Розділ 2

Сьогодні Ярославі виповнилося вісімнадцять років і саме сьогодні її перший похід з козацтвом. Виросла дівчина гарною, чорне коротке волосся, постійно спутане вітром і блакитні очі, неначе море. Соломія наче принцеса, довге руде волосся, веснянки, помаранчевий, дуже рідкісний колір очей і постійно біла сукня. І вже майже рік, як Соломія одружена зі старим сином гетьмана Максимом. За цей час дівчина сильно змінилася, стала мовчазна, закрита і груба, але не з Ярославою. Саме з нею вона була тією дитиною, як і раніше, хоч і нещасна. Максим ще був під Києвом десь, а Соломія сама все робила по господарству. Йшла вона воду у відра набирати. Проїжджали повз неї козаки на конях, так гуркотіли тими копитами, пилюку попіднімали. А Соломія навіть очі не підіймала, дивилася собі у підлогу, аж раптом тепла міцна рука взяла дівчину за зап’ястя і нарешті та підняла свій холодний погляд. Це була Ярослава, лагідними очима вона дивилася дівчині у вічі.

— Вибач, я поспішаю, хотіла з тобою попрощатися, я на місяць з козацтвом їду — швидко сказала Ярослава та обійняла Соломію.
— Бувай, нехай щастить тобі! — нарешті усміхнулася нещасна.

Козачка одразу заліза на свого коня і пострибала наздоганяти козацтво, а Соломія проводжала поглядом дівчину.

— Ти що відстаєш? Як я тебе навчав? — трішки суворо промовив Велетень.
— Вибач, тату. Я з Соломією прощалася — відповіла донька.
— Ой, а я навіть не помітив її.
— Та і я не помітив — додав Прицільний.

Та й рушили кудись у степ. А через декілька днів Максим зі своїм козацтвом повернулися з бою додому, ще й з перемогою. Приїхали всі й пішли до гетьмана святкувати, а перед цим зайшов до дружини.

— Привіт, люба. Сумувала?
— Так, коханий — відповіла Соломія й обійняла Максима, поцілувала його в щоку, взяла за руку й запросила якраз за обід.
— Ні, ні, я йду до козацтва святкувати, не до тебе зараз.
— Та ти ж з ними два місяці разом був, а мене навіть не бачив, хіба ти не скучив?
— Не починай тут — різко відмовив Максим й пішов швидко, вже й сліду не було видно.

А Соломія сіла плакати, бо не відчувала любові від чоловіка свого. Вона до нього всім серцем, всю роботу сама робить, а він так ставився, наче вона лиш іграшка. Соломії лиш сімнадцять і вона так сильно прагне пристрасті, почуттів, а Максиму вже тридцять вісім і для нього це взагалі не важливо. Лиш іноді Соломія може вивести цього, неначе скеля, хлопця на почуття. Поїхав той козак, та й повернувся вже через два дня, а дівчина вже замучена роботою, ледве на ногах стояла. Максим зайшов в хату й наче кинувся на тендітну дівчину, та щосили старалася відпихнути хлопця, але без сенсу, він в десятки разів сильніше неї.

— Ти мене вже не хочеш? — Грубим тоном поговорив Максим.
— Хочу, але не зараз, я дуже втомилася, відпусти мене, я спати хочу — попросила нещасна.

Максим лиш вдарив її по обличчю і почав роздягати, сльози Соломії почали текти по щоках, наче ріками й залишати мокрі сліди на ліжку. Вона не бачила сенсу чинити спротив, адже він вдарить її ще сильніше. Козаку на це було байдуже, він хотів свою дружину тільки тут і зараз.

Тим часом, козацтво у поході перед сном наспівували пісні, на нічне чергування призначили Ярославу, адже настала її черга. Через деякий час всі козаки позасинали і хропіли, гучніше лаю собак у селі. А Ярослава залишилася сам на сам зі своїми думками, дивилася вона на зорі та й думала, а що як кількість зірок на небі дорівнює кількості людей на Землі і коли одна зникає, то гине одна людина. А шо, як людина гине не фізично, а саме з середини, а потім вже фізично. А як людина гине зсередини, а що, як кожна людина, щоб жити повинна мати кохану людину? Задумалася дівчина:
“А чому я не можу кохати? Це через те, що я можу загинути? Чи щоб не відволікати інших козаків? Але ж хлопці мають дружин та дітей. А якщо я буду кохати дівчину? Чого їм всім можна, а мені ні? Стільки запитань і ні одної відповіді. Чому у мене постійно у голові Соломія, хіба це не кохання? Якщо я думаю вічно про неї, хіба вона не думає про мене? А може насправді вона й не кохає Максима, от приїду і скажу їй все, як є. Думаю, тоді всі ми будемо щасливі. Але якщо це лиш дружба, може я сумую, бо вона мені вже як сестра? Все так складно, треба про щось інше думати”
Думала козак усю ніч, навіть світанку не побачила. Дивилася кудись у траву, аж тут сонце своїми променями наче намагалося дістатися очей Ярослави, та підняла очі й зморщилася від такого різкого світла. На світанок вже всі думки, окрім походу, покинули голову дівчини і вона лиш чекала, коли прокинеться Прицільний та розбуде всіх, бо за правилами цього козацтва гетьман підіймає усіх, а гетьмана можна будити лиш у разі небезпеки. Встали вже всі, розім’ялися та поїхали кудись далі. Їдуть, пісні співають, ну не можуть мовчки собі їхати. По дорозі худобу вполювали, потім солі нашкребли. Заїхали в сусіднє село, там всіх зустріли радо та й вже назад збираються.

