Той, кого краще не злити

 

========== Той, кого краще не злити  ==========

 

З відкритих навстіж вікон доносився голосний спів пташок, шум води та приглушені голоси двух садовників. Щільно закриті штори не пропускали світло в кімнату, але Дазай, сонно перевертаючись на другий бік в пошуках прохолодного місця знав, що ранок давно настав. Він повинен був встати ще пів години тому та свіженьким, зібраним спуститись до столу. Голоси під вікном стали голосніше, а пізніше переросли в сварку, за нею в дзвінкий сміх. Дазай прокидався час від часу, а потів знову впадав в легку дрімоту. Встати й попросити Джона та Дінгі заткнутися йому було лінь. Він надіявся що когось поверхом нижче їх голоси нервували не менше. Прикрикнув би хтось. Але його бажанню не дано збутись. Як і планам відіспатись за минулу ніч.

 

Бертон він нічого робити частенько штовхав наркотики підліткам на вулиці, а потім осмілів до того що почав розповсюджувати її в універі.  Сам він не приймав, ні. Зате товар добре розходився серед зубрил та тихонь, хто б міг  подумати. Частенько, вони злегка посміхаючись підсовували порошок в кишеню штанів або обережно вкладували пакетик в долоню покупця, який проходив повз. Іноді, відкрито віддавали в сортирі. Варіанти передачі були різні. Цієї ночі Бертон попросив його звозити на угоду з постачальником, так як його авто було в ремонті. Тиждень тому він протаранив нею кафетерій в нетверезому стані. Права не відібрали лише завдяки впливовому батьку, який вчасно підметушився.

 

– Як знала що ти ще спиш! – Ванесса відчинила величезні двері та влетіла в кімнату неначе ураган. Дивлячись на неї сонними, злипаючимися очами, Дазай зрозумів, чому ураганам дають частіше жіночі імена. Він з головою накрився ковдрою, намагаючись ігнорувати її присутність. Спати хотілось до чортиків. Проклятий Бертон. Щоб він ще раз пішов з ним кудись посеред ночі, думав Осаму, слухаючи тихе постукування підборів матері по кімнаті.

Ванесса підійшла до вікна, провела білою рукавичкою по підвіконні та голосно, обурено проговорила:

– Я звільню цю прокляту мексиканку! Ми їй платимо за роботу, а вона байдики бити вирішила! Милий! Я знаю, ти мене чуєш. Вставай та спукайся на сіданок. Твій батько буде не задоволений якщо ти запізнишся.

Дазай вперто робив вигляд ніби спить, поки вона не підійшла до нього та не зірвала ковдру.

– Ну мам!

Він вцепився обома руками в подушку, але Ванесса забрала й її.

– А ще кажуть що жінки слабкі…

– Що ти там бормочеш? – вона підійшла до шафи та стала прискіпливо перебирати однакові білі сорочки. Бордові штани в клітинку висіли в одному ряду, а сорочки, жилети та костюми в другому. Все ідеально випрасуване та чисте. Її погляд впав на стілець в кутку, який був майже не помітний під тонною одягуі. – Я прикажу винести всі стільці з твоєї кімнати. Ти цього добиваєшся?

Дазай закотив очі та тихо завив, проклинаючи цей ранок.

– Кожного дня одне й те саме. Тобі не набридло? – сказав він, приймаючи сидячу позу та щурячись від яскравого світла в кімнаті. Коли вона лише встигла відкрити кляті штори.

– А тобі ще не набридло змушувати говорити мене одне й те саме кожного ранку!

Ванесса спішно подивилась на наручний годинник та покачалал головою.

– В тебе є 15 хвилин. Встигнеш?

– А як інакше, – сказав Дазай, ліниво просовуючи руку в рукав сорочки. – Ти казала батьку, о котрій я учора прийшов?

– Ні, але це в останнє, – вона суворо вперла руки в боки.

