Гогі два

Маші не було вдома.

Двері в кімнату Давида були відчинені й у щілину можна було побачити світло невимкненого нічника.

Пройшовши у спальню, він втомлено ліг на ліжко.

Кирило внизу вже, мабуть, заснув.

Складно сказати скільки він випив, але повело його немало. Тим паче він ніколи не сідав за кермо на підпитку, а значить ситуація і справді надзвичайна.

Спиртне завжди діяло так: кілька чарок чогось міцного – і фініта. Це закономірно. Зрештою для цього алкоголь і існує – змінений стан свідомості й усе таке.

Він не любив грати за команду стереотипів, але на правах грузина знався на добрих винах. В його барі завжди можна було знайти пляшечку відмінного червоного напівсолодкого до обіду, а за вечерею вони з дружиною любили розтягувати кілька келихів білого сухого переглядаючи чергову серію «Друзів».

Він не був пияком, але якісні напої гармонійно доповнювали його життя і він ніколи не бачив сенсу від них відмовлятись.

Але Кирило бачив.

Олександр не міг пригадати жодного випадку, коли б його товариш тримав у руках бокал. На жодному обіді, на жодній зустрічі. Він прийняв цю особливість як факт і ніколи не ставив питань. Може в нього алергії? Може він нечутливий до спиртного? Може він на якихось таблетках? Може йому не подобається смак? Може він і взагалі закодований?

Варіантів безліч і вони всі прийнятні.

Просто Кирило Буданов ніколи не пив.

І коли п’яне тіло завалилось на поріг його будинку, Олександр не міг не ставити питань. Але, звичайно ж, запитувати було нікого, то й вклавши товариша спати, він пішов до себе.

І майже заснув.

Ця ніч знову ставала класично-нормальною  – в кімнаті пахло лавандою, а біля вікна метушливо пурхала нетля. Все було добре у його власній спальні на великому м’якому ліжку. Він прикрив очі всього на мить, зосереджуючись на приємній нічній прохолоді. Підтиснувши кілька разів замерзлі пальці він думав про те, що пора закривати на ніч вікно і це стало його крайньою думкою на межі реальності та сну.

Неочікувано пролунав різкий гряк.

Тяжкий удар дерев’яних дверей об стіну супроводжувався голосним стуком і сон як рукою змело.

Кирило стояв проти світла з коридору і тому Олександр бачив лиш його чорну фігуру.

– Мені погано… – почав він якось незвично тихо і сором’язливо.

– Ну звичайно тобі погано, Будан, – відповіли йому з ліжка, розминаючи затерплу руку, яка лежала під щокою. Доводилось докладати зусиль, щоб звучати бадьоро і зацікавлено.

Гість зробив кілька кроків вперед і зайшов до кімнати. Кирило робив це так неспішно і невпевнено, що Олександрові навіть стало незручно, але він продовжував мовчки спостерігати за ним. Чоловік тим часом зупинився посеред його спальні й повторив:

– Ні, ти не розумієш… Мені дуже погано… – його голос звучав винувато. Очевидно, що в інших обставинах Буданов дратувався б із-за того, що доводиться повторювати двічі, але зараз він стояв в одних лише боксерах з накинутим на плечі пледом і ніяковів. Він виглядав розгублено і нажахано як малюк, що прийшов батькам пожалітись на кошмар. Наче він сам не чекав від себе такої слабкості.

– Так, у світі простих людей таке трапляється.

Зі сном на сьогодні покінчено.

Олександр тяжко видихнув, піднявся і підійшов до Кирила. Коли він побачив його у світлі коридорних ламп, то помітив, що стан Буданова вже не схожий на те смішне сп’яніння, з яким він прийшов. Тепер він був розгубленим, спітнілим і виглядав до біса нездорово.

Господар будинку поставив руку на його плече і вивів зі спальні.

Вони поволі спускалися сходами й доводилося проявляти особливу пильність за ходою нездорового товариша, який ступав так непевно, наче стіни кружляли, а сходини танцювали під його ногами.

– Що ти пив? – спитав Олександр, перебираючи на кухні аптечку. Буданов покірно сидів на табуретці й втомлено спостерігав за тим, що коїться довкола.

– Не знаю… джин… – прошепотів він, потираючи руками розчервонілі щоки.

