Частина 1 Срібляста троянада ч. 1

    Кожен вдих спричиняв біль у грудях. На язиці відчувався огидний металевий смак крові, а через мотузку на зап’ястях ладоні оніміли. Ніна хотіла кричати, кликати на поміч, вириватись, боротися, вона хотіла жити. Ще стільки всього було не зроблено. Вона не мале померти ость так, стікаючи кров’ю у чужій ванній. Це все наче відбувалося не з нею, бо вона мала прожите довге, гідне життя. У голові паморочилось й думки дівчини пливли стрімким, нечітким потоком. Може це їй просто наснилося? 

    Двері зі скрипом прочинилися і ніна могла побачити тяжкі шкіряні чоботі зайди. Він зробив пару кроків до дівчини й присів поряд. Ніна відчула холодні пальці на своїй спині.  Вона почала з усіх сил крутити головою й кінцівками, кожин її рух кричав: “Я жива! Жива! Я хочу жити!”. Однак зайді було все одно. Він легкими рухами пестив її спину та волосся, доки, разом з останніми краплями крові, дівчину покидало життя. Нещасна хотіли підвести голову й побачити обличчя свого вбивці, заглянути йому в очі, однак власне тіло підводило її.

 —Тихо, тихо. Я знаю, все мало закінчитися не так. Але, що вийшло то вийшло.

    Зайда піднявся й подивився на мертве тіло перед собою. Крові було багато, але то нічого, він знав як дати цьому раду. Знадобиться багато перекису водороду, але якщо купувати попляшетьсі в різних аптеках, ніхто ні про що не здогадається. Він вже робив так одного разу. Думав то було вперше і востаннє, але життя дивна штука. Він взяв швабру й прийнявся збирати червону речовини, доки вона не загусла. Роботи було багато.

***

    Коннор переглядав поліцейські архіви, чекаючи Генка. хоч після революції андроїдів, лейтенат трохи налагодив своє життя, звичка запізнюватись на роботунікуди не зникла. Коннор ж вирішив залишитися у поліції. “Добра ідея, будеш представляти інтереси нашого народу.”  — сказав йому тоді Маркус. Але Коннор поняття не мав, що це значить й що він має робити. Тому він обрав єдиний логічний шлях  — сумлінно та якісно виконувати свою роботу. Однак тепер він мав працювати не тільки з “девіантами”, як колись називали проснувшихся андроїдів, а й з людьми. Тому більшість вільного часу він приділяв вивченню поліцейського архіву. Люди здавались Коннору дивовижними у своїй нелогічності. Вони вбивали один одного по неймовірно дивним, чи навіть кумедним причинам. Зрозуміти їх буде навіть важче ніж “девіантів”, але він з усіх сил хотів досягти цього. Томущо більше ніж “представляти інтереси андроїдів”, Коннор хотів бути поряд з Генком. Він точно не міг зрозуміти природу їх відносин, але саме вони частково зробили його тим, хто він є зараз, тож були важливі й варті праці.

 — Гей, кукла-Кєн, шо ти тут робиш? Я думав ви тепер будете як конячки вільно бігати по полям. Свобода від угнєтатєлєй! Ахахах!

    Ні сам Коннор ні його програма не знали як поводити себе з Гевіном. Генк завжди намагався підколоти чоловіка у   відповідь, що іноді призводило до агресивних сутичок. Андроїд ж намагався такого уникати.

 — Я працюю.

 — Бідося, погані люди роблять з тебе раба!  — Гевін підійшов ближче й з насмішкуватого його тон став тихим та злісним.  — Те, що вас всіх не перебили не значить, що ми тепер рівні, йобаний ти шмат пластику.

    І це була правда. Револція Маркуса змінила світ, але не зробила їх рівними, роботи було ще багато, на століття. Гевін відсахнувся коли очі Коннора несамовито забігали врізні боки. Це виглядало трохи моторошно, але насправді андроїд всього на всього отримав інформацію про виклик. У сміттєвому баку на Корнхел 61 знайшли труп дівчини. Їх з генком викликали. Лейтенант вже чекає його на парковці.

***

— Я зранку пішов викинути сміття, завжди так роблю, бо зранку повітря найсвіжіше, бадьорить. Відкрив і побачив щось біле. Я спочатку подумав що то манекен хтось кинув. Чи ну, знаєте…  — чоловік встревожено подивився на Коннора.  — рештки андроїда. Багато хто відключав своїх, коли були ті події. Ну, ось, значить… придивився, а то дівчина. Я побіг, розбудив чоловіка і він вже вам подзвонив. Все.

 — А вночі ви ніяких дивних звуків з вулиці не чули?  — запитав Генк.

 — Я рано лягаю, то ні.

 — Я вставав попити води, десь біля другої,  — озвався другий чоловік,  — але тоді теж все було тихо. 

 — Мг, добре, але у відділ ви обидва поїдете, треба зняти у вас відбитки, прости щоб викреслити зі списку підозрюваних.

 — П-підозрюваних?

    Перший чоловік був не на жарт наляканий, другий підійшов ближче і стиснув його руку.

 — Так, все добре ми поїдемо, але через півгодини маємо бути на роботі.

 — Нічого, ми повідомимо, що ви затримуєтесь.

    Нарешті закінчивши розмову, Генк повернувся до Коннора, яких схилився над тілом молодої жінки з довгим по пояс сріблястим волоссям. Най ній не було нічого окрім квітчастої спіднички та заляпаного кров’ю ліфчика, через що усім охочим відкривався вид на огидну рвану рану на животі. Шкіра труа була неприродньо біла,  певно вона втратила багато крові.