– Окей, дякую. І не могла б ти… вийти? – сказав він та потрусив штанами в повітрі.

Ванесса засміялась.

– Що я там не бачила?

– Мам!

– Все, не кип’ятись.

Дазай відкинув штани в сторону та знову впав на ліжко.  Спати хотілось до одурі. Але лише одна думка про те, що батько може бути не задоволений ним, змусила в момент бодро підскочити та натягнути штани.

 

 

За столом вони говорили рідко. Майже ніколи. Всі сиділи похмурі, невдоволені. Без апетиту колупали їжу та все кидали погляди на годинник. Цей обідній стіл для тьох людей був величезним. Всі сиділи далеко один від одного, в різних кутках, в холодній обстановці, навіть не намагались якось змінити атмосферу, що так сильно тиснула. Дазай подивився на мати, через силу стримуючи гострий коментар – «ти розбудила мене заради цього милого сніданку в колі сім’ї»?

– Як справи з навчанням? – спитав Хідео, навіть не піднявши на сина погляд.

– Добре, – відповів Дазай, кривлячись від тона батька,  яким він задав це питання. Як завжди,  льодяний, відсторонений.

 

Знову повисла мертва тиша, яку порушували лише тихе подзенькування посуду та звук сторінок, які гортав батько. Від нудьги Осаму почав роздивлятись величезні картини на стінах. Але й ті не відрізнялись різноманітністю. Ніяких яскравих фарб, сплеску життя. Одні похмурі тона та поникші лиця. Десь взагалі дивитись було моторошно. Він сам скоріше б повішав малюнок якогось малого з мальовничої секції, ніж цю депресивну маячню, яку люди називають шедевром та тратять неймовірні гроші. Питається, за що і навіщо? Щоб обісратись в коридорі посеред ночі?

– Осаму! – Ванесса вражено дивилась на нього. – Ти тільки подивись, в якій руці ти тримаєш виделку. А якби зараз з нами сиділи гості?! Де твої манери?

– Так, мам, вибач… – він змінив їх місцями.

– Ти так і не навчився вільно користуватись правою рукою? – Хідео покосився на нього та відклав газету. – Хіба я тобі не казав відучитись від дурної звички?

– Я стараюсь, – сказав Дазай, не піднімаючи голови.

 

Місяць тому в них гостювала знатна особа, яка замітивши що пише він, лівою рукою, поспішила озвучити коментар:

«Дитина що пише лівою рукою часто неповноцінна.» Однієй цеї кинутої невзначай врази, вистачило щоб за нього взялись в серйоз.

– Ти або і вправду неповноцінний та заповільний, або просто лінюх.

Хідео відставив стілець та піднявся, поправляючи краватку. Одягнений він був як завжди з голочки. Дорогий костюм, пошитий на замовлення, ідеально випрасувана сорочка, брюки, взуття з дорогої шкіри та годинник, який коштував ніби одна машина. Волосся зачесане та зализане лаком, а скло темних окуляр приховувало холодні яскраво-сірі очі. Можна було й сказати що він гарний, не дивлячись на його вік, але саме ті сташні очі багатьох і відлякували. Тяжко було зрозуміти, про що він думає та яким буде його наступний крок. Дазай частенько замислювався про те, як ці двоє взагалі познайомились. Його мати – жінка занадто активна, «жива», повна енергії, велика любителька шумних компаній та світських вечірок. І він… відсторонений, похмурий.

 

Вони цілувались хоча б раз? Спали? Його самого, ненароком, не в лабораторії якійсь вивели? Як не крути, уявити їх разом в нього ніколи не виходило. Хоча частенько прокрадувалась одна жахлива думка – Ванесса йому була подрібна для прийомів, для статуса. Щоб мовчки стояла біля чоловіка та привітно посміхалась гостям. Цікаво, що вона сама думала з цього приводу?

