пташка

Розбиваючись об скелю, пташка летить вниз. Вона забралась занадто високо. Вітер несе її поламані крила через хмари, тремтінням заставляючи очухатися. Холодний потік тверезіє мертве тіло.

Падаючи, спогади не повторюються в голові, як це буває в фільмах. Вона померла відразу ж, від своєї ж задертої планки. Від своїх крил. Спускання вниз завжди буває важке, але стрімке падіння дозволяє відчути полегшення. От тільки мертвій пташці це не треба.

Це була сова. Ніби й розумна птаха, своєю мудрістю показує хто є хто іншим, а себе вберегти не змогла. Коричневі крила тріпотять під силою вітру, ніби це й справжній політ. Якби не відсутність дихання, то можна було б так подумати.

Чи залишились в неї діти? А в птахів є друзі? Чи була вона самотня? Чому вона летіла туди? Чому ніхто її не зупинив? Чи їй не було страшно?

Ніхто не знає відповідь. Вона могла б сказати, та вже мертва.

Може трапиться чудо, та вона повернеться до життя в останній момент при наближенні до землі, тримаючи дихання спостерігача до останньої хвилини, як в епічних кінокартинах?

Ні. Ви колись бачили в природі, що птаха оживає після падіння? Такого не може бути. Її зловлять руки ґрунту та потойбіччя.

А сова ще досі летить… Зазвичай це хвилинна справа. Летиш, махаючи крилами, врізаєшся в скелю, падаєш. Все. Потім твоє тіло з’їдають інші хижаки, відкушуючи тобі голову та роздираючи живіт зубами, замазавшись в ще теплу кров та набиваючи рот пір’ям.

Вітер спускає тіло повільно, немов несе сплячу дитину в колисці. Перше піклування про неї, хоча і після її життя. Раптом тіло вислизає з рук батька, і ліве крило вивертається в іншу, неприродню сторону. От і перший удар об гілку сосни. Поганий з вітру піклувальник.

Біль, яка могла б пронизувати все тіло, звісно ж, відсутня. Перекидаючись з гілки на гілку, сова отримувала численні удари. Та їй вже було все одно, що відбувається з її тілом. Мертвим байдуже на все.

Різкий удар об землю, і тіло відпочиває. Переломи крил, відсутність пір’я в багатьох місцях, нижньої частини дзьоба немає, праве око проколоте наскрізь, і гілка стирчить з іншого боку черепа. Залишилось дочекатися тварин, щоб нею поласували на вечерю.

Чути тріск гілок. Мабуть лисиця йде на запах свіжої їжі. Відчула запах сови, чи шумне падіння крізь дерево, і вже біжить забрати в лапи собі здобич.

• Бідолашна, і як ти тільки умудрилась.

Це був голос літного старця, що стеріг ліс від браконьєрства та оберігав жителів цього чудового місця. Одним словом, лісовик. Деякі мали думку, що це міфічне створіння, дух лісу. Ті хто бачили його, казали що то звичайна людина.

Головне що він захищав ліс, а хто він то вже інше. Вигляд в нього був як в старого дідугана. Борода, заплетена в косички,  що спускалась до грудей. Смарагдові очі, що бачили все навколо, а вночі ще й відблискували як світлячки. На голові шапка, на яку часто злітались маленькі пташки та будували там гнізда.

Він відчував кожну смерть чи народження в лісі. При появі нової особи в його бороду впліталась гілочка чи шишка, найдена біля цієї новоприбулої тваринки. Якщо ж це була смерть, то лісовик відрізав частинку своєї бороди та хоронив разом з мертвим, проводжаючи в той темний світ.

Взявши на руки мертве тіло своєї вже минулої підопічної, він обережно витягнув гілку з її ока. Сова була перекладена на дубове листя, найдене в жупані старця. Тепер треба поховати її в землі, щоб тіло знайшло спокій.

Птаха не знала, що після смерті за нею хтось буде сумувати. Та ще й піклуватись, щоб вона потрапила з меншими пошкодженнями на ту сторону світу. Вона потонула в своїх думках, не думаючи про таке.

Тепер вона мертва, а в лісовика котиться солона сльоза по обличчю, що не зміг вберегти свою жительку лісу.