Діяти за обставинами

James Horner — 3200 Years Ago (музички тут покидала типу для атмосферки)

Герміона розплющила очі. Пробудження було таке різке, що спочатку вона не могла зрозуміти, де знаходиться. Вона протерла очі, не розуміючи, що її розбудило. Всередині міцно засіло неприємне відчуття тривоги.

— Що сталося? — сонно спитала Парваті.

Наче відповідь на її питання, розчахнулися двері.

— Герміоно, вставай! — крикнула Стелла з порогу.

Герміона різко сіла в ліжку, і цієї миті замок здригнувся вдруге. Зі стелі посипалися порохи, а у вікна вдарило яскраве світло.

— Смертежери! — Стелла кинула Герміоні джинси.

Сама вона вже була абияк вдягнена.

Герміона спохопилася і заходилася тремтячими руками натягувати одяг під схлипування Лаванди. З голови вимело всі думки, там пульсувала чиста паніка. В кімнату полилося рівне зелене світло. Всі завмерли, навіть Лаванда перестала пхикати. Стелла повільно наблизилася до вікна і відсмикнула штору. Лаванда з жахом скрикнула — над верхівкою однієї з веж висіла Мітка.

Герміона першою вискочила на сходи, і Патронус, що летів назустріч, мало не пройшов крізь неї.

— Поттер у своєму маєтку, — промовила сяюча видра голосом Северуса і розтанула у повітрі.

Герміона на мить заклякла. Крок «Знайти Гаррі» більше не потрібен, що далі?

— Смертежерам потрібен Гаррі, отже, вони підуть сюди, — почала думати вголос вона. — Треба вивести учнів із вежі.

— Поведемо їх до кімнати на вимогу, — запропонувала Стелла. — Від тата знаю, що там має бути хід до Гоґсміду.

Вони спустилися до вітальні, по дорозі заглядаючи до всіх кімнат і віддаючи розпорядження спускатися вниз і шикуватися. Внизу вже зібралося безліч переляканих учнів.

— Це Смертежери! — проволав Шеймус, ніби ніхто про це ще не здогадався. — Смертежери, уявляєте?

— Не зараз! — Герміона встала біля виходу і голосно крикнула, перекриваючи шум у вітальні: — Перший курс! Шикуйтеся парами!

Піднялася метушня. Діти були налякані, дехто починав плакати. На допомогу Герміоні прийшли Стелла, Невілл, Рон і Джіні.

— Їх має бути тридцять! — крикнув Рон Стеллі, яка рахувала дітей.

У супроводі Герміони, Невіла та кількох семикурсників процесія рушила. На сходах їх зустріла професорка Макґонеґел із кількома аврорами.

— Ми ведемо їх до кімнати на вимогу! — повідомив Невілл.

— Правильно! — кивнула Макґонеґел.

Замок знову здригнувся. Діти квилили, налякані всім цим. Герміона намагалася бути острівцем спокою посеред цієї колотнечі. Ні, якщо вона колись доживе до вибору професії, то це точно буде не вчителювання.

— Дивіться! — тицьнув у вікно один з хлопчиків.

У животі в Герміони заворушилося щось слизьке й холодне. Їх були сотні, вливалися у розчахнуту навстіж браму. Більшість темних постатей, освітлених мертвим світлом Мітки, рухалися якось неприродно. Інфернії! Герміона на мить замружила очі.

— Що це? Що це? — ширилося шерегою малечі.

— Це чарівники, — гучно й впевнено сказав аврор, який долучився до них. — А ми зараз ідемо своїм шляхом, не зволікаємо і не затримуємо одне одного.

Схоже, у Гоґсміді йшов запеклий бій — у тому боці майже невпинно спалахували вогники заклять. Водночас яскраві спалахи, схожі на розряди блискавок, пробігали щитом школи, на мить роблячи його видимим. Герміона не дуже розуміла, навіщо ламати захисні чари Гоґвортсу, якщо брама вже все одно відчинена.

Раптом щось засичало майже на межі слуху. Аврор поквапив їх. Сичання наростало, роблячись усе гучнішим, аж діти почали обертатися до вікон. І от в стіну попід вікнами вперіщилася сяюча куля закляття. Пролунав оглушливий вибух, підлога заходила ходором, і Герміона впала, відлетівши до стіни. Всі шибки вилетіли з вікон, обсипавши їх градом уламків. Діти заверещали. Гоґвартс з нутряним гулом затремтів і затих.

Герміона зіп’ялася на ноги. Діти плакали й кричали, декого поранило друзками скла і на підлогу скрапувала кров. Оглянувши весь цей шарварок, Герміона на мить відчула, ніби вона десь не тут. Хіба це не мало бути жахливим сном? Але свідомість не покинула її, як би не хотілося, і вона, струснувши волоссям, допомогла аврору надавати першу допомогу.