 

Лише коли пішов батько, а за ним і мати, він дозволив собі розслабитись. Поклав столові прибори на тарілку та з хандрою втупився на похмурі картини. Кен Каррі ніколи йому не подобався. А Бекон так зовсім залишав його й без того поганого апетиту. Що повинно творитись в голові в людини, яка купує такі картини та вішає їх на стіни? Що твориться в голові того, хто таке малює? А ось «Сад земних насолод» Босха йому подобалась. Картина настільки «дріб’язкова», що легко можна було вбити на неї годину-другу, сидячи за цим столом в холодній обстановці.

 

Доїдати охолонувший сніданок не було ні настрою, ні апетиту. Дазай схопив свою сумку з підручниками, послабив краватку та вискочив на вулицю. Машину, подаровану йому на п’ятнадцятиріччя він так і залишив у дворі. Та й гріх було не прогулятись в таку погоду. Аномальна спека спала, вітерець піднявся, а рано зранку ще й збереглась нічна прохолода.  Йти по безлюдному, сонному місту було в насолоду. Навколо лише відривались крамнички, кав’ярні, піцерії. В магазини завозили свіжі фрукти та овочі, а десь в провулку вже стояв огидний запах риби.

– Чувак! – за спиною роздався голосний, задоволений крик та рев мотора. Вуста самі розтягнулись в веселій посмішці, варто було тільки почути ідіотський сміх друга за спиною. До  ного під’їхала чорна Фераррі, з вікна якої висунулась голова Бертона. – Застрибуй, крихітко!

Дазай засміявся. Кинув сумку на сусіднє сидіння та впав навпроти нього.

– Я думав твоя пташка в ремонті, – крикнув він, намагаючись перекричати голосну музику.

– Цей мудак Френк просить ще бабла зверху. Чи бачите, авто в щент. Послав його. Батько поки свою стареньку підігнав. Як тобі?

– А ти не продешевив?

Обидва голосно розсміялись. Бертон надавив на газ та вони помчались по практично пустій вулиці. Він гнав так швидко, що Дазай не встигав роздивитись пейзажі за вікном. Цей чорний хлопець – або професіонал, або двинутий на всю голову. Дазай більше схилявся до другого варінту. Невдовзі його й самого відпустило після не приємної розмови з батьком, та припіднятий настрій повернувся.

– Стій! Притормози ось тут! – сказав дазай. Бертон здивовано вигнув брову та зкинувши швидкість зупинив машину біля піцерії. Осаму, вискочив з машини, зник за скляними дверима старенького закладу та повернувся через 10 хвилин з двома білими коробками піцци.

– Вам з грибами чи без, містере Прайс?

Бертон розсміявся.

– Знову твої завели стару шарманку та не дали поснідати?

– Чувак, я задовбався вже зранку, чесно. Давай про щось веселе?

– Добре. Мені без грибів, – сказав він. – І тобі доведеться класти піццу мені в рот, тому що я за кермом.

Дазай відкрив коробку та блаженно закрив очі, втягуючи смачний аромат гарячої піцци. Живіт жалібно завурчав від одного її вигяду. Торкнулись в дорогу вони куди спокійніше. Не було ненормальних гонок та музики на весь квартал. Дазай кинув заляпану краватку на заднє сидіння та відкусив величезний, соковитий шматок піцци. Знала б Ванесса, де і чим він харчується, впала б в припадку. Бертон смішно відкрив рота, вимагаючи свою долю.

– Підсунеш мені гриби, як минулого разу…

– Завали, – Дазай засуну цілий шматок йому до рота та відкинувся на м’яке сидіння. Хотілось подрімати ще трохи, перед тим як вони доберуться до універу. Однак, варто було йому тільки побачити Райлі, самотньо бредущого по обочині з тяжкою сумкою на плечі, плани різко змінились. Він турнув Бертона в плече та кивком голови показав на однокурсника.

