Самотність  (4)

У вирії одинокості я побачив проблиск надії, линув я до неї з останніх сил. Випливши звідти, відчув, що стало пусто на душі, ніч царювала на дворі. Картина з найнеприємніших розкрилась: місто моє поглинула байдужість. Коріння дерев та рослин заполонили й повільно ламали житлові будинки. Дороги асфальтні покрилися травою, на місці брущатки линув струмок. Співали птахи у своєму новому домі. Знову нікого не було. І ось голос знайомий.

— Я тут! 

Ехо пронеслося через іржаві хмарочоси. «Нарешті знайшов,» — з’явилася думка. Але радість на обличчі зникла: гігантське містечко і де його знайти?

— Де ти знаходишся? — крикнув я услід. 

Відповіді не було, скільки я б її не чекав, тільки шум, що не схожий на природній. Йшов я на шум не помічаючи, що вже день настає. Повільно підіймалося сонце і освітлювало темне містечко.

Ліани розходились на стовбурах з електроенергією, вітер здував осіннє листя. Я зайшов у свій минулий дім: зламані вікна, скло розкидане по землі. Замість знайомої дерев’яної підлоги — земля, стіни покрилися мохом. Природа перемогла, крім неї все зникло. Улюблена лампа ще гойдалась від вітру, тільки іржею роз’їдалась. 

Стіл зламаний, де останній раз ми їли, дім зламаний, я зламаний… Впавши на землю, сльози я ллю. Чую коханого голос, обертаюсь і бачу дзеркало. Доторкнувшись, падаю в безодню…