Глава сьома

Йшов третій день з подій того вечора. Хайлотта не виходила з кімнати. Єдина людина, яку вона впустила за ці дні була покоївка, що передала останні слова її матері.

« – Шкода… Що не білі…»

Дівчинка відчувала себе розбитою. Вона не підходила до фортепіано, не діставала ноти…

***

               – Лотті… Я благаю тебе… Поїж… – Гейбел стояв під дверима її кімнати вже котру годину, проте відповіді так і не дочекався.

***

               – Сонечко, давай сходим в сад… Кажуть там розпустились нові квіти…- Герцог намагався обережно повернути її до реальності. Але відповіддю так і залишалась тиша.

***

               « Чому? Чому?.. Чому я принесла жовті… Я ж обіцяла… Це… Я навіть не попрощалась з нею в той день…»

Середина дня а Хайлотта ще в сорочці для сну, тільки знайшла сили для того щоб підійти до вікна. Дощ… Іронічно.

«Я не обійняла її. Я могла. Чому я не зробила це? Чому? Їй же було краще… Я обіцяла білі. Пікнік разом. Я обіцяла. Вона обіцяла, ми ж хотіли разом. Чому всі брехали мені? А чи знали вони?» – сповзаючи нижче думки роєм крутили в її голові, з кожним разом погіршуючи її стан. Кожна думка, кожна не виповнена обіцянка, кожне не сказане «Я тебе люблю», «дякую», «пока», «поправляйся швидше» давило, наче камінь на її спині.

«Я тебе люблю, мам. Дуже-дуже сильно, пробач, пробач будь-ласка пробач…»

«Пробач»

«Я тебе люблю»

« Пробач»

«Хочу ще раз тебе побачити…»

«Люблю тебе»

«пробач…»

Наростаюче відчуття провини та скорботи заполонило її, тіло від голодання протягом декількох днів ослабло, і вона просто заснула на підлозі біля вікна без сил залишатись зі своїми думками.

***

               Лотті відчула, як падає.

Не хочу прокидатись.

Білий колір сліпив очі.

Не чіпайте мене.

Хайлотта де Лема.

Не говоріть зі мною.

Заспокойся.

Не можу!

Розплющ очі.

Не хочу!

І знову рука, що ніжно лежить на плечі.