– Як на рахунок того, щоб трішки змінити напрямок, друже?  – спитав Дазай, розпливаючись в задоволеній посмішці. Прайс усміхнувся.

– Зрозумів тебе.

 

Райлі бігав швидко. Ніскільки не заважала навіть величезна сумка, загружена підручниками. Бертон мало не давився сміхом, дивлячись як той постійно обертався з надією що вони відстали. Обличчя в нього почервоніло, ніздрі нгівно роздувались, а очі лихорадно бігали в пошуках укриття. Масне волосся, яке цей хлопець мив, напевно, раз на місяць, безглуздо стирсали, роблячи його вигляд ще більш сміхотворним. Спина від його біганини змокла настільки, що сороччка в клітинку прилипла до тіла, показуючи природну худобу та випираючі ребра. Він нервово облизував сухі, тонкі губи та показавши їм середній палець сховався в будівлі адвокатської контори.

– Його зараз звідти викинуть.

– Будемо чекати? – спитав Бертон, закидуючи до рота ще шматок піцци.

– Ну його. Торкай.

 

Перед університетом вже стояло багато авто, виставлених в ідеальний ряд на дворовій парковці. Десь дорогуща, а десь корито на якому аби можна було доїхати від дому до магазину. Такі машини багато хто клацав на телефон, щоб потім викласти десь на своїй сторінці з гострим, насмішливим коментарем.

БІльшість віддавали перевагу ходити пішки або на велосипеді. Дороги лише зранку були вільними, а в після обідній або вечірній час частенько доводилось тріпати нерви в довгих заторах. Дазай і сам більше схилявся до велосипеду, але бажання їздити на ньому геть відбив батько, який застав його за цим заняттям та вилаяв. Статус не дозволяє. Або бери машину, або йди пішки.

– Це не Шейла біля входу стоїть? – спитав Бертон, зі смішком випригуючи з машини. – Щось вас давно разом не бачили. Знову посварились?

Дазай схопив свій рюкзак з заднього сидіння стенувши плечами.

– Я забув про її день народження.

Прайс розсміявся.

– Ось уведе її Грег, подивлюся як ти запіваєш.

– Та Бога ради, хай уводить. Я йому ще руку потисну, в знак вдячності.

Бертон присвиснув, сміючись закидуючи руку на плече та тихо, змовницьки прошепотів:

– Перед тим як розійтись, може запропонуєш їй ще разок провести ніч разом? Всім трьом. Як тобі ідея?

– З тебе випивка, їжа та пустий будинок, – сказав Дазай весело.

– Тобі тільки поїсти дай, – відповів Бертон, закочуючи очі.

 

 

День обіцяв бути веселим. Поки вони розмовляли  в університетському дворі, спершись на машину, повз них пройшов Райлі. Хтось кинув коментар в його адресу та компанія з п’яти людей почала голосно сміятись.  Райлі окинув їх злим, повним відрази поглядом. Поправив чуба вже по звичці і мало не підскочивши на місці від переляку , помітивши Дазая та Бертона, які дивились на нього з мерзотними, самовдоволеними усмішками на лицях.

– Дивіться-но, вже не такий сміливий, – Дазай склав руки на грудях, сонливо спостерігаючи за худощавою фігурою.

– Чуєш! Я тобі цей палець в наступний раз зломаю і в задницю заштовхаю! Січеш? – сказав Прайс з нотками роздратування. Відлипати від машини було лінь.

 

Навіть їм часом набридало знущатись над бідолагою кожного дня. Райлі на погрозу не звернув уваги, або просто зробив вигляд. Пулею промчався повз них та зник в будівлі університету.  Бити його в присутності половини універу навіть ці двоє не стали б. Людей в невеличкому дворику з кожною хвилиною  ставало все  більше. До Прайса, те й діло хтось постійно підходив аби «привітатись» за руку та отримати заповітний пакетик з білим порошком. Дазай безучасно спостерігав за торгівлею, викурюючи вже третю цигарку за годину. Він не розумів, з якою ціллю Бертон штовхає дурь студентам? В грошах він не мав особливої потреби, а в пошуках гострих відчуттів можна було зайнятись мотофристайлом, наприклад, з його любов’ю поганяти на швидності. Однак Бертон все качав головою та казав що це не його, а штовхати наркоту весело.