***

Під самий вечір заїхали вже нарешті вони в Лисянку, місцеві вибігли зустрічати всіх. Гетьман попрощався з усіма козаками і сказав вже всім по домам роз’їжджатися. Ярослава з татом поїхали додому, Михайло в свою чергу розповідав про веселі моменти з походів. Але після веселощів згадав, як під час одного з набігів половців він втратив свого найкращого друга. Вони росли разом прям, як Ярослава і Соломія. Донька не знала, що відповісти батькові, окрім тихенького “мені шкода”. Доїжджали до хати вони вже мовчки. Так само тихо, добравшись до двору злізли зі своїх коней козаки, аж поки не вибігла з хати Галя, почувши своїм гострим слухом стук копит коней. Ярослава глянула на вже стареньку матусю, обійняла її міцно, а жінка притиснула доньку до себе, як у дитинстві. Ярослава тільки відчувала, як на її плечі капають сльози матері.

— Мамо, чого ти плачеш? Все ж добре — дівчина не розуміла чого мати її плаче.
— Ти вже така доросла, самостійна. А я так хотіла, щоб ти он як Соломійка, заміж вийшла, а потім щоб діточок, а тобі так життя паскудять.
— Тільки не починай, я щаслива бути серед козаків і бути в сімнадцять років зі вже старим чоловіком, я вважаю не дуже круто — достатньо грубо дала відповідь донька — піду татові допоможу.

Ярослава взяла повід свого коня і повела його у сарай, де свого прив’язував Михайло.

— Тату!
— Га? — повернуся чоловік — давай коня прив’яжу. — Ярослава передала повід.
— Тату, чому мати мені постійно надокучає мені із заміжжям і постійно говорить про те, шо ти козацтвом мені життя псуєш? — поцікавилася дівчина.
— Розумієш, нам дуже пощастило з козацтвом тим, що тебе всі сприймають як гідного воїна. Я думав, що ти вже зрозуміла яке ставлення до жінок у суспільстві. На жаль, зараз не вважають жінок за рівних собі людей, але я знаю, що все зміниться, і якщо народжується дівчина, зазвичай всі засмучуються, іще дівчатам завжди обирають долю, ще коли вони ходити не вміють. Я не хотів, щоб твоє життя було, як у Соломії, тому вирішив, шо тобі краще буде з нами, ти будеш вільною, сподіваюся я не помилився? — Взявши доню за руки пояснив тато.
— Звісно, що правильно. А що з Соломією? — Запитала дівчина.
— А хіба ти не бачила? У неї на тілі постійні синці, вона постійно бліда, закрита, її Прицільний добре в дитинстві шмагав за те, що вона з тобою всюди бігала. — З якимсь смутком промовив Велетень.
— Я щось не бачила…
— Ось така ти подруга — з усмішкою сказав Михайло
— Ой тату — впала в обійми до нього донька. — Я так тебе люблю, я так рада, що ми можемо з тобою так поговорити, щоб ніхто не знав.

Велетень обійняв донечку і так вони мовчки сиділи на сіні години пів. Потім вже пішли вони до хати, Ярослава одразу ж і впала на своє ліжко, тіло наче оніміло, вона не могла більше нічим рухати. Наче й спати не хочеться, але тіло вже не дозволяє піднятися навіть за склянкою води. Тому дівчина лежала і думала, про розмову з татом. Це дійсно єдина людина, якій вона може довіритися. На ранок Ярослава прокинулася найперша, вийшла на ґанок, вдихнула холодного ранкового повітря, глянула на двері хліву і направилася до нього. Холодні краплі роси з трави перекочувалися на ноги дівчини. Зайшла до свого вірного коня, сіла біля нього і почала щось розповідати, а він наче й розумів усе. Дивився мовчки на неї, а потім навіть присів і притулився до власниці. У щілині двері з’явилася тінь, яка наближалася. Ярослава придивилася і одразу впізнала свого тата.