***

— Сіріусе! Прокинься, бовдуре!

Сіріус підвівся у ліжку. Над ним нависав, божевільно блискаючи очима, його брат.

— Чого тобі? — сипло поцікавився Сіріус. — Котра година?

Реґулус тицьнув йому під ніс свій фамільний перстень на ланцюжку — той сяяв насиченим червоним світлом.

— Стелла в небезпеці! — гаркнув молодший. — Я ж тобі казав, не знімай перстень на ніч! Я дарма накладав Сигнальні чари, чи що?!

— А я казала! — на порозі кімнати постала повністю вдягнена Талія.

Це перші слова цієї жінки, неймовірно.

— Я казала потримати їх вдома! — тицьнула в нього пальцем вона.

— Вона казала, — погодився Реґулус.

— То що, блять, сталося? Хтось мені пояснить? — нагадав Сіріус суть питання.

— На Гоґвортс напали, — сухо сказала Талія. — Дітей виводять через таємний прохід, що веде до «Кабанячої голови». Кілька хвилин тому щит… — її голос зазвучав надтріснуто, — упав. Над школою висить Мітка.

— А… — Сіріус зібрався з думками. — Треба скликати Орден.

— Клич і чистокровців, — Реґулус схрестив руки на грудях. — З тих, які вічно осторонь.

— Нафіга? — гмикнув Сіріус, мало не на ходу вдягаючи штани.

— Ну типу там їхні діточки, в небезпеці, будуть у тебе ситуативні союзники, — Реґулус мало не в потилицю Сіріусу дихав. — Одного Ордену замало!

— Я покличу чистокровців, а ти — Орден, — вклинилася Талія, доки Сіріус не встиг заперечити.

— Чудово-чудово, — бубонів йому у спину Реґулус. — Я теж піду. Тільки мені прямо швидко треба потрапити до школи.

Сіріус різко зупинився і повернувся так, що Реґулус налетів на нього і мало не гепнувся на підлогу.

— Ти так пожвавішав останнім часом, — сказав він до молодшого. — Нащо тобі «прямо швидко» до школи?

Реґулус на мить відвів очі, а тоді з невинним виглядом сказав:

— Хтось має забрати меч Ґрифіндора.

— Гм, — Сіріус уважніше вдивився в лице брата. В нього виникло відчуття, наче він упустив якусь зміну в Реґулусі. Та зараз не було часу з’ясовувати, яку. — Гаразд, пустимо тебе поперед батька у пекло.

***

James Horner — Through The Fires

Реґулус, одягнений у балахон Смертежера, ліз тунелем, яким з Гоґвортсу виводили учнів. Тільки ліз навспак. До самого замку роз’являтися так і не вдавалося попри те, що Смертежери встигли знести частину захисних чарів.

Від патронуса Кінгслі Блеки знали, що Гаррі Поттер у безпеці (звідки знав той, ще лишалося питанням), а в Гоґсміді триває заруба. От до Гоґсміду вони спочатку й прибули.

Вогник чарівної палички попереду Реґулуса відчутно трусився і зовсім не через нерівну земляну підлогу. У Гоґсміді він встиг краєм ока побачити, як у бік школи лізуть інфернії. Цього було досить, щоб жалюгідно розкиснути. Час від часу Реґулус зупинявся, коли дихання ставало занадто частим і поверхневим, і змушував себе робити глибокий вдих. «Я в тунелі, тут сухо і нуль інферніїв», — казав він собі, поки його мозок вищав, що вони на дні озера. Він стирав піт з лоба, дихав, продовжував шлях. Рятівник року. Реґулус вирішив, що забере меч потім. Спочатку він знайде Стеллу з Герміоною і потурбується про їхню безпеку. А потім до справ.

Певно, в тунелі Реґулус проваландався не так уже й довго, бо так і не зустрів партію учнів. Він вибрався до кімнати на вимогу, яка представляла з себе трохи несподіване видовище — величезна зала, захаращена мотлохом, який, здавалося, сюди зносили покоління й покоління учнів. Він пам’ятав кімнату не такою. Зазвичай вона поставала перед ним як копія його спальні на площі Ґримо. Або як зала для тренувань. Тепер це було царство срачу, серед якого тягнувся лабіринт проходів.

Зітхнувши, Реґулус одягнув маску Смертежера. Не те щоб він не вважав противників Смертежерів нікчемами, але все ж таки безпечніше, якщо саме Смертежери прийматимуть його за свого (ким він колись і був, хе-хе). У масці обличчя не видно, до того ж якщо по замку ходитиме Смертежер із мечем, то ймовірність, що знайдуться охочі його відібрати, не така вже й велика. І обличчя нічим не поріжеться.

