Глава 1. Будемо знайомі.

Світ ділитися на добро і зло, на світло і тьму і цю казочку розповідають усім дітям, бо це реальність, взагалі-то. На околиці Першої Імперії, ближче до Зубастого океану та смуги гір Смерті є містечко Дайтаун, з одного боку, оточене невеликими селами, а з іншого — власне горами. Саме в Дайтауні знаходиться єдина у своєму роді Академія Некромантії, розташована прямо посеред Зловісного лісу, що кишить різним, свого роду, навчальним матеріалом на «радість» страдіозусам. Ляпота. Але не для Юнгі. Він бачив пару облізлих побитих життям упирів із вікна карети, коли їхав сюди через ліс. І із цим йому доведеться мати справу на заняттях?

До початку навчального семестру якихось пару днів і він приїхав, як і решта, щоб зайняти одну з кімнат гуртожитку. Батько запропонував поїхати раніше, щоб кімната трапилася хороша, адже йому ще в ній жити до кінця навчання. Три роки. З половиною. Мін хотів вити. Він то думав, що, як і всі його предки та друзі вступить до Академії Крові, вивчатиме магію крові, як і належить усім вампірам, а тут такий облом. На церемонії вступу кров на його поклик не відгукнулася, зате на «радощах» він відгукнувся скелет, що стояв у головному залі.

Вампір-некромант, не перший у своєму роді, звичайно, але раніше таких казусів у чистокровних вампірів не було. Навіть через покоління, тільки якщо мати або батько некромант і то в трьох! відсотках випадків, адже кров вампіра сильніша. Мабуть, у роду в нього хтось був, але передалося «щастя» через багато поколінь. Йому. Це було настільки незвичайно, що батько звернувся до одного з магів імператора перевірити, чи це не помилка. Але коли навіть один із найсильніших підтвердив здібності хлопця, залишилося тільки змиритися. Батько відразу ж відправив листа до Академії Некромантії для прохання про пізнє зарахування через непередбачені обставини. Юнгі усвідомлював своє подальше життя насилу. Замість книжок з магії, книги з некромантії, спроби не блювати побачивши трупи і цілковите смирення. Відчуття огиди до трупів навряд чи вдасться так просто позбутися.

Хол Академії виявився просторим, повністю з холодного сірого мармуру, з купою великих білих ідеальних колон та величезними мармуровими сходами на другий поверх. Вгорі – куполоподібна стеля. Ліворуч і праворуч були два абсолютно ідентичні великі коридори, що вели…в нікуди. Юнгі довго вдивлявся в один, то в інший, але вони нічим не закінчувалися. Наприкінці обох була темрява. Ні вказівників, ні тих, хто міг би з ними допомогти.

-Ну і чого ти встав?

Грубий низький голос звідкись зверху змусив вампіра напружитись. Він так задумався, що навіть не почув наближення смертного. Не рухаючи головою, хлопець глянув нагору, але нічого не побачив. Зрозумівши, що говорили ззаду, мабуть, через відлуння йому здалося, що голос був зверху, Юнгі повернувся, щоб відповісти грубіяну. Але зіткнувшись обличчям із вражаючими грудними м’язами, вампір замовк і подумав, що був частково правий. Цей хтось, надто безшумний для смертного, був високим. І вражаючим, знову ж таки. Він сам не тренувався, немає сенсу, він вампір, а значить від природи сильний, так що сам Юнгі був худим, не сказати сильно, але побачивши добре розвинені м’язи він на якийсь час залюбувався.

-Ти німий чи налюбуватися не можеш?

-Чуєш… – Юнгі підняв погляд і знову завмер. – Рудий.

-Ну рудий і що? У тебе із цим якісь проблеми?

-Ги! – Мін почав реготати.

Хлопець перед ним був точно некромантом: високий, з живим рум’янцем на щоках, широкоплечий у темній формі академії зі здивуванням на обличчі і абсолютно божевільним безладом рудого кучерявого волосся. Це неможливо. Для некромантів мати «не чорне» волосся неможливо. Магія передається по крові, вона задає певну зовнішність некромантам. Чорноволосі, з чорними, як сама темрява очима, некроманти були такими ж блідими, як і їхні «клієнти». Юнгі був повністю схожий на некроманта за винятком червоних очей, що видавали у ньому вампіра.

