Розділ тринадцятий

Розуміти, що усі ми коли-небудь помремо – це одне. І зовсім інше – знати, що не «всі», а конкретно ти, і не «коли-небудь», а сьогодні.

Кожна хвилина має запах, смак і щільність: мій останній сніданок (вівсянка, звісно); передостаннє горнятко кави – бо я під вечір збираюся випросити в Снейпа ще одне, останнє. Вода, якою я вмиваюся, по-особливому мокра – як ніколи; а відвідати вбиральню, виявляється – вишукане задоволення. Мені самому від себе смішно.

Пів дня Снейп крутиться навколо мене з вимірювальними приладами, і я покірно спостерігаю, як моє життя перетворюється на колонку життєвих показників в його робочому зошиті: частота дихання, пульс, тиск, зріст, вага, діаметр зіниць… здається, він навіть зуби мені перерахував.

Сподіваюсь, я і непритомнію востаннє?..

***

Від самого ранку вовкулака з’ясовує, що зілля не готове, і заходиться страждати. Його туга демонстративна і майже непристойна. Він витріщається на всі боки, чіпляється поглядом за кожнісінький предмет у кімнаті – наче дворовий пес, якого виганяють з теплої кухні на мороз. Мені анітрохи його не шкода. Мені огидно.

Аналіз крові знову закінчується непритомністю – байдуже, робочий момент, не найгірше, що може статися. Найгірше починається потім, коли Люпин приходить до тями. І Мерлін мені свідок, я не дав йому ані найменшого приводу!

– Северусе, – несподівано мовить він. – Я маю попросити в тебе пробачення.

Будь-яка адекватна людина зрозуміла б мене з пів погляду – адже я, кажуть, вмію дивитися досить виразно – і замовкла б… хоча б в ім’я самозбереження. Але Люпин, по-перше, неадекватний, а по-друге, не людина. Та й втрачати йому нічого. Він продовжує патякати.

– Я маю попросити в тебе пробачення… за все, що я зробив. І за те, чого я не зробив – тоді, у школі… Я ж знав, що повинен все це припинити, але мені було так страшно – дуже страшно, Северусе…

– Досить! – перериваю я. – Ти що, вирішив собі, що можеш  наостанок дати полегкість сумлінню? Хріна лисого тобі, вовкулако – я тебе не пробачаю. Нікого з вас не пробачаю, ясно тобі? Жив із цим якось до цього часу – з тим і здохни!

– Северусе, – одними губами промовляє він.

– Що – «Северусе»? Я тобі на психоаналітика схожий, чи що? Мені, гадаєш, більше нема про що зараз думати, окрім твого дорогоцінного почуття провини? Так воно, Люпине, дещо запізно прорізалося, тобі не здається?

– Я все життя… Все життя намагаюся якось загладити…

– Філчеву кішку можеш гладити, а мені дай спокій.

Як же затягнувся цей фарс. Я навіть злитися втомився.

– І між іншим, час обідати, – не надто елегантна спроба змінити тему, але на щось більше я зараз не здатен.

– Я не хочу, – каже він.

Та я теж не хочу. Під зав’язку ситий адреналіном. І жовчю.

– Як хочеш. Тоді от про що краще подумай: нам тут залишатися не можна. До сходу Місяця маємо знайти якесь інше місце.

– Чому? – тупо запитує він.

– Тому що. Темний Лорд, якщо ти забув, чекає на доповідь про результати мого сміливого експерименту. Передбачається, що до ранку ти у будь-якому разі будеш мертвий.

– А що, є якісь інші варіанти? – він глузливо кривить губи.

– Я не знаю, Люпине!

– Гаразд, а якщо Гоґсмід? Вересклива халупа? – пропонує він. – Це було б навіть символічно.

– Най би мантикора грала тебе з твоїм символізмом. Гоґсмід не підходить, там теж забагато зайвих очей. І вух. І на привидів твій вереск вже не спихнеш в разі чого…

– Звісно, ти ж подбав про те, щоб уся чаклунська спільнота дізналася правду про мене і халупу, дякую.

Він ще й кепкує тут. Офігіти.

