необхідність під забороною.

він наглядає за нею з достатньої дистанції. вона навіть не підозрює, яку дирку в ній би вже випалив його уважний погляд. інколи надмінний, з презирством. адепти завжди з упередженням ставились до звичайного люду, але все рівно захищали їх від злої нечисті, це було їх зобов’язання, дане ще багато віків тому. але чомусь, жовтоокий виділив саме її з цієї маси байдужого йому простолюду, зв’язав себе клятвою захищати її, як тільки з тендітних вуст злетить його ім’я. він був готовий до цього завжди, навіть коли і в думках золотоволої не було призвати свого вірного охоронця, і він стримувався, не міг показати свою сильну прив’язаність, та й сам не признавався собі в цьому. це просто його обов’язок, нічого більше, тому що по-інакшому не може.

а взагалі, що дозволяє собі ця смертна взагалі? чому так мило всміхається? дарує стільки радості, жертвує часом, силами, заради нещасної подяки людей, котрі більше не зустрінуться мандрівниці по шляху. він не розумів її безкорисливості, яка не мала ніякого підґрунтя. а отримана нагорода для неї це подяка і витрачені сили. він не розуміє цього, бажає допомогти, відгородити прекрасну, наче квітучу лілію, діву, від всіх небезпек цього світу, бажає змусити забути про негаразди абсолютно всіх, подумати про себе, але не може.

він дивиться на її тренування, на такі ніжні, але вкриті мозолями руки, такий же пошарпаний її вірний друг — меч. передпліччя білявої в ранах та подряпинах, але її обличчя залишається таким же чистим та богоподібно прекрасним. її усмішка та очі тепліші проміння сонця і виблискують яскравіше повного місяця в зоряному небі. важко уявити, що на такі тендітні плечі випала така важка ноша. він намагається її зрозуміти, але не може.

кожну ніч його картає питання, “чому”? чому вона, не дивлячись на всі ці труднощі, все рівно усміхається, інколи жартує, але він знає, що залишаючись на самоті, її пустий погляд направлений в небо, вона меланхолічно думає про щось, про те, що ховає глибоко в собі і не бажає ділитися ні з ким, навіть з ним. але чому? чому мандрівниця не може відкритися йому? він давно покинув двір Ваншу, та кожної ночі стоїть на варті оселі світловолосої. також дивиться в небо, також думає. думає, “чому?”. він би зміг вислухати її, малоймовірно, але не неможливо, втішити, врешті решт, зрозуміти цю загадку в уособленні дівчини з іншого світу. але не може.

вбивця демонів вперше бажає піддатися плотським бажанням, найпримітивнішим. відтягнути нарешті від виконання безглуздих доручень, відвідати разом Захмарну межу, посидіти поряд з нею, навіть мовчання між ними створює комфортну атмосферу для нього. обійняти її? це напевно край, який би з великою тяжкістю дався б адепту. але з часом, можливо, це стало б куди прийнятливішим. він хотів би її поцілувати. якша не знає, як це, чому люди бажають цього, чому ця безглузда дія приносить чимале задоволення іншим, викликає стільки емоцій, незнайомих йому. він хоче, але не може.

в думках почались з’являтися неправильні думки, які суперечать його переконанням. якби він прийшов в її сон? адже хто як не він знає, що всі пережиті відчуття і переживання відображаються в цьому нічному сеансі. можливо, він би щось там надчерпав про себе. адже йому цікаво, що думає про нього мандрівниця? можливо, він наштовхне її на думку, що їм потрібно… побути разом, наодинці, хочаб трішки. це наче повітря, так необхідно йому, але він не може.

тому йому просто залишається наглядати за цим ангелом з іншого всесвіту, який своєю красою, добротою та бажанням допомогти, робить край Гео Архонта кращим, саме для нього. поки вона є тут, він знищить зло в кожному куточку, лиш би вона була в безпеці. він продовжить чекати її клик, коли нарешті відчує по-справжньому потрібним, чи для бою, чи для розмови. це не важливо. він продовжить подавляти в собі ці невідомі адепту емоції, які здаються такими чужорідними, від чого і відштовхуються сутністю його. і він готовий чекати, навіть усвідомлюючи, що плин часу, можливо, подіє на його дорогоцінну квітку. і він би хотів цьому завадити, але не може.