Торгівлю з самого ранку йому обірвав містер Тейдж, який припаркував недалеко старенький, срібний Форд та пішов до них. Дазай, помітивши його, цигарку спішно викинув в урну та штовхнув Прайса в плече.

– Він сюди топить, прибери дурь.

Бертон, тихо вилаявшись опустив руки в широкі кишені джинс.

– Містере Прайс?

Тейдж виглядав так, ніби не спав всю ніч. За товстими лінзами окулярів було видно, що під очами були великі синяки. А погляд в нього був такий, ніби він ось ось засне стоячи. Піджак та сорочка пом’яті, взуття в пилюці. В руках, як завжди, чорна папка з якою він ніколи не розлучався та декілька книг під пахвою. На його неохайний вигляд давно перестали звертати увагу. Людиною він був розумною, і це перекривало минулі недоліки.

– Я б хотів поговорити з вами, на рахунок вашої останньої роботи.

– А що з нею не так? – спитав Бертон грубовато.

– Якщо коротко, то все, – він втомлено зітхнув. – Могли б ви додуматись замовляти роботи в різних людей. Що у вас, що у Кертіса, що у Бредлі та ще трьох студентів роботи ідентичні.

Дазай з невдоволенням покосився на друга. Адже він попереджав. І не один раз.

– І я, виходить, типу не здав?

Тейдж зняв окуляри. Без них круглі очі здавались моторошноватими, ніби дві маленькі крапки. Він протер лінзи об жовтуватий велюровий піджак та повернув їх на місце.

– Пройдіть зі мною, – сказав він та розвернувшись пішов в сторону привітно розкритих університетських дверей.  Прайс через нехочу, скриплячи зубами схопив свій рюкзак та кинувши його Дазаю поплівся за Тейджем, всією душею бажаючи йому скорої кончини. А в голові вже подумки уявляв, як вибиває зуби придурку Коліну за підставу.

Після того як пішов Прайс, Дазай вирішив подрімати останні 20 хвилин. Приходити так рано до універу не входило в його плани. Якби не друг, який його підкинув по дорозі, він би ще бродив по вулицях лінивою ходою, спостерігаючи за повільно оживаючим містом. Останнім часом Дазай помітив за собою звичку покидати дім раніше потрібного часу. Якщо для когось  рідні стіни були пристанищем та місцем, де можна розслабитись та відпочити, то для нього це було місце постійних закидів та невдоволення. Не дивлячись на репутацію «поганого хлопця» він вільно розмовляв на п’яти мовах. Вчився куди краще тих завучок з перших рядів. Професійно грав на скрипці, піаніно та віолончелі ще з восьмирічного віку. Не тому що в нього була тяга до музики та бажання навчитись, ні. Він всього лиш був дитиною, який хотів похвали  наче чуда. Але що Ванесса, що Хідео на похвалу були скупі та завжди відмахувались фразою «ти можеш краще».

Без належної віддачі холонуть будь які відчуття. Навіть любовь до батьків.

 

 

Бертон так і не повернувся. Люди поступово стали покидати двір та ховатись в темноті коридору. Сонце світило так яскраво, що Дазай роздратовано розліпив очі та з лінню став спостерігати за перехожими.  Сон вже не йшов. Шейла, що чекала його біля входу кудись зникла. Тепер можна було зайти спокійно, знаючи, що ніхто хвостом не вцепиться. Однак варто було йому стати на мармурові сходи, як в натовпі замаячила знайома йому руда маківка. І без цього паскудний настрій став ще гірше.

