Матушка Аліпія

Він звик до розчарувань.

До розчарувань в школі, коли найгарніша дівчинка класу не хоче сідати поруч, а батьки розлучаються.

Розчарування в академії, коли виявляється, що не всі продовжують навчання заради ідеї, а забезпечувати себе самостійно – справа не з легких.

Розчарування в бойових товаришах, коли стає відомо, що дехто в зону бойових дій йде не із-за почуття боргу перед Батьківщиною, а виключно за статусом та «плюшками».

Розчарування в серпневій операції у 2016 році, коли не всі з них повернулись з Криму, та й сама вилазка була швидше провальною ніж успішною.

Розчарування квітневим замахом у 2019 році, який мав наслідком судову тяганину, яка триває вже понад рік до сьогодні…

Він хоч і не любив розчаровуватися, але вмів це робити.

Звичайно, це не та навичка, яку хочеться розвивати, але траплялось так, що розчарування супроводжували його життя настільки часто, що він зробився товстошкірим.

Товстошкірістю він не пишався теж, але й не визнавати власної кращості не міг.

А кращість все ускладнювала.

Закривши себе оболонкою досконалості, він розумів, що виграє час, без перебільшень, всьому людству. Довершеність лягала на плечі бетонним стовпом і він гнувся під нею на тремтячих колінах. Майстерність натирала шкіру до кровавих мозолів і залишала шрами, які ніколи не побіліють.

Бути найкращим – його одинадцята кара.

Він не любив людей.

Доводилось ставитись до них поблажливо, але до своїх тридцяти чотирьох років він перестав їх розуміти. Товстошкірість зробила його нечутливим до чужих емоцій і страхів. Все сприймалось як слабкість, за якою він спостерігав доволі віддалено. Все частіше йому доводилось мімікрувати й акторно відігрувати усе те, що від нього чекають: співчутливо кивати, коли хтось оплакував смерть родича, підбадьорливо затискати губи, коли черговий знайомий розлучався з дружиною і ввічливо сміятися, коли вахтер в під’їзді розказав анекдот.

Він навчився підлаштовуватися під цих слабких, таких крихких і вразливих людей. І навіть звичайний похід в магазин перетворювався на робочий  бойовий вихід.

Така от глупа, незрозуміла нікому, проблема.

А ще він розумів, що власна кращість ускладнює життя не лише йому, а й людям довкола: яким би схожим на них він не був, вони все ж якимись внутрішніми душевними силами відчувають, що він відрізняється від них.

Відчувають і тому бояться.

І до цього страху він звик так само як і до розчарувань.

Страх зробить людей ввічливими.

Він навчився жити з цим: з товстошкірістю і страхом.

І серед цього навіть зумів одружитися.

Хотілося б назвати це помилкою молодості, але йому було майже тридцять, коли вони з Маріанною побралися. В цьому рішенні не було надмірної романтики й високих почуттів. У 2014 році він керувався виключно прагматизмом: війна може закінчитися для нього трагічно і було б добре, якби поруч була людина, яка зможе допомогти.

З висоти свого польоту сьогодні, він розумів: велике щастя, що йому все ж не довелось від неї залежати. Він би хотів сказати, що перестав її розуміти, але тепер здавалось, що він ніколи й не починав.

Все-таки Маріанна теж людина. Проста людина.

А на його плечах ще досі висіла кращість. І коли починається буря, він ще досі привалений нею.

Літо відчувається ніяк і на цю липневу спеку він дивиться наче збоку. Наче навчився абстрагуватися від світу. Забув як це відчувати тепло, холод, чи хоч що-небудь.

Він сумно посміхається.

Чи має це значення?

Коли він знаходить брошуру, то відчуває, наче на той бетонний стовп, що він його несе на плечах, ще накидують каменюк зверху. Він розуміє, що жив з людиною, якої зовсім не знає, і ще ясніше розуміє скільки тіні вона кине на його майбутнє.

Раціональна частина відзначає, що це і на краще – він давно думав про розлучення і тут навіть не треба мудрувати над приводом. Частина, в якій живуть почуття, журливо підіймає очі до стелі. Він чіпляється поглядом за плафон світильника і біль та смуток накривають його. Стає образливо і хочеться кричати й ламати все, що трапиться під руку.

Він не робить ні того, ні іншого.

Натомість дістає з серванта пляшку джину і робить кілька щедрих ковтків, не хвилюючись про те, як рідина тече по шиї і як мокне його футболка.

Рік і без того видався важким: суди щодо замаху, вічні допити, проблеми на службі, ймовірне підвищення, яке не дає нікому спокою і тут це.

