I GUESS I’M REALLY MADLY IN LOVE… WITH CLOSETS

Щосереди після третього уроку в бібліотеці на третьому поверсі. Повернути тричі і пройти повз стилаж зі старими підручниками з анатомії.

Там було офіційне місце їхніх таємних зустрічей, це були єдині двадцять хвилин, коли вони обидва могли насолодитися компанією один одного.

Мало хто у випускних класах захоче сходити за книжками, більше того, бібліотекар, мабуть, влаштувала собі передчасну відпустку, велику частину часу проводячи у їдальні…

— Це було небезпечно, а якби тебе спіймали? — схвильовано спитав Екко, сидячи на підлозі між стилажами.

– Не розумію, про що ти, – театрально відкинулася назад Паудер, спираючись на книги. Вони обмінялися багатозначними поглядами і голосно засміялися, не переймаючись тим, що їх тут можуть почути.

— Пау, там блискітки. Всюди.    — задихаючись, повідомив хлопець, відкладаючи підручник, який раніше захоплено читав, убік.

— У цьому й сенс? — замислено простягла дівчинка, самовдоволено посміхаючись.  — Думаю, той, хто зробив цю бомбочку, так і замислювався, хіба не очевидно?

— Слухай, я бачив ту банку з рожевими блискітками минулої середи, — заявив Екко, осудливо дивлячись на неї,  — вона стирчала в тебе з рюкзака. Не сперечаюся, це було… Епічно, але навіщо? — невпевнено спитав він, вдивляючись у блискучі очі навпроти.

– Вай сказала не битися, і я тримаюся, – з глибоким зітханням видала дівчина, – але ж я мала якось помститися за своє купання, так? Слухай, треба було відіграти роль фріка, як мінімум, якщо мене такою вважають.

Відповідь виявилася значно серйознішою, ніж хлопець міг очікувати. Оббризкати весь клас, включаючи вчителів, липкими блискітками, при цьому змившись за пару хвилин до вибуху в медичний кабінет – це божевілля, на яке піде лише фрік. Паудер тільки-но відкрито зізналася йому в тому, що відповідає своїй соціальній ролі, а не спробувала при ньому збрехати аля «це весело», «просто був нудний урок». Хто загалом вирішив, що може судити про людей таким чином?

– Земля викликає Екко, – перед очима майнули різнокольорові нігті, – ти тут?

– Так, задумався, – зізнався юнак, — чому ми вічно повинні вдавати когось, щоб отримувати чуже схвалення? Хто вирішив, що суспільство може судити про твою сутність та навішувати на людей ярлики? — Він змучено заплющив очі, сказавши це з дикою втомою. Екко витяг ноги до стилажу перед собою, і недбало відкинув підручник убік.

— Тебе щось мучить, — зауважила дівчина і посунулася ближче, — явно не настільки глобальне, розкажи мені. Питання, поставлене Екко, було риторичним. Люди вішають ярлики для власної зручності, так чи інакше це роблять всі. Не можна просто взяти і зруйнувати давно усталену систему.

— Ти сміятимешся наді мною, — засмучено пробурмотів хлопець, уникаючи її погляду. Сміялися всі. Батьки, друзі та вчителі. Усі, хто впізнавав. І вона буде, так що краще просто…

— Хіба ти колись сміявся з мене? — Парирувала дівчинка, пильно подивившись на нього.

— Еко, я не думала, що тебе може лякати моя реакція. Я не дозволю собі посміятися, якщо це важливо для тебе, хоча б тому, що ти жодного разу не глузував з моїх дурних витівок. Так що не ламайся і просто скажи, «містер-триматиму-все-в-собі-до-останнього». Ми ж з тобою… Загалом скажи.

Хлопець міг лише розсіяно плескати очима, намагаючись підібрати слова. Після почутого всередині різко стало так легко, він нарешті зрозумів, що може відкритися комусь без страху наслідків, адже сміятися вона справді не стане.