А ось хлопець перед ним ні. Рижик закотив очі і склав руки на грудях.

-Якщо ти закінчив, кликастий, то може скажеш, що тут забув?

Юнгі перестав сміятися і якось навіть смикнувся від «кликастого».

-Пробач, пухнасте сонячне створіння, я новенький. Перший рік навчання.

Некроманта покоробило.

-Як ти мене … Перший? Чи не помилився? Ти ж вампір?

-А ти рудий. Отак дива трапляються. Це натуральний колір чи ти з некромантів-неформалів?

Некромант питання проігнорував.

-Якщо ти шукаєш адміністрацію, то вона на другому поверсі направо в кінець коридору зліва треті двері. Якщо ти тут намагаєшся зобразити ще одну колону, думаю ти ще не заселився. Там тобі все розкажуть.

-Спасибі. А коридори там такі самі, як тут? Я до початку занять дійду? – Юнгі кивнув у бік одного з коридорів, і некромант глянув туди, випустивши смішок.

-Аха. Це ілюзія, то тільки так здається. Це коридори до гуртожитку. Ліворуч чоловіче, справа жіноче. У будь-якому випадку, увійти до жіночого не зможеш. Магія не дозволить. ЧонЧон постарався.

-Хто такий ЧонЧон?

Некромант озирнувся.

-Ректор. Краще не вимовляй цього голосно. Не вздумай десь ляпнути, а то будеш полігон після занять по оборонній справі прибирати. І це, повір, ще не найгірший варіант. Усе, вали.

Можна подумати. Юнгі хмикнув про себе і рушив вгору сходами слідуючи вказівкам рижика. Він то думав один такий незвичайний буде, а тут на тобі. Рудий некромант! Кому скажеш, не повірять. Він би не повірив. Він би й у вампіра-некроманта не повірив, чого там.

Напис на потрібних дверях говорив: «РЕКТОР. АДМІНІСТРАЦІЯ». У кабінеті було тихо. За столом сидів гном і клав листи в конверти. Багато листів. Побачивши Юнгі, гном зупинився, оглядаючи вампіра поверх окулярів у явно золотій оправі.

-До…

-Мін Юнгі. Перший рік. – Вимовив гном і заметушився. – Тринадцята кімната. – Гном відкрив шафу з ключами позаду себе і зняв один із них. На гачку під цифрою «13» залишився висіти ще один ключ, або запасний або Юнгі матиме сусіда, який ще не приїхав.

-Ключ. – Гном кинув предмет у Юнгі і той ледве встиг його зловити. Швидким кроком гном пройшов до величезної коробки і майже весь у неї заліз голосно чимось перебираючи. – Форма. – Знову жбурнув гном цього разу паперовий пакунок з його ім’ям. Взявши зі стопки поруч пару папірців, гном підійшов до хлопця і простяг їх йому. – Розклад. Дозвіл на отримання книг. До побачення.

Юнгі кивнув, хоч гном уже від нього відвернувся. Який приємний, товариський та ввічливий… гном. Залишив кабінет адміністрації він зі змішаними почуттями. Дифірамбів на свою честь вампір, звичайно, не очікував, але це якось занадто. А ввічливість де? То грубий адепт, то тепер грубий гном-адміністратор. У цій академії всі такі?

Пройшовши в лівий коридор, Юнгі все ще бачив вдалині темряву, а потім різко, ніби пройшовши через в’язке желе, опинився в приміщенні, наповненому гучними адептами. Бар’єр, схоже, що це був саме він, не лише не дозволяв протилежній статі пройти на чужу територію, а й не давав побачити та почути, що за ним відбувається. Дивовижна магія. Та все ж Юнгі сподівався, що почуття в’язкого желе він відчув перший і останній раз.