Зміркувавши таким чином, Реґулус заглибився у лабіринт поламаних меблів, викинутих конспектів і висохлих чорнил. Дуже швидко в нього з’явилася підозра, що клята кімната грається з ним, бо жоден зі шляхів не виводив до дверей.

— Та ти жартуєш, — прошипів він і вирішив залізти на височенну купу мотлоху, щоб звідти озирнути приміщення.

Щоб зекономити час, Реґулус перекинувся у свою анімагічну форму і бадьоро пострибав вгору лісом зламаних меблів. З висоти йому відкрилася невтішна картина — двері були бозна-де, а зала тягнулася й тягнулася. Реґулус подумки вилаявся і роздратовано смикнув хвостом, випадково торкнувшись чогось настільки крижаного й темного, що шерсть встала дибки. Він обернувся і зрозумів, що удача посміхнулася йому там, де не чекав — перед ним лежала та сама діадема, випромінюючи темну магію, а на краю слуху ледь чутно шепотіло те, що сиділо всередині. Ох, це так, наче славетна фортуна Блеків на мить повернулася до нього!

Реґулус вибрав більш-менш надійний клаптик і перекинувся на людину. Діадема була прекрасна, виконана у вигляді ворона, що розкинув крила. І обпікала холодом, бо Темний Лорд спаскудив її. Реґулус аж зашипів, кидаючи її в кишеню, а тоді спробував знову стати твариною. Та нічого не вийшло з горокраксом у кишені.

— Блять, — довелося злазити з нестійкої вежі зламаних меблів людськими ніжками.

Це було не дуже зручно і місцями загрожувало зламаним карком, та все ж Реґулус спустився, добряче задихавшись під маскою. Він повернувся, міркуючи, чи не зняти маску на кілька хвилин, і ледь не впустив діадему.

— О, знайшов, — всміхнулася Белла.

***

Спочатку в Гоґсміді здійнявся страшний рейвах. Залишки сил Міністерства намагалися пробитися до Гоґвортсу, та на їхньому шляху до замку виросло ціле невеличке військо інферніїв. Сіріус разом з орденцями стримував навалу Смертежерів біля «Кабанячої голови», захищаючи той останній шлях, яким діти могли вибратися зі школи. Потім хтось приніс звістку, що блядську браму Гоґвортсу прочинили і інфернії полізли всередину. Стівенсони з Ґрінґрасами роз’явилися в поля попід стінами замку, щоб спробувати деактивувати дохлу потороч.

— Щось сталося! — крикнув з дверей «Кабанячої голови» Персі Візлі.

Сіріус струснув головою (саме вчасно, бо закляття якогось засранця пролетіло майже над вухом). «Щось сталося»? Персі спостережливий, тут нічого не скажеш.

— Діти перестали приходити! — продовжив Персі й ухилився від червоного променя. — Вже хвилин двадцять, як мала з’явитися наступна партія.

— Наша дівчинка ще там, — злякано промовила пані Боунс.

— Вирушаємо до Гоґвортсу, — поряд саме роз’явився пан Ґрінґрас і почув останні слова Персі.

Судячи з того, що натовп інферніїв впав як один, Стівенсони з Ґрінґрасами впоралися. Талія забарилася всього на мить.

— Це вже ні в які ворота — вбивати дітей! — гидливо скривила губи пані Керроу, чиї племінники були в лавах Смертежерів. — Маємо йти всередину!

Ще кілька нескінченних хвилин вони вирішували, хто має йти, а хто лишатися. Заруба в Гоґсміді була порядна. Що відбувалося в Гоґвортсі, було неясно, та Сіріус підозрював, що нічого хорошого. Вони з Талією і групкою інших батьків полізли тунелем.

— Тільки б зі Стеллою все було добре, — ледь чутно пробурмотіла Талія, а перстень на її руці попереджав про інше.

Коли вони вийшли з кімнати на вимогу, довкола панувала тиша. Звідкілясь тягнуло димом.

— І що тут не так? — напружено промовив Теодор Стівенсон.

— Чому ми маємо йти у бік вежі Рейвенклов? — тимчасом спалахнула суперечка між Ґрінґрасом і Боунс.

— Особисто я не проти вирушити до підземелля і відшукати своїх дочок, — говорив Ґрінґрас. — Чому я маю спочатку піти за твоєю дочкою?

— Звідси ближче, — сухо відповіла Боунс.

— Розділімося, — безапеляційним тоном сказала Талія.