– От що, Люпине. Ми подамося до тебе, – заявляю я. –  Твій корнуольський дім – то, певно, найкращий варіант.

– Що?..

Я давно знаю, де він живе – ще зі школи знаю. Зміг з’ясувати, коли запідозрив, що з ґрифіндорським тихонею щось не так… Я тоді багато чого про нього з’ясував.

– Снейпе, я туди не хочу, – шепоче він.

Та хто ж тебе питає, чого ти хочеш…

Надвечір я наводжу лад в лабораторії, пакую в сумку свої нотатки і зілля першої необхідності. Чортів Елджернон метушиться в клітці, весь обсипаний паперовими крихтами від погризеного словника. Мені вже байдуже, що він там ще намагається до мене донести – час вийшов. Просто накидаю на клітку заглушливі чари та накриваю захисним куполом – про всяк випадок. Ще мені бракувало, щоб миша і щур знюхалися тут, поки мене не буде…

Підхоплюю зі столу вовкулаку і замикаю лабораторію.

– Каву візьми, – несподівано просить він. – У мене там кави нема.

– Люпине!..

– Я що, не маю права на останнє бажання?

Ну, якщо це справді останнє – химера з тобою. Я підкликаю з кухні пакет меленої арабіки, і просто від порогу ми відбуваємо до Корнуоллу.

Дім я знаходжу легко – вовкулака не надто гарував над тим, щоб приховати своє лігво від сторонніх очей. Я навіть не впевнений, що окрім маґло-відштовхуючих чар на ньому є ще хоч якийсь захист.

Під стінкою квітне білий алісум і кущиться якесь декоративне пахнюче рожеве лайно.

– Які закляття на дверях? – запитую я.

– Ключі. Під килимком.

Мерліне. Як це мило. Де, хотів би я знати, роздавали таку безтурботність, і чому ж мені ані крихти не перепало?..

***

Не думав, що все скінчиться тут.

Я не люблю цей дім, а він не любить мене.

Снейп відкриває двері, підозріло нюхає повітря у передпокої – але там пахне хіба що пилом. З гримасою відрази він оглядає кухню, спальню, вітальню. Заглядає до колишньої дитячої кімнати. Судячи з виразу його обличчя, він в житті не бачив нічого мерзеннішого, ніж моє житло.

– Тут має бути підвал, – цідить він крізь зуби. – Десь же ж твої батьки мали тебе тримати…

Безжальна прямолінійна паскуда, – думаю я.

– У дитячій, – відповідаю вголос. – Кімната поруч із вітальнею. Там укріплений льох, на кришці люка – засув.

– У тебе був завбачливий татусь, – зауважує він.

– Засув зсередини, – уточнюю я.

– Он як?..

Я не вірю в долю, не вірю в карму, не вірю в жодних богів. Але чимось я, виходить, заслужив саме так прожити свої останні кілька годин? Певно, заслужив.

Та все ж горнятко кави перед смертю я також заслужив…

***

Каву ми п’ємо у так званій «дитячій» – насправді це жахливе звалище пошарпаних книжок та іншого мотлоху. Диван рипить і намагається пробити мені зад пружинами. З линялої штори сиплеться якась потерть. Не уявляю, як можна довести свій дім до такого жалюгідного стану. Він весь просякнутий демонстративним, нарочитим зубожінням. Такий самий, як його власник – нещасненький усім напоказ.

Вовкулака гріє руки об горнятко. І намагається потішити мене новими одкровеннями:

– Це найгірше місце, щоб померти. Найгірше з усіх можливих. Я ненавиджу цю кімнату. З тої першої ночі в підвалі, коли зрозумів, що я тепер чудовисько… І відтоді майже тридцять років я все намагаюся довести комусь, що це не так, а сам – не вірю…

Будь я проклятий, якщо у свою останню годину буду поводитися так само і намагатимуся вивалити аби на кого всі свої бісові спогади!

– Люпине, ти можеш мовчки допити каву? – люб’язно цікавлюсь я. – А якщо тобі аж пече промовляти вголос усіляку нікому не цікаву дурню, ти можеш зайнятися цим на самоті, а я поки піду посуд помию.