Вони не були знайомі досить давно і явно не були схожі, але щось між ними було, і це щось невидимою ниткою пов’язувало їхні серця, поки Екко не міг зрозуміти, що робити з цим далі. Єдине очевидно: вона та людина, якій він може розповісти те, що вже так довго ні з ким не обговорював.

– Я хочу, — почав хлопець, набираючи більше повітря в легені, — мені треба стати президентом школи. – Він зібрав сили в кулак і продовжив, помічаючи на собі уважний погляд дівчинки. — Не те, щоб я про це мріяв, просто я відчуваю, що це перший щабель. Якщо я не зможу навіть у президенти школи пробитися, тоді про мою мету можна забути. Ти ж бачила, що я іноді читаю, доки ми сидимо тут?

Наші зустрічі та час, коли я залишаюся вдома один – це єдиний час, коли я можу спокійно вивчати механіку та технології. Мої батьки завжди були проти, друзі не сприймали серйозно, але я… Я хочу вступити до Пілтовера і розвивати техніку, створювати щось нове. Знаю, це звучить самовпевнено, враховуючи, що я, по суті, самоучка, який може задовольнятися лише уривками інформації тут і там.

Попри відточене вміння Екко тримати на собі маску спокою та байдужості гарячі сльози ринули по щоках, коли він сильно заплющив повіки. Найтендітніші струни душі заграли через довгі роки тиші. Він розумів, що його шанси мізерно малі, і це було боляче. Дитяча мрія, про яку він уже зневірився розповідати… У серці ніби з усіх боків встромили голки. Йому весь цей час було так страшно і самотньо, ніхто й ніколи не підтримував його божевільних ідей. У нього не вірили, не підтримували та навіть не слухали. Занадто дурний і амбітний, щоб стати кимось видатним.

– Ти крутий, – пролунав несподівано голос Паудер, знову повернувши його в реальність, – зазвичай люди бояться ставити собі такі великі цілі, адже вони не вірять у те, що їх можна здійснити. Ти крутий. — ще раз повторила дівчина для переконливості.

— І ціль у тебе крута, я справді захоплююсь тобою, хлопчику-рятівнику. — Вона трохи зволікала, дивлячись у його почервонілі вологі очі, а потім м’яким рухом стерла сльози з його підборіддя.

— Не опускай руки, гаразд? Звичайно, складно вчити те, що ти хочеш, коли тобі просто не залишили для цього ні часу, ні можливостей. Не знаю як це, коли батьки забороняють тобі твої захоплення, я їх не маю, тільки Вай, і вона підтримує навіть те, що я роблю ці погано працюючі бомби. Але, знаєш, може тобі варто переконати їх у своїй серйозності? Вони можуть дістати тобі хороші книги, і ти зможеш займатися цим удома вільно. У тебе має вийти переконати їх, якщо будеш щирим.

Здавалося б, втішна промова подруги мала допомогти Екко заспокоїтися. Натомість він продовжив безконтрольно лити сльози і тремтіти, як листок на вітрі. Давно пригнічені емоції вийшли назовні, і тепер хлопець не міг навіть думати про те, що виглядає убого.

Він просто плакав. «Чоловіки не плачуть, не можна показувати емоції»… Та до біса, у нього болить!

— Скільки ж ти тримався один? – пробурмотіла собі під ніс Паудер і ніжно притягла його до себе, стиснувши в міцних обіймах.   — Хочеш, я тобі намалюю плакат для виборів? Насипимо туди блискіток побільше, всі точно проголосують.

-М-гу, – крізь посмішку обривисто промимрив юнак подрузі в плече, сильніше втискаючись у її тіло, ніби намагаючись сховатися.

— В подяку допоможеш мені з чимось на вихідних, по руках? — жартівливо заявила дівчинка. — Потрібно зібрати шафу, я, може, барвисті бомби робити і вмію, але з меблями не дуже дружу. Боюся, що Вай її розламає як завжди, якщо спробує.