— Правильно, — кивнула пані Лонґботтом. — Боунс нехай іде до вежі Рейвенклов.

— Найнебезпечніші місця нині, напевно, біля вежі Ґрифіндора і вітальні Слизерина, — підхопила пані Керроу. — Я піду з Ґрінґрасами вниз.

В результаті вона й інші «нейтральні», як їх назвала Талія, слизеринці рушили вниз, а батько Талії супроводив Боунс до вежі Рейвенклов. Сімейство Візлі й пані Лонґботтом заспішили до вежі Ґрифіндора, а Сіріус наказав персню:

— Вкажи! — і з нього простяглася червона нитка світла.

Сіріус поспішив за ниткою, що мала привести до Стелли.

— Обережно! — крикнула ззаду Талія, але було пізно.

Спалахнуло закляття, Талію відкинуло до стіни. На краю зору промайнула швидка тінь, хтось важкий навалився на Сіріуса, і кігтиста лапа вп’ялася в руку з чарівною паличкою. Разом із нападником він за інерцією відступив на кілька кроків, ледве утримуючись на ногах, і вдвох вони перелетіли через поруччя, ухнувши в колодязь сходових прольотів.

— Сіріусе!

***

Стелла важко привалилася до стіни і повільно сповзла вниз, затискаючи рану на животі. Вона не сумнівалася, що її батьки вже тут, та тільки б вони встигли. У животі крутило, наче кинджал, яким її пірнув якийсь Смертежер, все ще знаходився в неї всередині, і лезо безжально проверталося. Руки були мокрими та слизькими від власної крові, в носі стояв її запах. Зараз від її Темної магії і запасу бойових заклять не було ніякої користі.

Усе відбулося якось дуже швидко. Вона вела групу третьокурсників, коли назустріч вискочили її дорогенькі «друзі» зі Слизерину — Нотт, Забіні, Креб, Ґойл, Паркінсон і кузен Драко. Шукали Гаррі. Почалася сутичка, третьокурсники частково розбіглися, частково билися, чим переважно заважали їм з Роном і Шеймусом. Ця запекла бійка всю дорогу здавалася Стеллі позбавленою сенсу, вона билася проти Нотта й Ґойла, ще й Паркінсон щось докидала, і якимось чином вони опинилися далеко від решти. А потім з-за спини вирулив Смертежер у масці і штрикнув її ножем. Тупіше нікуди. Її паличку він зламав і сказав решті, що ті нікчеми.

В очах починало темніти. «Ні, не можна засинати», — нагадала Стелла собі, розплющивши очі якомога ширше. «Мамусю, ну де ж ти», — вона тихо, без сліз схлипнула, почуваючись зовсім маленькою. Хотілося до мами так, як востаннє хотілося, певно, років у сім. Заритися в її пишне волосся й пропахлу парфумами мантію. Голова налилася свинцем, і вона впустила її на груди.

…Стелла стоїть на дерев’яному причалі. Навколо туман і мрячить. Вона простягає руку — і її пальці тонуть у білястому серпанку. Десь поруч чується неясний плюскіт води. Приємний звук. Вона робить крок теплим деревом причалу. Плюскіт посилюється, манить. Вона робить другий крок, вже рішучіше. Усередині зростає впевненість, що вона має дійти до кінця причалу. Там, за завісою туману, на неї хтось чекає. Вона робить крок за кроком, попереду вимальовується громіздка тінь — здається, це човен. Стеллу зненацька охоплює неспокій — треба йти швидко, раптом не встигне.

Несподівано шлях їй перепиняє пес. Першої миті вона вирішує, що це тато, і сердиться — що за дурні жарти, нащо лякати? Але ж ні, це не він. Пес виглядає ще більшим і чорнішим — уночі темрява здавалася б сутінками порівняно з його шерстю. І він гарчить. Грізно, нутряно, начебто вона зайшла на його територію. Шерсть на загривку наїжачується, стовбурчиться і здається, ніби вона складається зі сталевих прутиків — такою жорсткою виглядає. А очі наливаються кров’ю. Точніше, Стелла сприймає це за кров, а потім із жахом розуміє, що очі пса палахкотять полум’ям. Стелла несвідомо задкує. Пес починає гавкати, і від цього звуку здригається причал, і навіть туман тремтить і тане. Пес наступає на Стеллу, продовжуючи роззявляти страшну пащу в оглушливому гавканні, плюється слиною і сяє палючими очима. Стелла сходить із причалу і падає у темряву…

Чоловічий голос співуче читає закляття. Стелла відчуває, як тепло розтікається по тілу, наче вона гріється в ніжних променях весняного сонця. Стелла силиться щось сказати. У вежі Смертежери…

— Тихо, — шепоче голос у відповідь, і рука обережно торкається волосся.