– Северусе, я справді на це заслуговую? – глухо запитує він, стражденно прикриваючи очі.

– Навіть не сумнівайся! – киваю я і дійсно йду на кухню.

Не хочу його вислуховувати. І не маю наміру йому співчувати.

Ще трохи – і все це нарешті скінчиться.

– Краще б – як Сіріус, – бурмотить він, коли я повертаюся до кімнати. – Одразу. Так, щоб навіть не зрозуміти нічого.

– Люпине, я не буду обговорювати з тобою твого блохастого коханця і його здібності до хоч якогось розуміння.

Люпин немовби не чує.

– Северусе, є ще дещо… – якимось геть не своїм голосом веде він, і я дивлюся на нього здивовано, а він чомусь дивиться не на мене, а в дальню стіну. – І якщо вже я маю час сказати – я, мабуть, скажу. Я просто хочу, щоб ти це знав.

Ого, яка передмова. Що ж ти вирішив мені повідомити, таке особливе? Зараз скажеш, що ми двійнята, яких розлучили в дитинстві? Чи зізнаєшся, що всі сім років навчання в Гоґвортсі сцяв у мій ранковий чай?

– Я люблю тебе, – ледь чутно каже він. – І, здається, завжди любив.

Та-дамм. Приїхали.

– Знаєш, Люпине, от тепер ти просто-таки зобов’язаний здохнути, – відповідаю я з ласкавою посмішкою, і моєму спокою позаздрив би навіть вже згаданий новонароджений штоленвурм. Мертвий новонароджений штоленвурм.

***

…Вовкулака сидить у підвалі. Я, стискаючи паличку у руці, сиджу на верхній сходинці під відкритим люком. Місяць стирчить над горизонтом – тьмяне сяйво ледь-ледь починає забиратися на прибережні скелі.

– Северусе, будь ласка, – шепоче Люпин.

Не зараз. Ще рано.

Трансформацію лікантропа я бачив лише раз – і то, дякувати Мерліну, не до кінця. Хоч, якщо відкинути емоційний компонент, видовище це доволі цікаве. На відміну від анімагічного перетворення, яке потребує мізерно короткого відрізку часу, трансформація вовкулаки поступова. Вона починається з ледь помітного спазму лицевих м’язів і швидко переходить у фазу генералізованих тонічних судом, паралельно з якими відбувається стрімке обростання шкірних покривів спершу підшерстям, а тоді вже остьовими покривними волосинами. Далі йде одночасна деформація зубів, кісток черепа, кінцівок і хребта (включно з появою хвоста). Очевидно, що водночас із зовнішніми змінами відбувається й перебудова внутрішніх систем органів, у першу чергу кровоносної та нервової.

В тій мірі, в якій я можу покладатися на своє попереднє спостереження (в обставинах, нескінченно далеких від наукової чистоти), весь процес триває близько хвилини. За хвилину спостерігач, якщо він не встиг подбати про власну безпеку, опиняється віч-на-віч з агресивним звіром, котрий не несе в собі ані найменшого сліду особистості людини, якою був шістдесят секунд тому.

Дивно, що той самий лікантроп сидить зараз на кам’яній підлозі в десяти сходинках від мене – і я навіть не уявляю, чого від нього чекати.

Мені не треба визирати у вікно в кімнаті, щоб зрозуміти, що Місяць зійшов. Достатньо побачити, як смикається і завмирає Люпин. Так застигає, перш ніж впасти, людина, в спину якій встромили ножа. Я виразно вимовляю: «Ступефай!» – і він таки насправді падає.

Шістдесят секунд, коли я вмовляю себе не заплющувати очі. Шістдесят секунд, за які моє серце встигає відкалатати півтори сотні ударів. Шістдесят секунд повільно минають, одна за одною… В десяти сходинках від мене на підлозі лежить людина. Ремус Люпин, як і був, у масштабі двадцять до одного. І в мене крутиться голова, бо це абсолютно, цілковито, категорично, жодним чином неможливо.

Не має, зовсім не має сучасна наука засобів, які могли б скасувати перетворення. Не існує ні ліків, ані заклять, які могли б зцілити лікантропа. Це аксіома. Це було аксіомою до нинішньої ночі.