Даазай вже уявно прикидував, як пройде його день. Спочатку з’явиться Бертон, який з піною у рота буде поливати Тейджа гівном. Потім на перерві його знайде Шейла, яка буде висіт в нього на шиї та діставати його костюмованою вечікрою в Карлайлів. Пізніше вони підкараулять Коліна, поколотять його та випустять пар. А до вечора час можна вбити в Бертона. Цей хлопець завжди вдома один. Казка а не життя.

– Душа моя! – роздався голосний, безтурботний голос.

Натовп що повільно тягнувся спереду, зупинився. Хтось здивовано витягнув шию, хто засміявся. А хтось прослідкував погляд веселих голубих очей та здивовано втупився в Дазая.  Сам Дазай, трохи здивований та розгублений також обернувся назад.  Тільки ось за спиною нікого не виявилось. Розуміння прийшло до нього за секунду. Гарні риси обличчя спотворила гримаса злості. Роззяви, тихо перешіптуючись поспішили ретируватись та залишити цих двох на одинці.

 

Дазай від природи був спокійним та розсудливим. Однак було в ньому і щось темне. Одна не обдумана фраза або жест могли в момент привести його в чисту злість. Навіть Бертон побоювався цих всплесків та намагався не сказати лишнього. В чоловічих туалетах, як правило, саме Прайс був тим, хто мокав голови до сортиру. Дазай лише відсторонено спостерігав, викурюючи одну сигарету за другою.

І лише завдяки цій самій розсудливості він через силу подавив бажання розбити нос тому придурку, який гиденько посміхаючись загорожував своїм тілом прохід. В нього вже було два попередження, та третє грозило відрахуванням. В його випадку простою розмовою з батьком, що було в рази гірше.

– Звали з дороги, – Дазай роздратовано пройшов повз, спеціально грубо задівши його плечем.

– Все ще не закохався в мене? – спитав Чуя глумливо та поплівся за ним, схопившись за ниючу руку.

Ну звичайно. Парі. А він й забув.

– Я тобі обов’язково зателефоную, коли закохаюсь, відповів Дазай з сарказмом.

– А, номерок підкинути? – Накахара перкинув сумку на друге плече та обігнавши його, став йти задом на перед, не зводячи щз нього закоханого погляду.

– Надіюсь, навернешся, – сказав Дазай, вигнувши брову.

– В мене добре розвинута інтуїція, друже. Я одразу відчуваю небез… – не пройшовши і трьох кроків він спіткнувся об швабру, мало не пирклавшись головою об високу колону. Рівновагу втримав чудом, але нога виявилась в відрі з брудною водою. Дазай з хвилину дивився на нього ніби на ідіота, та залився приступом голосного сміху.

– Так, так, радий що зміг тебе розвеселити, – мовив Накахара гидливо виливаючи воду з черевика. Шкарпетка та штанина також намокли. І як в такому вигляді показатись в аудиторії? В нього промайнула думка злиняти з пар та погрітись десь на сонечку, доки взуття не просохне. Або ж відсидіти пару-другу в піцерії, слухаючи приглушену музику, спостерігаюси за перехожими через вікно, попиваючи гарячу каву. Тільки ось одному йти не хотілось. А цей не в міру роздратований та гарячковий юнець навряд чи погодиться скласти йому компанію. Мало того, ще б прийняв його пропозицію за образу.

– Пішли вже, запізнимось.

– А то я без тебе не доберусь? – Дазай намагався придати голосу суровий, серйозний тон, але варто було погляду впасти на ногу Чуї, як в очах моментально з’являлись смішинки.

– Але ж ти досі тут, – Накахара посміхнувся власному відкриттю. Дазай опішив. – Підловив!

– Йди до дідька.

– Немає чим крити? – Чуя розсміявся. Але зловивши на собі похмурий погляд, ніяково прокашлявся. В цього хлопця настрій змінюється як погода.