Адепти побачивши вампіра замовкли, хтось навіть підірвався, готуючись до бою. Рудого дива з ними не було. Юнгі озирнувся, оцінюючи ситуацію. Він дивився на адептів зверху вниз стоячи на невеликому майданчику, від якого в обидва боки тяглися сходи до коридорів на верх, і сходи, якими вниз треба було спуститися сходинок вісім. Кімната з високою стелею була забита до упору книжковими шафами з прибудованими до них сходами для гарного доступу до верхніх полиць. Переривався ряд книг каміном та двома коридорами, ймовірно до кімнат. Освітлювалося приміщення великою люстрою на якій було, мабуть, сотня свічок.

Самі адепти розташувалися на м’яких диванах і кріслах, хтось сидів біля каміна на великому килимі з довгим ворсом. Хтось читав, хтось малював, хтось грав у настільні ігри, але всі при цьому балакали, перекрикуючи один одного. Поки не прийшов Юнгі, звісно.

-Ти адепт? – Запитав якийсь хлопець, який вирішив перервати тишу.

-Типу того. В якому боці знаходиться тринадцята кімната, підкажіть, будьте ласкаві.

-Ласкаві? Це ти про некромантів, друже? Я чув, що вампіри дуже виховані, ну ти…

-Заткнися, Тобіасе. Я Юджин, до речі. Тобі потрібний нижній правий коридор.

-Дякую.

На середині сходів Мін почув шепіт:

-Не думав, що Чон когось туди поселить.

-Тихіше ти! Він же вампір.

-Так і тому чую вас дуже добре. Що не так із кімнатою?

Хлопці пом’ялися.

-Туди нікого не селять. – Вимовив хлопець біля каміна.

-Щось типу забобонів, підтверджених дійсністю. – Змазано відповів Юджин.

-Цікавенько, а конкретніше можна?

-Нещаслива кімната. – Сказав Тобіас. – Усі, хто там жив або померли, або серйозний нещасний випадок. Але це лише одна з причин.

-Ну, я – вампір. Якщо ніхто з вас не збирається вбити в мене осиновий кілочок змазаний часником або відрубати голову, або витягнути мене погрітися на сонечку на пару годин, то мені нічого не загрожує. Можливо, тому мене туди і підселили. А друга причина?

-Племінник ректора. – Відповів Юджин скривившись. – Він теж поступив цього року і буде твоїм сусідом.

Поглянувши на інших адептів Юнгі помітив, що фізіономія змінилася не тільки у Юджина, а й у деяких інших юнаків, а хтось, навпаки, був здивований такою явною ворожнечею. Цікава реакція.

-Ясно. Ще раз дякую за допомогу, хлопці.

-А його хіба можна вбити колом? – пролунав шепіт когось за спиною вампіра.

-От і я не зрозумів.

***

Тринадцяту кімнату Мін знайшов швидко. Тут були інші двері, новіші, і судячи з убитості стін навколо дверей, і сажі, що де-не-де залишилася, змінили її не через заселення в кімнату родича ректора.

У самій кімнаті було порожньо, просторо та чисто. За винятком одного з трьох ліжок, що було завалено підручниками, які Мін ще мав отримати, і якимось одягом. Ліворуч були двері, за якими було чутно шум води, що говорило про те, що сусід у Міна вже є і він ось-ось із ним познайомитися. Головне, щоб він не вийшов звідти, в чому матір народила. Вийде вкрай незручно. Зате він зрадів наявності власної ванної кімнати. Юнгі звик митися двічі на день, не хотілося б відмовляти собі в цьому задоволенні через натовп адептів. Все-таки двоє на одну ванну краще за сотню.

Зайнявши ліжко біля протилежної стіни (таким чином його і сусіда розділяло ліжко, що залишилося) Юнгі подумав, що потрібно ще сходити в хозкорпус забрати валізи з речами і поклавши на ліжко видані речі, почув як відчиняються двері, після чого вже знайомий грубий голос змусив Міна з подивом подивитися на сусіда:

-Якого мертвого гобліна ти тут забув? – Рудий стояв у дверях, тримаючись за її ручку і так само приголомшено дивився на Міна. Мін скривився. Тільки мертвих йому не вистачало. Ще й гоблінів. Витягнувши з кишені ключ, Юнгі помахав їм, показуючи яскраво-червоний брелок з написом «13». – От тьма, я ж просив його нікого до мене не селити!