Я вичікую ще хвилину, три, п’ять – як тоді з тим зіллям. Для повноти «дежавю» бракує хіба Елджернона, який би катулявся тут од сміху. Потім я все ж дозволяю собі замружитися на мить, боляче скубаю себе за волосся і знову обережно заглядаю униз. Я не сплю. Внизу лежить Люпин. І дихає. І не обростає ні шерстю, ні зубами.

Мені однозначно треба випити.

***

Дивовижно: у вбогому будинку вовкулаки, де навіть кави нема, а в кухонній шафці можна вішати мишей, все ж знаходиться пляшка дешевого бренді. Я з’ясовую це, не залишаючи свого пункту спостереження – за допомогою нескладного закляття «Акціо, випивка!». Роблю чималий ковток пекучого питва, щоб розхмарилося в голові, і щоб хоч трохи вляглася тахікардія.

Спускатися в підвал, мабуть, передчасно.

Чи могло статися так, що інгібітори з мого зілля відтермінували момент трансформації?.. Або сповільнили її – у тих же двадцять разів? Це виглядає найбільш слушною гіпотезою – особливо якщо врахувати, що інших в мене нема. Тож я чекаю. Двадцять разів по шістдесят секунд.

І ще стільки ж.

Зрештою, я чекаю до заходу Місяця.

І намагаюся не зловживати бренді, щоб не заснути і не навернутися зі сходів. Прикро було б скрутити карк, коли мені, можливо, світить Орден Мерліна третього ступеню – за неоціненний внесок в скарбницю знань.

***

В цю пору року в південних широтах Британії Місяць заходить о четвертій ранку. Десь біля третьої я починаю здогадуватися, що Орден Мерліна мені не дадуть – тому що державні нагороди такого рівня не вручають клінічним ідіотам.

Повільно, шматок за шматком, пазл складається.

Річ не в моїх талантах. Не в моєму зіллі. Не в шалено коштовному єгипетському лотосі, хай йому грець. Річ у тім, що я дурень, а Елджернон – не дурень. «Найбільш розповсюджена помилка» – сказав він у відповідь на мої погрози. Ну звісно.

Неможливо зробити правильний висновок з хибної посилки.

Будь-яке переконання має твердо спиратися на надійні докази та експерименти, що доводять їхню незаперечність.

Найголовніше запитання раціонального мислення: «Що я знаю і чому я думаю, що я це знаю?».

ЗВІДКИ Я ЗНАЮ, ЩО ЛЮПИН – ВОВКУЛАКА?

Шматочки, шматочки, шматочки розсипаного пазла.

Видіння, подаровані мені гіпогрифом. Післяобраз того, хто був вбитий з Люпинової палички. Непритомність вовкулаки після кожного уколу голкою, а голки в мене срібні. «Миша – зілляр, зілляр – людина, вовкулака – людина»… Я готував основу для зілля з поправкою на лікантропію. І воно не спрацювало. Я провів сотні довбаних вимірювань, зробив тисячу довбаних аналізів, і не зробив найголовнішого – того, з якого розпочав Елджернон.

Щоб скласти клятий пазл, мені доведеться визнати, що Ремус Люпин – людина. Не в політкоректному, а в прямому, біологічному значенні цього слова. «Відкиньте усе неможливе, – радив вельмишановний містер Голмс, – і те, що залишиться, буде відповіддю, якою б неймовірною вона не була».

З тим я і сиджу о четвертій ранку на верхній сходинці під люком у вбогій Люпиновій хаті, обіймаючи пляшку дешевого бренді – сиджу і спостерігаю, як на підлозі вовтузиться, отямлюючись, невідбута жертва мого експерименту. У мене є ще кілька хвилин, щоб знайти для нього хоч якісь слова.

Звісно ж, я їх знаходжу.

***

Якось не так я уявляв собі своє посмертя.

Принаймні, я не очікував, що Там сидітиме Снейп. Вочевидь напідпитку. А надто я не очікував, що він зміряє мене замисленим поглядом, підійме паличку і скаже «Авада Кедавра».