По коридору вони йшли в тиші. Дазай знову став якимось задумливим та відстороненим. Здавалось й зовсім забув що він тут не один. Накахара мовчки плівся позаду, з силою тримаючи в собі бажання приблизитись та торкнутись уподобаного м’якого волосся. Але навіть він знав межі, які краще не переходити. Дазай ніби бомба повільної дії. Йому вистачило й двух днів, щоб це зрозуміти.

– Чому ти досі тут?

– Благословляю тебе своєю присутністю, – сказав Чуя, махнувши рукою.

Коли вони зайшли в аудиторію, всі вже сиділи на своїх місцях. Гленн, який вже збирався влаштувати виговір Накахарі, побачивши за ним Дазая замовк. Нетерпляче показавши їм на їх місця та знову повернувся до інтерактивної дошки, показуючи макет кількох споруд. Їм і самим  треба було через місяць-другий здати готові макети Гленну. Чуя вже навіть визначився з майбутнім проєктом. Піцерія в формі величезної піцци.

В аудиторії стояла мертва тиша, яку порушував лише скриполячий голос викладача та стукіт крейди об дошку. Бертон сумуючи сидів на свому минулому місці, переводячи кислий погляд з одного на другого. Чуї нічого не залишалоь окрім як сісти на одне вільне місце позаду Райлі. «А минулого разу народу було куди менше», думав він.

– Чого це ти з ним? – Прайс відкинувся на стільці.

Дазай впав на своє місце та відшкав поглядом руду маківку. Говорити з ним не хотілось, а очі знову почали злипатись.

– Зіштовхнулись по дорозі, – відповів він та сховав лице в згині ліктя. Бертон натяк зрозумів та на протязі всієї пари більше не проронив ні слова. Іноді, коли Гленн повертався до них спиною він виривав з зошита сторінки та зім’явши їх, кидав в Райлі та Фелікса. Одна навіть влучила Чуї в потилицю. Накахара в свою чергу, дочекався моменту та запустив такий же зім’ком папіру у відповідь, але Бертон встиг відхилитись та показати йому середній палець.

– Перестань, – тихо прошипів Райлі. – Хочеш аби тебе виставили?

 

В сонну дрімоту невдовзі вгрузли навіть найстійкіші. Не рахуючи Райли, Фелікса та Кемерона. Ці хлопці з такою жадібністю записували кожне слово, що не пожартувати над ними було неможливо. У Гленна був талант: перетворити навіть найцікавіший предмет в щось нудне та муторне. Він любив говорити науковими термінами, та роз’яснятись так, що половина сидячих тут його не розуміла. Гленн був падким на лість та любив похвалу. Любив увагу до своєї персони та обожнював знаходитись в центрі уваги. Тоді потік хитромудних словечок збільшувався в рази, неначе кожному хто з ним заговорить потрібно показати свій розум та начитаність.

Одна година з ним йшла ніби три. Коли він щось розказував, суть прослизала, і кожен безглуздо дивився на грубі риси обличчя, величезну родимку та товсту вип’ячену губу, що смішно шевелилась коли професор говорив. Чуя кожні п’ять хвилин поглядував на величезний настінний годинник та тяжко зітхав.

Хтось прямо на парті креслив палички та закреслював їх з кожною пройденою хвилиною. Накахара з заздрістю подивився на Тайлера, який сидів в чорних навушниках Бітс. Він хоча б не чув Гленна. Дазай спав і коли прозвенів дзвінок, він підняв заспане обличчя з візерунком на пів щоки. Чуя для себе зробив ще одне маленьке, але важливе відриття. Коли Дазай сидить далеко – йому нудно. І як тільки він умудрився закохатись в цього хлопця?  Настільки апатичного і холодного, ніби озеро Коцит. Від одного його погляду мурашки по шкірі. Однозначно жарт долі. Жорстокий жарт. Адже він був тим хто завжди потшався над таким почуттями як кохання та прив’язаність.  Думав, що він єдиний благорозумний, хто знає ціну свободі. Як виявилось – ні. Свою свободу він був готовий запакувати в новорічну кольорову коробочку та самостійно, вставши на коліно, вручити Дазаю.