Сонце більше не гріє, але Стелла почувається добре. Вона розплющує очі, проте встигає лише помітити край мантії людини, що зникає за рогом.

Майже одразу почувся тупіт з іншого боку.

— Стелло! — поряд опустився пан Візлі.

— Зі мною все гаразд, — поспішила запевнити вона і сунула руку під свою кофту — навіть шраму не залишилося, а мав би.

— У тебе поцілили якимось закляттям? — спитав Артур.

Стелла спантеличено похитала головою. Їй здалося, чи її справді врятував сраний Драко зрадник Мелфой?!

— Гайда, — Артур підняв її на ноги. — Сюди йде ціла юрба Смертежерів.

***

Четвірка Смертежерів йшла коридорами Гоґвортсу, наче якісь срані вершники апокаліпсису, для розваги кидаючи прокляття направо й наліво. Белла розбивала все скло, яке ще вціліло, вони нападали на всіх, хто був вдягнений по-маґлівськи, чи кого впізнавали. Сильно поранили якусь дитину. Реґулусу доводилося незворушно іти за ними, наче так і треба. Його вже починало піднуджувати від цієї ситуації. Один із четвірки хоч і мав на собі маску, та Реґулус згодом впізнав у ньому Розьє. Чоловіча версія психопатки Белли. Він ніби знову опинився в тому часі, коли втопитися в озері здавалося не такою страшною перспективою, як отак далі ходити назирці за Беллою Лестранж і спостерігати за її витівками.

Діадему Белла недбало повісила на пальці, і Реґулус уже подумки попрощався з нею. Тут би хоч самому вшитися.

— Ось він, початок ери нашого володаря! — вигукнула двинута кукухою Белла, розкинувши руки в сторони.

Попри удавану безтурботність, вона була готова до нападу, в цьому Реґулус не сумнівався. Він би не зважився напасти на неї, поки ніщо її не відволікло, навіть якби вони були віч-на-віч, а тут ще ці троє. Мало того, що Белла була чудовою дуелянткою, так вона, як і багато Блеків, мала свою фішку. І її особливий дар полягав у тому, що відповідні «фішки» всіх інших Блеків не могли завдати їй шкоди. Вдало, що тут скажеш?

І все ж таки фортуна сьогодні не просто посміхалася Реґулусу, а всіма силами намагалася догодити.

— Сіріусе! — перелякано зойкнула Талія десь над їхніми головами.

Белла смикнула головою, як мисливський пес, що зачув здобич. В її очах спалахнула божевільна іскорка — з ким-ким, а з Сіріусом вона не могла зберігати самовладання.

Реґулус уже широко посміхався під маскою, коли повз нього пролетів його дурнуватий старший брат в обіймах з якимось здорованем. Реґулус метнувся до поручнів — на щастя, решта теж — і подивився вниз.

***

Harry Gregson–Williams — Heroics

Сіріус з нападником кілька разів перевернулись у повітрі, пролітаючи один сходовий проліт за іншим, коли нарешті їм назустріч виїхали гоґвартські сходи і — о, диво! — Сіріус звалився прямо на свого супротивника. На мить з легень вибило повітря, лікоть пропалило болем, але в іншому він був цілий, чого не можна було сказати про нападника — той дивився вгору широко розкритими скляними очима. Сіріус відсахнувся. І дуже вчасно — закляття промайнуло за сантиметр від його носа, і тіло його супротивника спалахнуло. Сіріус відскочив, невдало підштовхнувши п’яткою свою чарівну паличку, і та покотилася вниз сходами.

Ще один промінь розтрощив сходинку поряд із ним. Він підняв голову. Белла з ошалілим виглядом розмахнулася чарівною паличкою. От же причепилась! Сіріуса розлютило, що він опинився в ролі рухомої мішені для своєї кузинки, і він раптом відчув майже забутий струм магії в кінчиках пальців — а він-то думав, що Азкабан навіки позбавив його дару! Зі зловтішним смішком Сіріус ухилився від наступного прокляття і простяг руку до своєї чарівної палички, яка саме досягла останньої сходинки. Паличка слухняно злетіла і опинилася в руці.

— Депрімо! — вигукнув він, і підлога під Смертежерами провалилася.

Четверо з них, включно з Беллою, гепнулися поверхом нижче, а п’ятий кілька секунд балансував на краю (то часом не Реґулус?)… але все ж таки втримався і кинувся навтьоки. Щось блискуче полетіло далі вниз.

— Виродок! — заволала Белла, перегнувшись через поручні. — Я тебе ЗНОВУ вб’ю!

