У мене немає вибору (але я все одно вибрала б тебе)

Короткий опис: «Дванадцять» знайшли їх. Фінал, якого Єва з Вілланель не хотіли, проте знали, що він їх настигне. Дозвіл на переклад отримано від автора. Якщо вам сподобалась робота можете перейти за посиланням на оригінал (https://archiveofourown.org/works/24637969) та поставити вподобайку (Kudos). 

— Як же я втомилась, — говорить Єва, поки Вілланель зі всією акуратністю намагається зайнятися її раною.

Всюди кров. Занадто багато крові. На підлозі частина вийнятого сухожилля, Вілланель дуже добре знайомо, як саме воно виглядає. Єва думає, що її життя сочиться крізь тонкий светр на підлогу, на шкіру Вілланель, розмазується по її обличчю ржаво-багряним відтінком. Її життя мерехтить так, немов ще мить і зникне: вона не більше, ніж примарний образ тої жінки, якою колись була.

Єва відчуває наближення кінця.

— Тебе можна зрозуміти, — неподалік доноситься голос Вілланель.

Вона звучить не так ніби повністю зосереджена на тому, щоб допомогти Єві з раною, а швидше на відчайдушних стараннях взяти себе в руки в жахливу для них мить. Сторонні кроки стають все ближчими, ступають по сходах дому, в якому вони знайшли свій притулок. Їх час невблаганно підходить до кінця, але що станеться першим? Зачистка чи неминуче?

— Ні, — хрипло шепоче Єва, дихання її стає уривчастим. — Я втомилась, Вілланель.

Її рука ковзає по підлозі, Єва дивується, як вона взагалі може рухатися в такому стані. Жінка все ще відчуває як вигнутий палець в рукоятці тепер важкого пістолета, що не так давно засунула в кишеню. Того пістолета, що забрав три, чотири, п’ять і більше життів. Єві здається, що вона чує, як Вілланель невдало жартує, що вони тепер майже одне ціле, нехай і на короткий час. Вона була права, в решті-решт, Єва доволі швидко підкорилась своєму внутрішньому демону.

Вони були такі смертоносні та вибухонебезпечні, а їх кінець такий повільний та холодний, немов крапля льоду, що тане з настанням весни. Немов крапля, що падає в океанську течію. Те, що ніколи не мало закінчитися, та все ж занадто швидко дійшло до свого фіналу. Єва думала про швидкоплинний час як про зміну пір року, роздумувала про дерева в жаркі та сухі літні дні та під час мертвої зими. Зараз вона на середині осені. Єва скидала листя, оголюючи нутро, і перетворювалась в тонку та тендітну річ.

— Я не можу, — шепоче Вілланель, підіймаючи пістолет з місця, де Єва марно намагалась його штовхнути пораненою рукою.

Чи зможе наймана вбивця дотриматися таємної обіцянки, про яку майже забула через стрімкий розвиток їх стосунків?

«Я знайду те, що ти любиш більше всього на світі, а потім, не сумніваючись, знищу».

Яка іронія.

Єва завжди була песимісткою. Якщо, звісно, мова не йшла про Вілланель. Тоді її охоплював нездоровий прилив оптимізму — ніби нашвидкуруч намальований на піску план щасливого життя, в якому хоча б одна з них трохи наблизиться до цієї примарної мрії. План, який остаточно піде в небуття, похований в морських водах.

Доведене до абсолюту наповнення одна одною переповнилося неймовірною кількістю червоного.

Вілланель дивиться пильно, ніби проводжає на той світ одну зі своїх жертв, але зараз в її погляді більше зосередженості. Можливо, наймана вбивця прагла втекти від того, що відбувається, згадуючи кожне «я кохаю тебе», кожен ніжний дотик губ і рук, що ховалися в глибинах її розуму, котрі давали знати про себе лише коли вона торкалася себе, знаходячись наодинці в темряві.

Одна та без Єви.

І, дідько, Єва не хотіла для них такого кінця, та холод сильніше захоплював тіло, а кроки їх карателів чулись все ближче. Єва розуміла, що єдина, хто з них може вижити це Вілланель. Кажуть, перед смертю весь пройдений шлях схожий на кінострічку, та все, на чому Єва могла зосередитися — пилинки, що падали на вії дівчини. Вона бачила яскраву посмішку і чула пронизливий сміх, що луною звучав, ніби дзвіночки, десь вдалині. Вона відчула теплий дотик, не в силах зрозуміти реальність це чи вигадки її пам’яті, яка повертала яскраві події, що відбулися місяці тому.

— Ти зможеш, — запевняє Єва, ледь не ламаючись навпіл, і притискає останній, кровавий поцілунок до губ Вілланель. Це було найтеплішим, що вона відчула з моменту як лягла на підлогу ванної кімнати. Прощавай, моя любове. Вілланель зачиняє двері, її очі широко відкриті, а  поодинока сльоза зривається з-під повік і капає у відкриту долоню Єви.

Шум кроків зовні стих. Вони вже тут.

— Тільки не зараз, — тихо шепоче Вілланель їй в губи.

Вона дивиться на Єву, торкається долонями її обличчя і більше не сміє поворухнутись. Вілланель бачить, як її карі очі повільно покриваються крапельками темряви. Вона рахує її вії, хоча й так знає, що їх рівно двадцять вісім. Їх лоби сходяться, а носи стикаються, якийсь час вони сидять нерухомо на підлозі ванної кімнати їх останнього притулку.

Лунає два постріли. Наступає тиша.