 

Чуя не рідко уявляв, як рано чи пізно він все кине. Навчання, роботу, старе життя і просто наплювавши на все відправиться  подорожувати. Буде кататись по світу. З’їздить в Англію, подивиться на Стоунхендж, прогуляється по Венеції, зробить довгоочікувакні знімки різнокольорових гір Чжан’є Данксіа, сяде на маленький човник та попливе по течії ріки Лі, потім в Перу, Мексику, Грецію. Але всі ці неймовірні ідеї разом відійшли на другий план. Зараз йому хотілось одного. З’явитись на вершині Гори Рорайма та сидіти там разом з Дазаєм, крепко стискаючи його руку в своїй. Хто ж знав, що він в душі такий романтик.

– Скоріше! Це гаденя звалить! – Прайс пулею вискочив з аудиторії, за ним і Дазай протираючий очі. Гленн, так і не озвучивши чергове госте зауваження, готове зірватсь з губ, втупився в інших з перекошеним від злості лицем. Чуя зрозумів ще дещо. Безцеремонно покидати пару могли тільки ті, чиї батьки робили великі вклади в фонд універу.

– Я думав ти йогов же поколотив. Чим весь ранок займався? – Дазай, що спішно плівся за другом спіткнувся об тріснувший кафель та грязно вилаявся.

– Тейдж всю душу з мене витряс! Говорить, як клянешся що сам писав, то розкажи про що тут йде мова. А в тому то й діло! Я навіть не дивився, як називається чортова тема!

Вони швидким кроком спустились на другий поверх та ковзаючи кедами по слизькому кафелю помчались повз ряд однакових дверей. Таблички так і не повішали. Але в якій аудиторії вчився Колін ВІлберн, знав майже кожен третій. Бертон став навпроти коричневих дверей, вичікуючи дивився на студентів які покидали аудиторію та шукав поглядом Коліна. Дазай, нудьгуючи сперся плечем об колону, роблячи те саме. Хоча більше його погляд був крикутий до грудей Алекс, яка завжди носила обтягуючі сорочки та розстібала верхні гудзики.

– Хей! – прайс турнув його в плече. – Давай ти на подружок Алекс потім подивишся? Шукай Коліна.

– Не він? – Дазай кивком голови показав на невисокого хлопака в окулярах.

– Колін!

Вілберн, побачивши розлюченого Бертона з усіх ніг кинувся вниз по коридору. Прайс і Дазай побігли слідом, грубо розштовхуючи натовп по дорозі. Ті обурювались та кричали щось вслід, піднімаючи з полу впавші книги та зошити.

– Він завернув наліво! Бери з права!

Дазай різко зупинився та побіг в зворотньому напрямку. До ожного поверху були прилаштовані по двоє схід, щоб кожен міг спокійно пройти, не штовхаючись та не вжимаючись в чиюсь спину. Що часто бувало,  особливо під час перерв або рано зранку, перед початком занять.

 

Колін, раніше впевнившись що ці двоє побіжуть за ним разом, зробив довге коло та знову був біля правих сходів. Помітивши що хвоста немає, полегше зітхнув. По його розрахункам, ця парочка зараз має бути в дворі та здивовано розводити руками. На справді, хто замість того щоб вибігти на вулицю зробить коло та повернеться на те саме  місце? Правильно, ніхто. А Колін і думати не думав, що дурні по типу Прайса і Дазая додумаються шукати його в будівлі університету. Поправивши пальцем окуляри він самовдоволено поміхнувся. Зняв сумку з плеча та різко розвернувшись влетів лицем в чиїсь груди.

– Як не гарно, містер Вілбенр, – Дазай мерзотно посміхнувся.

ь писати…