Та тут один із супутників смикнув її за руку. Кузина озирнулася, вони пошепотілися і Белла заверещала до втікача:

— Куди ти попензлював?!

Четвірка буквально забула про існування Сіріуса і чкурнула геть, розділившись на пари. Нагорі за бійкою наскільки могла спостерігала Талія.

— Діадема! — раптом загорлала вона, тицьнувши пальцем униз.

Сіріус перехилився через поручні і простягнув руку до сяйливого предмета, що летів поміж поверхами.

— Вбий його! — кричала Белла, біжучи вздовж галереї, але в неї з кількох напрямків одразу прилетіли закляття.

Поверхом вище навскіс стояли Візлі зі Стеллою, нижче — Тонкс, з іншого боку показався Теодор Стівенсон.

Під їхнім прикриттям Сіріус прикликав предмет. Це витягнуло з нього стільки сил, наче він підіймав якусь чорну діру. Белла ж не відступала попри чисельну перевагу, з усіх сил намагаючись завадити Сіріусу, але й вона була не всемогутня. Сіріус схопив діадему і побіг сходами вгору, краєм ока зауваживши, що кузина відгорнула рукав і торкнулася паличкою Мітки, викликаючи Темного Лорда.

— Тікаймо! — загорлав Сіріус.

***

Harry Gregson-Williams — Eris Steals The Book

Реґулус з усіх ніг тікав з місця подій. Точніше, вже з усіх лап. Так Розьє його не зловить тупо ні-ко-ли. Пробігши без мети пару коридорів і нарешті відчувши себе в певній безпеці, він замислився, що робити далі. Він був недалеко від кабінету директора. Ну гаразд, забере меч дорогою… ем, от тільки дорогою куди, не дуже ясно.

Ґорґулью біля входу в директорський кабінет рознесло вщент. Реґулус злетів сходами вгору, обернувся людиною і мало не скрикнув від несподіванки: у кріслі за столом з широко розплющеними очима сидів Дамблдор. Мертвий.

Реґулус гучно ковтнув слину. Отакої. Ні, він, звісно, здогадувався, що раз така бійня у замку, то директор загинув. Але якось не так це уявляв. Одна рука Дамблдора геть почорніла. Реґулус наблизився, щоб уважніше роздивитися це. Отже, незадовго до смерті директор ще й зазнав серйозного поранення. Реґулус зітхнув і заплющив очі Дамблдора. Таки Лорду вдалося його переграти.

— Спочивайте з миром, директоре, — пробурмотів Реґулус і зняв з табурету сортувальний капелюх.

— Більше поваги, юначе! — чогось обурився той.

— Зберігайте мовчання і міль не торкнеться вас, пане, — бовкнув Реґулус і вкотре здригнувся: по стіні повзли тіні нових гостей.

Ні, однією прогулянкою в компанії колишніх друзяшок Реґулус був ситий по горло. Він озирнувся на всі боки, марно спробував перекинутися на тварину з капелюхом на голові і кинувся до вікна. Все геніальне просте. Він відчинив вікно і визирнув назовні. В обличчя вдарив шалений порив вітру, зірвавши з голови каптур. Вдалині палала вежа Ґрифіндора. Величезний шматок палаючої покрівлі зірвався з її даху і, кілька разів ліниво крутнувшись у повітрі, з шипінням і бризками поринув у воду озера внизу.

На щастя, вежа директора була зовсім невисока, майже декоративна, і до рівного даху було рукою подати. Його ще й освітлювало сяйво від Мітки, яка зависла згори. Реґулус скинув капелюха вниз. Той із кректанням плюхнувся на черепицю.

— Сучасна молодь геть невихована! — констатував капелюх.

Реґулус виліз услід, абияк прикрив вікно і ледве встиг пригнутися — Смертежери увійшли до кабінету. Зволікати не можна. Він прийняв анімагічну форму, щоб безшумно зістрибнути вниз, і відразу повернувся в людський образ. Підхопивши притихлий капелюх, Реґулус припустив дахом. Аби пам’ять йому не зрадила — десь неподалік має бути балкон, він безліч разів літав над замком на мітлі, вивчаючи його дахи, і потім лазив по них.

— Агов! — гукнули йому з вікна директорського кабінету.

Мерлін. Реґулус повернувся і бадьоро відсалютував іншому Смертежеру, продовжуючи рухатися вздовж даху.

— А що це ти там робиш з капелюхом? — запідозрив щось той. — Вертай сюди!

