Крихіт зірок (2)

Холод хлинув. «Йде зима,» — промовив незнайомий голос. Крок за кроком я заглиблювався у пустелю. Зіркове небо мерехтіло і вмить почав повільно сніг кружляти. Не було тут нікого, тільки голоси, замучені вічністю, ті, що прокляті. Чути віддалену гру, дуже знайому… Смерть зі скрипкою грає?

Була і відразу зникла, і крок за кроком йду я далі. Піску нема початку та кінця, присів я відпочити. Сніг досі кружляє, з-під хмари дехто виглядає. 

«Священний олень» падає на землю й голову свою переді мною схиляє. Роги позолочені, грива срібляста, очі наповнені жалем.

— Вирішив мені допомогти? 

Піднявши роги, ступа він гордо. Я сідаю і віддаю свою долю йому. І заграє скрипка знову. 

Щосили біжить «священний олень», допомагаючи втікти мені з пустелі, тупотить. А позаду невпинними кроками темрява наздоганяє. Сніг вже зробив пустелю білою, наче тайгу. 

Я взяв до рук арфу і як по струнах вдарив. Темрява втекла, а Смерть заграла дужче. Ховалася стара, та знала, що робить.

І ось ми вже біля воріт, струна обірвалася… Все завмерло в момент. Олень, впавши, не зміг підійнятись, роги його потемніли. В очах згоріла надія. Розсипався «священний олень» в пісок, сніг розтанув. Вітер розвіяв бурю страшну, горем за «священним оленем». 

Я, втікаючи до нових воріт, поранився з десяток разів, падаю біля тріумфальної арки Пекла і засинаю мертвим сном. 

В темряві ходить «священний олень», вже без плоті — тільки кістки. Тупотить золотими копитцями, шукає життя.