-Якщо ти про ректора, то думаю тут зіграла роль або моя сутність, або він вирішив пожартувати та поселити разом два винятки з правил некромантії. Вампіра та рудого.

-Техьон. – Прошипів той, нарешті відриваючись від дверей. – Мене звуть Кім Техьон. А не рудий.

-Мін Юнгі. І не називай мене більше кликластий.

-А то що, вкусиш? – посміхнувся Техьон.

-Будеш діставати і я тобою дійсно пообідаю.

Кім хмикнув і пройшов до свого ліжка.

-Як ви можете пити кров? Мене завжди цікавило це питання, відколи я спробував свою, порізавшись одного разу.

-А як ти можеш їсти їжу?

-Вона для тебе типу смачна? – Почулося шарудіння одягу і Мін вважав за краще не повертатися до співрозмовника.

-А як, на твою думку, я її п’ю, розумник?

-І на що вона схожа?

-Залежно від того, чия вона. У кожного вона різна, залежно від віку, наявності хвороб, способу життя, харчування. Ми відчуваємо якість по запаху.

-А моя тобі як? – Голос Кіма був дуже близько і Юнгі повернувся до нього, дивуючись, як той міг рухатися так, що навіть вухо Юнгі цього не вловило.

-Навіщо тобі?

-Цікаво. – посміхнувся Техьон. – Раптом я смачний і навіть не підозрюю про це.

-А, то ти з цих? Збоченців, які пропонують свою кров і отримують від цього задоволення?

-Не знаю, як можна отримати від цього задоволення, але мені просто цікаво, може, я настільки апетитний, що ти мене з’їси.

Від вхідних дверей почулося покашлювання.

-Мені зайти пізніше?

Хлопці завмерли та одночасно повернули голови. На порозі стояв світловолосий невисокий хлопець. Він так само, як і Мін раніше, тримав у руках згорток із формою та листи, видані адміністратором. Якби не похмурий вираз обличчя, Юнгі назвав би його милим. Пухкі губи, трохи пухкі щічки, акуратний ніс і чорні виразні очі.

-Так що?

-А ти ще хто?

-Судячи з виданого мені ключа, ваш сусід. – відповів хлопець, зачиняючи двері. – Я думав я один дивний некромант, а виявилося, що ще є вампір і … ти ж наче Кім, так?

Техьон прищурився і оцінююче оглянув хлопця.

-Так. Знаєш мене?

-Батько розповідав, що в одній із знатних некроманских родів народилася дитина з рудим волоссям замість чорних. Він усе заспокоїтись не міг: такий збій у генетиці. Яким же був його подив, коли я виявився некромантом.

-О, диво природи, то ти ще й із знатного роду? І як вас величати? – Запитав Мін.

Кім цокнув і зло зиркнув на вампіра.

-Поки ніяк. Я ще не повнолітній. Але взагалі я лорд.

-Ось як! Занятний ти, однак, екземпляр, поки-не-лорд!

-Які цікаві у вас стосунки. – Почулося від їхнього нового сусіда, що так і лишився стояти біля дверей.

-Може ти все-таки зайдеш? – Запитав Кім. – Ти хто? Я б сказав, що ти «білодухий», але у вас у всіх, крім світлого волосся, ще й очі блакитні, то що ж ти тут забув?

-Пак Чимін. Я справді походжу зі стародавнього роду світлих магів, і мав бути одним із них, але зірки не зійшлися. – зітхнув хлопець. – І не називай нас “білодухими”, будь ласка.

-Та сама фігня. Я Мін Юнгі, чистокровний вампір, мої зірки теж вирішили, що не мій випадок.

-Я Техьон. І це буде дуже цікавий рік. Що ж, будемо знайомі.