— Д-добре, — слухняно кивнув Екко, дякуючи долі за те, що звела його Паудер.

•*´¨`*•.¸¸.•*´¨`*•.¸¸.•*´¨`*•.¸¸.•*

Через кілька днів плакати вже були розклеєні по стінах, і Екко зміг з полегшенням видихнути.

Майстерно ухилившись від усіх питань про їхнє походження, він розпустив підгорнуті рукави свого в’язаного помаранчевого светра і ще раз подякував Логану за допомогу. На диво, коли хлопець розповів другові про своє бажання стати шкільним президентом, той з радістю пообіцяв допомогти. Може, справа була в тій непохитній впевненості, з якою Екко заявив про свою мету, або сприятливе розташування зірок, але з дня розмови з Паудер у бібліотеці все йшло як по маслу.

Хлопець був невимовно радий, проте примарний страх, що це лише ілюзія, створена його зголоднілим по підтримці свідомістю, переслідував його на постійній основі. До того ж, тепер шансів заговорити з блакитною дивовижною дівчинкою ставало все менше…

— Бро? — гукнув брюнет, і Екко помітив, що довкола них натовпилися школярі. — Ну, як ти?

– Що? — розгублено перепитав юнак, оглядаючи людей перед собою. Там були знайомі хлопці з їхньої компанії та кілька місцевих принцес, серед яких зараз стояла, грайливо прокручуючи на пальці локон, «Анджела – істеричка».

Вона, безперечно, була красива, але мала огидний характер, тому Екко щиро зневажав її. Що ж вони тут забули? Що він пропустив?

– Пх, чувак, – зігнувся навпіл Логан, – тебе красуні на тусовку звуть, а ти тупиш!

Його звуть куди…?

— Екко, ти ж вільний у суботу? — з усмішкою ангела й обіймом демона запитала Анджела, підкравшись упритул.                     – Майбутній президент, ви ж мені не відмовите? — шепнула вона важким голосом, мало не вішаючись на хлопця.

Сказати, що Екко хотілося втекти, нічого не сказати, але бути грубим з нею ніяк не можна. Вечірка була чудовим шансом піднятися ще вище соціальними сходами і стати ближче до його мети. Та біда, цієї суботи він мав допомогти художниці своїх плакатів з меблями. Звичайно, розумним варіантом було відмовити чи перенести це на потім, але чомусь у хлопця зводило мову, коли він намагався погодитись на запрошення. Неправильно. Так не можна. Це довбана зрада, особливо з огляду на те, хто саме його кличе. З іншого боку, така можливість випадає дуже рідко. Можливо, ніколи більше він не матиме шансу вибитися у світ. Якщо так, тоді всім його ідеям і мріям кінець: вони зваляться, розлітаючись на дрібні уламки.

– Ну так що, милий? — солодко муркотнула дівчина, пильно роздивляючись його.

– Ні, – різко викарбував Екко, стиснувши руки в кулаки.

— Чудово, так і знала, що не відмовиш, тоді завтра о…

— Ні — не піду, — жорстко пояснив хлопець, подолавши внутрішній протест, але відчувши неймовірне полегшення, — я обіцяв допомогти другові.

Дивна гримаса застигла на миловидному обличчі, перетворивши його на щось лякаюче. Анджела глянула на нього так, ніби він убив її родича.

— Ха-ха, чуваку, ти що?! — Друг схопив його за шию, нервово хихикаючи. – Він жартує! Звичайно, він прийде!

– Ні, Логане, я серйозно, – заперечив Екко, відштовхуючи його руку.

— Ти збожеволів? Мабуть, від хвилювання мізки потекли… — припустив брюнет. — Що може бути таке важливе?!

— Па… — Ледве не промовив уголос юнак, коли його погляд випадково впав за ріг, де стояла приголомшена подруга.