— Лови його! Хазяїн нас приб’є! — другий Смертежер зіпхнув того на дах. Реґулус впізнав голос Луціуса. Наступної миті Мелфой жбурнув прокляття, і Реґулус мало не зірвався вниз, коли промінь зачепив плече. Одну нескінченну мить він не міг відвести погляду від прірви, що розвернулася прямо перед ним, але вивернувся і перекинувся на спину, одразу відкотившись убік. Шматочки черепиці шкрябнули маску.

Другий Смертежер боязко посувався дахом. Реґулус торкнувся покрівлі рукою, і скоринка криги побігла черепицею. Переслідувач послизнувся і поїхав на животі не гірше за пінгвіна.

Реґулус ще раз ухилився від прокляття, підвівся на ноги, витончено вклонився і зістрибнув спиною вперед, приземлившись на широкий балкон. Так, він не міг не випендритися.

— Ви бачили? Він стрибнув! — здивовано прокричав дурненький «пінгвін».

— Ідіот! Там балкон! — скажено заволав у відповідь Мелфой. — Іди за ним!

Реґулус зробив балкон невидимим, впевнений, що його тупий переслідувач вирушить до сусіднього, і зачинив двері, наклавши пару заклять. Він поважно поправив балахон і самовдоволено подумав: «Це було ефектно». Зробив крок до дверей і тут відчув, як на потилиці волосся стало дибки і крижаний холод дихнув у шию. Він озирнувся і з жахом побачив темну хмару, що сунула до школи. Згустки темної магії спліталися в такий собі кокон і не було жодного сумніву, що це Темний Лорд. І він навчився літати.

Доскакався.

Саме тієї миті, коли лещата страху стиснули серце, пролунав якийсь металевий дзвін. Реґулус ледве зміг відірвати погляд від смерті, що сунула сюди, і поглянув собі під ноги. Там лежав меч Ґрифіндора. Реґулус вирячив очі. Який він в біса справжній ґрифіндорець?

— Вибачте, — скромно промовив капелюх.

Голос зняв заціпеніння. Реґулус схопив меча. Якщо вдасться, то принаймні треба встигнути знищити горокракс. Він розчахнув двері й вискочив у коридор, мало не зіштовхнувшись із кимось. Вони з Сіріусом дружно вихопили чарівні палички і Реґулус ледве встиг вигукнути:

— Це я, це я! — перш ніж його вирубив хтось із супутників Сіріуса.

— Якийсь голос знайомий, — пробурмотів Люпин.

Реґулус не став знімати маску, хоча на каптур і було накладене закляття відведення очей. В руці брата він побачив діадему. Сіріус помітив у його долоні меч.

— А… — почав було Сіріус.

— Він летить, знищуймо горокракс! — перебив його Реґулус.

— О Мерлін, то він? — видихнув Люпин, побачивши у прочинені двері, як у посірілому світанковому небі летить Темний Лорд.

Сіріус кинув діадему на підлогу. Їхній крихітний шанс, що в Лорда заболить голова і він вшиється за знеболювальним зіллям. Реґулус дещо нервово реготнув від цієї думки, міцно перехопив меча обома руками і рубонув з плеча. Спалах світла засліпив його, а над Гоґвортсом рознісся крик, що заледве нагадував людський. Стрічки магії, що огортали Темного лорда, зібгалися і темна сутність почала некеровано падати вниз.

— Тікаймо! — Талія схопила Стеллу і чкурнула коридором.

Решта кинулися за нею. Сіріус вчепився Реґулусу в рукав і поволік за собою.

***

Ніч і коридори були нескінченні. Герміона супроводжувала молодші курси на евакуацію. Зцілювала всіх, хто потрапляв їй на очі. Зрештою майже валилася з ніг. Кілька разів вона ледве розминалася зі Смертежерами (раз повз її схованку пройшла Лестранж аж з чотирма супутниками і після неї довелося позцілювати чимало тих, хто випадково потрапив тій під руку). Після одного зі своїх супроводів дітей Герміона з Парваті та Фей Данбар повернулася вже в порожню вежу. Вітальня виглядала розгромленою. Нікого не було. Вона почула здавлений стогін, кинулася на звук і відсунула крісло, під яким лежав поранений Невіл. Поки зцілювала його, згори, накульгуючи, спустився Шеймус.

— Що сталося? — спитала Герміона, закінчивши з чарами зцілення.

Шеймус всівся на канапу з того боку, де з неї не стирчали пружини.

— Тут побували наші однокурсники зі Слизерина, — сказав він. — Поттера шукали, по ходу.

— Де всі решта?

— Розбіглися.

Герміона зітхнула. Якийсь абсурд. Від утоми в неї починала боліти голова.

— А Стелла де?

Шеймус перемінився на лиці.

— Вона десь… ми загубилися, поки билися зі слизеринцями.

