Поділися своєю душею

Увечері ти, як завжди, зайшла до кафетерії за склянкою теплого латте.  У цьому закладі тебе вже знали в обличчя.  Хлопець, який готував каву, з усмішкою зустрічав тебе, дізнавався, як минув твій день, чи ти закінчила свої роботи.  Ви часто розмовляли з ним на різні теми.  Цей хлопець приїхав до Кореї з Таїланду на навчання, а вечорами підробляв у кафетерії.  Відвідувачів вони мали небагато, тому й була така затишна атмосфера.  Якось, ти подарувала одну свою картину цьому хлопцеві, який у свою чергу повісив на видне місце у закладі, щоб не тільки він, а й відвідувачі могли милуватися твоєю роботою.

Притуливши паперовий стаканчик до своїх губ, ти зробила ковток вершкової кави.  По горлу пройшла приємна тепла грудка, що зігріває все всередині.  Пальці рук грілися об тепло, що походить від такого смачного напою.  Усередині тебе ніби запалили камін, деревина колко тріщала під полум’ям вогню, а ти сиділа, закутавшись у теплий плед, і ні про що не думала.

Ти йшла вулицями Сеула, насолоджуючись і розслабляючись його атмосферою.  Цього вечора ти вирішила відпочити від мистецтва і трохи відволіктися.  Мегаполіс горів, як ніколи раніше.  Десятки яскравих вивісок, вітрин.  Сотні людей, за якими ти так любила спостерігати.  Це дивна звичка.  Але ти часто з цікавістю розглядала зовнішність перехожих, намагалася вгадати, про що вони думають.

Ось йде невисока дівчина з красивим довгим волоссям, її обличчя прикрите шарфом, мабуть вона дуже поспішає додому до рідних.  А ось пройшов чоловік великої статури, його обличчя було сумним, можливо, у нього щось трапилося на роботі.

Ти уявляла себе невидимим поривом вітру, який дбайливо огортав кожного жителя Сеула.  Як же хотілося, щоб усі усміхалися.

На вулиці біля бару була дівчина.  На вигляд тендітна, як кришталь, проте це лише на вигляд.  Дівчина зухвало та впевнено грала на барабанній установці.  Так майстерно крутячи палички у своїх тонких пальцях.  Люди захоплено спостерігали за талановитою особистістю.  Вона могла б грати на великій сцені, збираючи тисячі глядачів.  Проте, здавалося, їй більше подобалася невелика та постійно нова аудиторія.  Їй подобалося бути простою людиною, що любить своє хобі.

Під час спостереження за дівчиною ти вловила на собі погляд.  Такий пильний і наполегливий.  Мимоволі ти обернулася.  Оббігаючи поглядом натовп, ти не бачила нікого, хто б проміняв спостереження з юної барабанщиці на тебе.  Знизавши плечима ти попрямувала додому.  Треба було відпочити за такі безсонні дні.

Дорогою додому, відчуття чужого погляду не пройшло.  Ти не стала обертатися, щоб не викликати уваги оточуючих.  Вдавши, що нічого не помічаєш, ти продовжила свій шлях.  Однак той, хто переслідував тебе, аж ніяк не відставав.

“Не обертайся” – повторювала ти собі.

Ти звернула на іншу вулицю, яка зовсім не вела у бік твого будинку.  Ти все йшла і йшла, а людина ніяк не втомлювалася стежити за тобою.  Через якийсь час у ніс ударив знайомий запах води.  Пірс.  Місце, де можна було не думати ні про що.  Здавалося, він зможе захистити тебе, укутати своїми обіймами та сховати від неприємностей.  Глибоко дихаючи, ти підійшла до огородження, що не давала людям впасти в холодну морську воду.

Нервово засунувши руку в кишеню, ти дістала звичну тобі червону пачку.  Пальці міцно стискали упаковку від напруги.  Діставши одну сигарету, ти тремтячою рукою спробувала запалити її.  Раз, два, три.  Ти прокручувала коліщатко запальнички, але та ніяк не хотіла ділитися полум’ям, ніби боялася збідніти від цього.  Ти ще й ще намагалася здобути хоч найменший вогник.  Але тут, чиясь рука потяглася до тебе і своєю залізною та дорогою запальничкою допомогла тобі.  Ти, заплющивши очі, зробила глибоку затяжку, допомагаючи вогню дістатися тютюну.  Потім, випустивши зі своїх легень першу порцію білого диму, глянула на свого помічника.

Поруч із тобою стояв молодик.  На його обличчі була одягнена популярна в Азії маска.  На його голові була чорна шапка, що гарно сиділа на темно-бордовому волоссі.  Хлопець дивився на тебе своїм глибоким поглядом.

– Я чув, що художники курять, але не думав, що це торкнеться і тебе, – Юнгі відсунув маску на підборіддя і затиснув між губами чорну сигарету.  Очевидно, це була дорога місцева марка.  Видобувши теплий вогник полум’я зі своєї запальнички, він підпалив і свою сигарету.

– Ти стежив за мною?  – насупилась ти.

– Навіщо мені це?  Я йшов сюди.  Я ж не винен, що наш шлях виявився ідентичним, – він знизав плечима, задумливо вдивляючись у далечінь, як того ранку.  Було в ньому щось таке загадкове, що так заворожувало.  Від цього він видавався таким глибоким океаном, який ніхто так і не зміг до кінця вивчити.  У його очах відбивалося місячне світло і здавалося, що його очі зовсім не мають райдужки.  Шкіра підсвічувалася фарфоровим сяйвом.

– Ти закінчила той малюнок?  – поцікавився він.

– Не малюнок, а картина… – ображено сказала ти.

– Я хочу її отримати, – він серйозно глянув тобі у вічі, – Подаруй її мені.  Мені потрібне натхнення.  Я знаю, що ти вклала в неї багато душі.  Поділися нею зі мною.

“З чого б це?”

Діставши з кишені своєї куртки якусь картку, він грубо взяв твою руку і поклав її до неї.

– Чекатиму, – кинувши недопалок у урну, хлопець пішов, як ні в чому не бувало.

Ти з нерозумінням дивилася йому в слід.  Здавалося, ніби ти була в чомусь зобов’язана.  Чому той має право розпоряджатися твоїми намірами?  Ти подивилась на картку.  Там була надрукована якась адреса.

– Чому це я повинна “ділитися своєю душею” з ним?…