Голосіївський монастир…

Той самий Голосіївський монастир, що належить УПЦ Московського патріархату.

Той самий Голосіївський монастир, на території якого похоронений Володимир Кисіль – кримінальний авторитет на клички «Дід», «Кисіль» і «Карпович».

Той самий Голосіївський монастир, що у 2018 році прихистив бойовика ЛДНР.

І той самий Голосіївський монастир, в якому існує культ «Матушки Аліпії».

Звичайно ж Маріанна не могла знайти кращого місця…

Матушка Аліпія стає його зв’язкою ключів, які падають після важко дня. Коли цілий день виносиш будь-які випробовування і долаєш будь-які перешкоди, але повертаючись додому впускаєш ключі і…

Тягне до рота пляшку і робить ще кілька ковтків.

Рішення про розлучення дається легко. Споглядаючи через вікно бузковий захід, він зрозумів, що може їхати до РАЦСу хоч зараз. Клацання годинника підганяло його і підштовхувало до термінових дій.

Завібрував пейджер.

Визнати, що Маріанна йому зовсім чужа – нескладно. Складно визнавати, що він міг бути до біса успішним в роботі і знати все про всіх, але не помітити слона в кімнаті. Ще складнішим буде удавати, що все в порядку. То ж рішення про розлучення дається легко.

І так же легко приходить думка вийти з дому провітритись, бо стіни, за якими він думав, що скучив, раптом почали тиснути й плисти в очах.

Брошура трохи прокручується в повітрі й паде на ліжко, а він в поспіху затискає ключі в долоні ледь не до порізу.

Завести автомобіль виходить не з першого разу. І ключі, і власні кінцівки здаються якимись надміру вологими і від того слизькими. Нічого не вдається втримати в руках і він безсило впирається лобом в кермо.

Паджеро подає короткий гудок.

Він вирівнюється на кріслі.

Коли, нарешті, вдається завести автомобіль і виїхати з підземної стоянки, то він помічає, що стало надто темно. Або він надто довго сидів внизу, або…

Стрімко темніє. Неясне передчуття змушує його поспішити виїхати з міста.

З Печерської він повертає на Андріївську, а там, після Узвозу, Хрещатика і Бульвару виїжджає на проспект Перемоги, вирулюючи на Житомирське шосе.

Пінк флойд відіграли пів альбому.

Вечір.

Траса Е40.

Дві смуги.

Спішні легковушки блудять під колесами неквапливого, відмитого позашляховика. Паджеро гурчить і гордовито височить, наче пишна блискуча колісниця. Машина м’яко грюкотить, покірно плаваючи на смузі і довірливо звертаючи за кермом. Все під контролем. За правилами.

Так було.

Так є.

Так буде.

Випитий джин гірчить в роті й він на осліп лізе в бардачок в пошуках жуйки. Їде чемно, тримаючись правого краю, але жуйку намацати не може. Лягушка на підвісці насміхається.

На секунду відводить погляд від дороги та вже периферійним зором встигає помітити автостопника, який стоїть серед ночі на Житомирській трасі й показує автомобілям лайк.

Руль висковзує з рук і він міцно жмуриться, коли машина різко викручується і з’їжджає в кювет, щоб не зачепити людину.

Вже на льоту він думає, що ніколи не буде брати попутників. І автостопникам ставати не буде теж. А бідолага зовсім клепки не має – об одинадцятій вечора стопити.

Його освітлене фарами обличчя він запам’ятає назавжди.

Патрульних, протокол і свідків він згадує через важку завісу туману. Поліціянти пропонували завезти його хоча б у місто, але він розуміє, що якщо зараз сяде в машину, то його знудить.

Близько сорока хвилин сидить на землі біля перевернутої паджеро, спираючись спиною до задертого капота. Як викликав таксі не пам’ятає, але ще через пів години біля нього гальмує старенька тойота з шашкою нагорі. Він підводитись не спішить і водій спершу привітливо блимає фарами, а тоді, не дочекавшись відповіді, взагалі виходить з машини.

– Ого, брат, в тебе оказія приключилась, канєшно… – він сходить з траси й спускається до нього в кювет. – Ну даєш… Сам хоч цілий?

Таксист зацікавлено обходить перевернуту машину і розглядає наслідки аварії.

– Вай-вай, брат. Ну даєш, ну даєш… Патрулі були? А, бачу, – каже у відповідь на піднятий в руках протокол. – Ну поїхали додому, значить. Завтра будеш забирати. – тягне руку і помагає йому піднятись. – Тебе як звать-то?

– Кирило.

– Ага, Кірюх. Ну ти харош, нічо не скажеш… – і підіймається з кювету на трасу Е40.