 — Шкода, вона була гарна.

    Коннор повернувся до напарника:

 — Те що вона була гарна збільшує рівень вашого співчуття?

 — Що? Ні! Можливо… Так що можеш сказати?

    Андроїд знов повернувся до тіла

 — Ніна Паркер. Двадцять три роки. Студентка місцевого університету факультета журналістики. Два місяці як членкиня організації по захисту прав андроїдів.

 — Знов нам дісталось діло по андроїдам.

 — Це може бути не пов’язано.

 — З мого досвіду все завжди з усім пов’язано.  — сказав генк з експертним виразом обличчя.  — Що ще?

 — Померла між першою та другою ночі від втрати крові.

 — Свідок каже, що о другій нічого не чув, тож її могли вбити раніше.

 — Ні це відбулось не тут. Тіло притягнули.  — впевнено промовив Конор.

 — Чому ти так вважаєш? Дівчина пізно повернулася додому, якийсь мудак хотів її пограбувати, пирнув ножем, а тіло викинув у найближчий смітник. Ось тобі і розв’язка.

 — Тут замало крові.

 — А?

    Коннор піднявся й підійшов до сміттєвого баку. Генк зробив те саме.

 — Вона померла від втрати крові.  — пояснив андроїд.  — Але тут всього на всього декілька крапель, а мало бути декілька літрів. До того ж у жертви є синці від мотузок на руках та ногах.

    Генк знов повернувся до трупа. Синці дійсно були, але майже непомітні, бона них не залишилось крові. За свою кар’єру поліцейский бачив багато мертвих, але кожного разу це було як вперше, він не міг дивитися на них подовгу.

 — Добре, я зрозумів. отже, хтось робить в дівчині діру,  чекає доки вона помре, а потім викидає у сміттєвий бак. Знати чи була б тут машина. Але на вулиці нема камер відеоспостереження. Хоча…

    Нічого більше не сказавши Генк попрямував до чоловіків з якими розмовляв декількома хвилинами раніше.

 — Гей, хлопці. У вас на дворі немає камер відеоспостереження?

 — Ні.  — відповів один із чоловіків.  — У наших сусідів є, ось той дім, Мітчєли. Але на камери не знімають дороги.

 — Це й не треба.

    Генк повернувся до Коннора. Йому сподобалось брати ініціативу в розслідуванні, все ж таки від був тут старший.

 — Пішли зі мною.

 — Що? Генк, куди ми? Місце злочину тут.

 — Не будь таким обмеженим, Коннор, сам сказав її вбили деінде.

   Напарники попрямували по червоній прорезиненній доріжці до сусіднього будинку. Такого ж доладного та чистенького як усі на цій вулиці.

 — Певно тут всі багатії.  — неголосно буркнув Генк.

    Вони підійшли до білих дерев’яних дверей і Ген подзвонив у дзвінок. пройшло пів хвилини, але відповіді не було. генк нажав ще і ще. А потім декілька разів  стукнув кулаком, але відповіді всеодно не було.

 — Думаю нікого нема, Лейтенант.

 — Лайно!

 — Можемо залишити патрульного. Він поговорить з хазями, коли вони повернуться.

 — На все в тебе є план, а. Пішли вже. В мене скоро обід.

    Коли вони сідали в машину інщі поліцейські вже упаковували тіло в мішок. Коннор подумав, що він вперше так дивиться на труп. Тепер для нього це не просто предмет розслідування, а особистість, втрата якої має свою вагу. Можливо, це те, що люди називають журбою. Коннор не міг сказати точно, чи подобались йому нові відчуття, але  вони точно були цікавими.

 — То про що думаєш, є ідеї?  — Запитав Генк, коли вони вже їхали з місця злочину.

 — ЇЇ рана, вона незвичайна. Спочатку поріз був ножем, а потім, зробили щось іще…

 —  Ага, але я не про це питав.

 — Я не розумію, лейтенант.

 — Ти. Не можна вічно ночувати в поліцейському відділку. Тобі треба дім, чи щось таке. Маркус же домовлявся для прихистки для андроїдів.

    Це було одним з перших рішень після революції. Андроїдам будували модульні містечка, такі які використовують при катастрофах чи стихійних лихах, це не повноцінне житло, але непогане швидке рішення. Воно дало змогу тисячам вперше отримати свободу у вирішенні власного побуту.

 — Так, але воно видається компенсацією за гроші купівлв андроїда.

 — А тебе ніхто ніколи не купляв. Але Кіберлайф…

 — Вони не зв’язувалися зі мною.  — відрізав Коннор.

    Для нього ця тема була справді неприємною. Компанія, якій він віддано служив, просто викинула його як сміття після девіації. Він залишився один на один із собою і тільки люди з поліцейського відділку дозволили йому залишитись, через добру службу раніше. Однак залежати від доброти людей Коннору також не хотілось. Звичайно, він міг попросити Маркуса про допомогу, але у того й так було забагато важливих справ.

 — Хуйня якась виходить.  — підсумував Генк.

    Коннор тільки кивнув.

 — Може ти цей, ну той… Тобто Сумо ти подобаєшся, він не буде проти.

 — Я не розумію.

 — Срань яка! Я кажу поживеш у мене, поки не вирішиш своїх питань.  — нарешті сформулював думку старий поліцейський.

 — Не думаю, що це буде доречно.

 — В тебе не багато варіантів.

 — Дякую, Генк.