпі, Ауріель не помітив, як його привели до місця страти. Гарон трішки заметушився, вивів смертника на ешафот, а потім поставив перед паладином кубан, на якому здебільшого кололи дрова.

Ауріель знову подивився на юрбу. За кілька кроків від неї він помітив, що Еллас чимдуж намагався прорватися до друга, але, на жаль, а може й на щастя, цього він зробити не зміг — охорона скрутила йому руки й відвела якомога далі.

Гамір в натовпі пронизав хриплий голос імператора:

— Зараз, посеред війни, ми повинні стратити цю людину. Це не схар, а ельф, який воював на нашому боці, — зауважив Муріель. — І це не простий вояка, а паладин Саррабійської Імперії! Лицар, щоб його! Ім’я йому Ауріель і він зрадив свою країну заради якоїсь свартської дівки і її принад! Сьогодні на нього чекає кара!

Імператор презирливо сплюнув і підійшов до Анзаіеля та мовив до нього:

— Закінчуй це.

Народ заволав на честь згоди з Муріелем Тессаном. Друг Анзаіеля на ім’я Лаліель Дорвен, схилив Ауріеля на кубан, а Гарон зібрав його волосся, щоб воно не перешкоджало мечу виконавця вироку.

— В якого б бога ти не вірив, я сподіваюсь, ми ще зустрінемось в потойбічному світі. Amadamoor!

Почувши «прощавай» на ельфарі, Ауріель посміхнувся востаннє у своєму житті.

Як тільки Анзаіель витягнув з піхов свого меча, на Блиску одразу ж замиготіли промінчики сонця.

«Джерооне великий і всемогутній, даруй мені місце в раю!» — молився Ауріель

Сартіс схилив підборіддя на руків’я меча та урочисто запитав:

— Засуджений, в тебе будуть останні слова?

«Так ніби вони врятують мені життя…»

Смертник заплющив очі.

— Ні, — відповів він. — Роби вже свою справу…