– Ну джин це наче недурний алкоголь, навряд тобі так хижо саме від нього… – потрібних таблеток і порошків не знайшлося і в повітрі почало вирувати роздратування. – Ти певен? Може ти горілки налигався?

– Звідки в моєму домі горілка, Саш…

Відповіді не прозвучало, а в кімнаті й далі було чутно гепання дверцят шафок і шухляд в пошуках ліків. Дерев’яний стілець жалібно скрипнув, коли Олександр посунув його стегном, щоб дібратись до полиці внизу. Ніжки поволі пошкребли по підлозі і на кухні пролунав жалібний скрип.

Але пошуки були безуспішними.

Коли господар дому зрозумів, що нічого корисного не знайде, то роздратування змінилося безсильним розчаруванням.

– Мені погано… Боже, як мені погано… – знову пролунало з табуретки.

– Та втямив я, Будан. Втямив.

Олександр підійшов ближче до друга і торкнув рукою його мокрого лоба, зачісуючи пальцями вологе волосся назад. Він бачив як його співрозмовник намагався тримати очі відкритими, попри те, що в них все мутніло. Тоді майже пошепки додав:

– Хотів би забрати твій біль, але машина в Маші. Я ніяк не зганяю тобі в аптеку, бо поки почну добиратись ти мені тут коні кинеш.

– Ох, Саша… – протягнув Кирило і вперся лобом в груди друга.

На кілька хвилин вони завмерли отак на кухні, а Олександр взявся гладити його плечі в жесті підтримки.

Поки Буданов знову гірко не застогнав.

Його руки важко впали, ніби він не знайшов сили їх тримати на колінах і далі. Здавалось, що він хотів щось сказати – чи то вибачатись, чи то просити чогось, але так і не знайшов потрібних слів.

– Ти щось їв перед тим як наклюкатись?

– Ні… – пробубнів Кирило кудись в сонячне сплетіння товариша.

– Ну воно і ясно чого тебе так взяло. Ходи сюди, друже. Будемо доставляти тебе на диван, – Буданов на ногах був таким нетвердим, що довелося притримувати його за лікоть і майже волокти по кімнаті.

Він мав кепський вигляд.

– Ти давай от посидь, а я щас курочку кину і організую тобі бульйон. Окей? Забились? Обіцяєш не вмирати?

– Не обіцяю – відказав Кирило зі схлипом.

– Ну курочку я все одно йду кину. – Олександр раптом зрозумів, що посміхався і на мить прикрив очі. Він був сонний і з великим задоволенням повернувся б до ліжка, але отакі спроби в турботу про товариша змушували незрозуміле тепло розливатися в його грудях.

Він неволею згадав Давида, коли той хворів і температурно капризував.

Повернення на кухню відбулося швидко, майже бігом.

Різке смикання дверцят морозилки, нервове шарпання шухлядки в пошуках м’яса. Звичайно ж ситуація не екстрена і похмілля то доволі буденний і тривіальний недуг. Та все ж залишати товариша з цим сам на сам не хочеться. Тим паче, що сам Буданов відверто наляканий своїм станом, оскільки не стикався з цим раніше.

Поки він нишпорив на кухні, гучно клацнули вхідні двері. Він знав, що Машу не варто чекати найближчі кілька днів,  а тому поспішив перевірити.

Диван пустий.

Відчинивши двері, він побачив Кирила, який розпластався на сходах і сперся спиною до колони.

– Ей, Кірюх. Ти норм?

– Ні, не сказав би… – прошипів він у відповідь, кривлячись від болю, коли вхідні двері голосно скрипнули за спиною.

– Кірюх, давай в дім, а? Бо ти, крім того, що замерзнеш зараз, ще потрапиш в ранішню газету. – Буданов продовжував розгулювати в боксерах і з ковдрою на плечах. Зі змін лише тапки, в які він скочив в коридорі.

– Ну ж ніч…

– Нє-нє, Будан, давай підіймайся.

– В домі жарко…

– Нічого подібного, це тебе плавить.

Кирило перестав сперечатися і господар дому потягнув його на себе і поправив на його плечах шерстяний плед.

Зараз бульйончика навернуть і стане краще.

Полюбому буде краще.

Полюбому.