— Доброго ранку, доню
— Доброго, тату — усміхнулася у відповідь дівчина — я хотіла з тобою поговорити, не знаю як ти сприймеш…
— Я все прийму і зрозумію, що ти мені скажеш, довіряй мені — присів до доньки чоловік.
— Мені здається, що я кохаю Соломію, я не знаю наскільки це правда, але, коли я чергувала вночі вона не покидала мою голову. Я думала про неї і просто… Мабуть це не правильно? Не можна, щоб дівчина кохала дівчину…
— Ярославо, не буває неправильних почуттів, якщо ти дійсно щось до неї відчуваєш, я тебе підтримаю, не дивлячись ні нащо — він обійняв дівчину.
— Дякую тато, я тебе дуже люблю — обійняла у відповідь тата. — Я не знаю чи варто признаватись їй, вона все ж таки одружена.
— Подумай, як ви будете старі і зрозумієте, шо весь цей час могли бути разом, але хтось побоявся признатися. Тим більше, не думаю, що вона щаслива з Максимом
— Так, ти маєш рацію, завтра прийду до неї.
— Чому завтра? Що тобі заважає сьогодні
— Навіть не знаю…

Двоє козаків відволіклися на сторонній шум, то був жіночий голос. Ярослава підвелася і виглянула за двері хліву і одразу ж сховалася назад.

— Шо сталося? — З подивом запитав батько
— Там Соломія — стривожено сказала козак
— Ну то підходь до неї, в чому проблема?
— Я не знаю, я не готова ще.
— Значить до бою ти готова, а до стосунків – ні?
— Ну добре, я піду.

Вийшла Ярослава із хліву у помятій сорочці і просто дивилася на Соломію, яка стояла із пирогом говорила з Галиною. У голові Ярослави були лиш думки про те, які слова підібрати до розмови зі своєю коханою. Тим часом Соломія повернула голову в сторону Ярослави і не змогла стримати усмішку, козачка стояла перед хлівом зі заплутаним волоссям і переминала довгу білу сорочку, її очі сліпило яскраве сонце і вона смішно старалася закрити свої очі від сонця, це і розсмішило дівчину.

— Привіт, Ярославо. Я чула, що ти повернулася і я принесла тобі гостинця. – Щиро усміхаючись сказала дівчина.
— Привіт, мені дуже приємно, дякую тобі – так само щиро відповіла козачка. Ярослава потягнулася обійняти Соломію.
— Зачекай, – дівчина передала пиріг Галі і після цього прямо кинулася в обійми дівчини.
— Пішли до річки прогулямось? — запропонувала Ярослава.
— Давай, я не проти.

Повільно і безтурботно дівчата направилися до берегу. По дорозі вони розмовляли про все на світі, неначе вони близнючки, які відчувають одна одну. Інколи пальці їх рук випадково зчеплялися, від чого обидві ніяковіли. Вже з невеликого пагорба було гарно видно річку, таку спокійну та повільну, що не скажеш про серцебиття Ярослави. Відчувши під собою злегка вологу землю, вони присіли на землю і опустили ноги у прохолодну воду.

— Соломіє, я хочу тоді дещо сказати, дещо важливе для мене.
— Що сталося? Я тебе підтримаю, кажи.
— Я не знаю чи це правильно, але з самого дитинства ми з тобою разом і мені з тобою дуже комфортно, я б хотіла все життя провести з тобою, тому що я справді… кохаю тебе — опустивши очі додолу, сказала Ярослава.
— Що? Що ти сказала? — Соломії здалося, що їй це лишень почулося.
— Я кохаю тебе, не як друга, а як дівчину. — З тремтячим голосом повторила Ярослава.
— Ти взагалі у своєму розумі?! Я дівчина і заміжня дівчина, шо ти собі взагалі дозволяєш?! — кричала дівчина.
— Я… Я просто…. Це мої почуття до тебе — думки козачки розбігалися у різні куточки голови і вона не могла зібрати їх до купи. Вона взяла руку Соломії, але дівчина одразу ж її висмикнула.
— Не хочу тебе бачити! — крикнула Соломія і пішла кудись вдаль.

Ярослава залишилася одна на берегу глибокої річки із розбитим у щепки серцем. Вона не очікувала такої реакції від своєї подруги дитинства. По її міцних щоках із невеликим шрамом з тренувань потекла сльоза, яку дівчина одразу ж витерла.