Відзеркалення (1)
від MastaferoГра на скрипці нескінченна, і танець був той на струні. Вже вечоріло, я стомився та сів за стіл на березі, а ти навпроти мене. Щасливі усмішки, обійми, поцілунок… Гуркіт неба розігнався, вітер розійшовся. Над нами тінь стояла, хто то був — не зна. Крилами відштовхнувшись від землі, до нас прямувала в обірваних тканинах кістлява Смерть. І гадав я, що вже час мій прийшов, але забрала вона не того…
Ніч була та наповнена жалобою моєю, сльози нескінченні падали струмками на землю. Сів я за арфу і грав щосили, буря знеслась неймовірна. Я сховався в печері «суму», а в ній я знайшов, як покінчити зі всім.
Прохід у Пекло, лабіринт чи то був ліс? Не знаю, йшов я нескінченно і ось нарешті я біля них — ворота. Зазубрені кістки людей прикрашені золотом, а за ними жінка. На зморщеному обличчі проблискувала посмішка з гнилих зубів. Її очі були наче дзеркальця — відображували мене. Згорбившись вона поклонилася, мабуть, тільки й чекала нещасного, хто спуститься сюди. За нею неможливо було щось прогледіти, густа червона імла ховала Пекло. Яким би воно не було з розповідей авторів, зараз воно інше.
— Вітаю! – прохрипіла стара, запах смерті втік з її рота.
Ворота відчинились. «Пекло вітає мене,» — подумав я. Своєю кістлявою рукою вона пропустила мене вперед, її посмішка розтягнулася у вищир.
Ми йшли і йшли через імлу, але їй не було кінця. І несподівано подув вітер могутній, а стара відьма перетворилась у діву. В золотистому волоссі були вплетені квіти, босою ходила вона, творячи життя в Пеклі. Де б вона не стала, там земля з квітами з’являлась. Озирнувшись, я побачив сад, діва вела за собою. Наближаючись до саду, я втратив думку, що в Пеклі. Не було жодного грішника — ані душі.
— Нащо ти прийшов у Пекло, хлопче? На земній твердині вже життя нема?
— Тримав я шлях сюди тільки через одну причину. Танцюючи вночі, на березі моря Смерть забрала в мене коханого. Вона втікала, але я йшов за нею і дійшов до воріт Пекла.
— То ти не боїшся Смерті?
— Ні, не знаю… Кохання сильніше почуття, аніж страх.
— І справді, смертні бувають досить смішними. Але ти ж не звичайний смертний, так?
— Що ти маєш на увазі?
— Ім’я твоє Митець, «зорями розкиданий навіки, грає на арфі, щоб дістатися до неба». Улюбленець Долі і син Надії. Свій шлях ти знайдеш зовсім скоро.
Діва швидко рушила до струмка, впавши в нього, вона зникла. Сад був наповнений різними деревами, кущами та квітами, але не було тварин. Підійшовши ближче до струмка, я подивився в нього і, не побачивши свого відзеркалення, я налякався. Пальцями я провів по воді, холод пройшов по тілу. Все почало гнити, помирало: дерева, квіти та кущі. Миттєво зник струмок і на місті саду з’явилась порожнеча. Холод заповнив це місце.
Наближаючись до арки, я зрозумів, що пройшов перше коло Пекла, але воно було не таким, як описують. Темне, холодне й без грішників.
0 Коментарів