Ніхто інший не міг помітити її з такого ракурсу, але він виразно бачив, як вона крутить пальцем біля скроні. Активно жестикулюючи, вона намагалася донести, що він повний ідіот і закликала вибрати їх, а не якусь нікчемну шафу.

Ти від мене безумство підхопив?! — ніби говорив її вираз обличчя.

— Я обіцяв, — почав пояснюватися перед компанією юнак, при цьому невідривно дивлячись у вічі Паудер і ігноруючи її жалюгідні спроби напоумити його своєю пантомімою,

— друзі не порушують обіцянок.

— Годі, я більш ніж впевнений, що знаю всіх твоїх друзів, — відчайдушно спробував парирувати Логан, — ніхто не буде проти, якщо ти одного разу не допоможеш із чимось. Гаразд, навіть якщо буде, — хлопчина нахилився ближче, переходячи на півшепіт, — хіба ця дружба вартує більше, ніж така можливість?! Дівчина, яку ніхто не міг бачити, крім Екко, обурено пропалювала в ньому дірку, мабуть, проклинаючи за дурість.

Юнак готовий посперечатися, вона з сили вдарила б його, якби тільки змогла підійти.

— У цієї дружби немає ціни, — з м’якою усмішкою пробурмотів темношкірий і рушив геть, спиною відчуваючи різноманітність поглядів на собі.

•*´¨`*•.¸¸.•*´¨`*•.¸¸.•*´¨`*•.¸¸.•*

— Господи, який же ти ідіот! — обурено закричала блакитноока, варто їм тільки відійти на безпечну відстань від школи.

— Навіщо? З якого часу тебе так тягне шафи збирати, що готовий від усього відмовитися?! — Дівчисько грубо штовхнула його в груди, і хлопчина відсахнувся, беззлобно посміхнувшись якимсь своїм думкам.

– Ти смієшся? Якого біса, Екко, поясни?! Її почервонівше від злості личко було схоже на стиглий помідор, і це змусило хлопця розсміятися. Зізнатися в такому було просто самогубством, тому він таємниче промовчав на це запитання.

— Я просто втомився бути лицеміром, — частково зізнався юнак, — бачила б ти обличчя цієї погані, коли я сказав «ні»! Так, досить, готовий посперечатися, тобі не вистачило помсти з блискітками!

– Так, але, – видихнула Хуліганка, зупинившись перед ним, – це моя з нею справа, ти не повинен жертвувати своїми можливостями тільки тому, що ця повія з мене знущається. Здається, вона була мила з тобою, хіба ні? Щось типу того — дівчина за один крок скоротила відстань між ними,

— ти ж хочеш мене, солодкий? — Зімитувавши чужу інтонацію, прощебетала Паудер.

Екко відчув, як до щок мимоволі підходить жар, а долоні зрадницьки пітніють.

— Вона, — судорожно проковтнув блондин, — не так сказала…

— Ой, чи велика різниця? — безтурботно пирхнула дівчинка, трохи відсторонившись.

– Ти голос її чув, чи мені ще артистичніше зіграти, щоб дійшло?

– Чув, — квапливо погодився Екко.

– Ти їй подобаєшся, – видала Паудер, – точніше, подобався! – Поправила себе дівчина. У відповідь Екко лише непевно смикнув плечима. — Гаразд, визнай, що ти до безумства закоханий у шафи, але круто приховуєш, і я заспокоюся! — заявила Паудер, розставивши руки з обох боків.

— Здається, я справді до безумства закоханий, — після короткої паузи скорився хлопець, — у шафи. – додав він, залишивши непристойно довгу паузу.

— От і добре, — ляснула дівчина в долоні і поскакала далі, — ти йдеш? В нас багато роботи! – Ага, – хмикнув Екко, уважно дивлячись їй у слід.

Синє волосся блищало на сонці, переливаючись блакитним і зеленуватим, поки їхня володарка задерикувато стрибала по асфальту, наче їй 9 років. Позаду йшов юнак, з усмішкою дивлячись на цю миловидну картину.                

Здається, він справді…