— Я піду шукати її, — вирішила Герміона. — Побудь із Невілом, поки він опритомніє.

Парваті запропонувала піти з нею, та тут з дівочих спалень показалися ще кілька зарюмсаних п’ятикурсниць і після короткої наради дівчата вирішили, що Парваті з Фей відведуть їх до кімнати на вимогу, а Герміона піде на пошуки Стелли. Так вона якийсь час і блукала коридорами Гоґвортсу. Іноді здалеку доносилися вигуки й крики. Поворот, ще поворот, ще. Недалеко від вежі Ґрифіндора Герміона знайшла пляму крові, але нікого не було поряд, тож людину, напевне, зцілили. Коли вже біль почав нестерпно пульсувати в скронях, вона здалася й повернула назад. Щоб прийти до остаточно зруйнованої вежі.

Дим заволікав ближні коридори і вже там було ясно, що щось не так, та Герміона на автоматі посунула далі. Здається, вона дозцілювалася вже до ручки, бо майже не тямила себе і ледве усвідомила вчасно, що далі спорожнілого портрету, з-за якого валили клуби диму, краще не пертися. Вона попленталася назад. Дорогою їй ніхто не зустрічався. Де всі? Невіл, Шеймус, дівчата? Герміона притулилася спиною до стіни й сповзла по ній. Ноги страшенно гули, голова розколювалася. Треба було пристати на пропозицію Северуса і побути в Ейлін. Все одно вона тут нічого відчутного не зробила. Просто загубилася. І ще Криволапик невідомо де. Від згадки про кота зробилося особливо кепсько. Герміона витерла сльози, розмазуючи кіптяву по обличчю. В носі крутило від запаху диму. Певно, треба принаймні дістатися туди, де свіжіше повітря. Під далекий тріск полум’я, що смакувало будівлею, вона підвелася й побрела до кімнати на вимогу. Певно, вже і їй час забиратися зі школи.

Порожні коридори Гоґвортса нагадували якесь нічне жахіття. Гуляли протяги — вітер вільно вривався у розбиті тут і там вікна, шарпаючи світло тих нечисленних смолоскипів, які ще не згасли. Час від часу шлях освітлювали заграви пожеж, але переважно — тьмаве світло майже повного місяця. Герміона зупинилася посеред одного коридору, звідки було добре видно вежу Ґрифіндора. Точніше, раніше було, бо тепер її доїдало полум’я. До очей знову підкотили сльози. Вона рушила далі, іноді минаючи мертві тіла. На одному з поворотів на стіні лишився кривавий слід долоні, а за рогом — лежала загибла рейвенкловка років дванадцяти на вигляд. Її наче… загризли. Герміона з жахом дивилася на рану на шиї дівчинки і сама не знала, скільки минуло часу. Прогнати заціпеніння їй допоміг якийсь нелюдський крик, що долинув здалеку. Вона рушила далі. Зі вікнами сірішало.

Коридор перед нею був напрочуд довгий і коли вона опинилася на його середині, їй зробилося тривожно — жодної схованки попереду й позаду. Проскреготіли сходи. Герміона зосередилася на кінці коридору — зі сходового майданчика линуло світло. Аж враз зі сходів, що під’їхали, показалася маска. Герміону заціпило. Смертежер! Усі закляття раптом вивітрилися з голови, бо клята маска викликала спогади з Відділу таємниць. От тільки тепер Герміона була одна, без друзів. Вона міцніше стиснула чарівну паличку, та вже за мить зрозуміла марність будь-яких зусиль. Він був не один. Нові й нові маски спускалися сходами просто їй назустріч.

Це кінець? Отак?

— О, та це ж моя кузинка! — з натовпом Смертежерів ішов Забіні та ще кілька її однокурсників. — Це панна Снейп! — перебільшено радісно додав Блейз.

Герміона стиснула щелепи аж до болю. Вона все ще не могла ані поворухнутися, ані бодай думати. Мелфой теж був зі Смертежерами. Отже, Гаррі мав рацію щодо нього.

На слова Блейза дехто з масок озирнувся, а тоді, Герміона відчула, їхні очі зосередилися на ній.

— Це чудово, — схвалила маска попереду. — Ми подбаємо про вас, панно Снейп.

Дехто хихикнув. Голова Герміони все ще відмовлялася працювати. Вона навіть не кліпала.

— Відведемо вас до татка, — додала інша маска жіночим голосом і, міцно вхопивши Герміону за руку, потягла за собою.

Герміона не опиралася. Серце витанцьовувало шалений ритм десь у її скронях і вона просто не могла осягнути, що все ще жива. І її не вб’ють просто зараз.

Але вона в руках Смертежерів.