Глава третя

Закінчивши гру, дівчинка повернулась на вчителя, очікуючи реакцію.

– Для початку непогано – поправляючи окуляри, озвучив свою думку викладач.

– Я прикладу всі  зусилля щоб вдосконалитись!

– Твоїм домашнім завданням буде вивчити нову мелодію, – віддавши листи з нотами сказав вчитель.

***

Сьогодні Лотті знову обідала у своїй кімнаті.

– Сестро, ну пішли з нами…

– Мама з татом сумують без тебе, ти майже не з’являєшся на сімейних трапезах… – Райан переймався, ща ж стало причиною такої поведінки молодшої?

– Йдіть без мене, я не голодна.

Останнім часом Лотті дійсно не з’влялась в їдальні, хоча це й вважалось сімейною традицією.

« Це не мою провина! Тато з мамою самі так роблять, коли надто загружені роботою! Нічого страшного якщо я пропущу декілька трапез через навчання! Так же?» -дівчинка сумнівалась чи правильне її рішення, чи не образяться на неї…

Коли брати нарешті пішли від дверей кімнати, Лотті вийшла з кімнати щоб трохи змінити обстановку, проте листочки з собою взяла. Полишити вивчення вона не могла – надто чекала завтрашнього уроку, хотіла швидше вивчитись і грати так само, як той музикант на балу.

Під час такого її бродіння дівчинка зайшла в дальню частину особняка. Вона була трохи здивована.

«Цікаві двері, я таких ще не бачила… Щось дивне, я ж була в кожному закутку будинку…» – трохи остерігаючись, Лотті відкрила двері в цю кімнату. Там не неї з усіх картин дивились люди. Люди, що були схожі на неї…

« Це ж сімейна галерея, тато обіцяв її показати, коли я закінчу курс з історії герцогства!» – здогадалась дівчинка. – «Думаю, нічого страшного якщо я загляну сюди трохи раніше…»

Такої кількості портретів в одному місці Лотті ще не бачила, а думка що всі вони жили колись тут, і вона їх нащадок змушувала мурахи пробігати по її спині. А потім дівчинка побачила білосніжне фортепіано, що стояло прямо в центрі восьми-кутної частини кімнати. Багато вікон і світла – ідеальне місце, наче зі сну. Через скло видно ліс і десь за деревами озеро.

«Яка це частина будинку?» – оглядаючись, думала Лотті.

Кожного разу її погляд зміщався з вікон до фортепіано і нот у своїх руках.

Не подолавши бажання, вона сіла за інструмент. На золотій табличці було написано: «Від Фрідріха Нейрольхарт»

Лотті поставила листки з нотами і почала грати.

«На практиці запам’ятовується набагато краще! Яка красива мелодія!» – захоплено думала дівчинка.

А потім її погляд зісковзнув з листка з нотами на стіну, завішану шторами, з під яких було видно частину чогось схожого на картину.

Обірвавши мелодію, Лотті встала і підійшла до цього місця. Відкинувши тканину, вона побачила портрет жінки. «Св. Джульєт де Лема». Дівчина з портрету була неймовірно схожа на Хайлотту.

«Хто вона?»

Це було так дивно… Зазвичай кожний член родини де Лема вчить історію сім’я з іменами і портретами. Це обов’язковий урок! Проте її Лотті не пам’ятала.

Саме в цей момент двері кімнати відкрились і в середину вбігла герцогиня.

– Що ти тут робиш?! – схвильовано спитала жінка. Вона виглядала блідою. Під красивими зеленими очима залягли темні кола.

– Я… Я просто заблукала і наштов… хнулась на цю кімн.. ату! Я… Я не винна! – Лотті ніколи не чула такого тону матері. Еріс могла бути суворою. Вона сварила своїх дітей за помилки, виховувала так, щоб вони могли за себе постояти в майбутньому, проте ніколи не кричала, не виходила з себе. Завжди зібрана і спокійна Герцогиня зараз нагадувала… Хайлотта не знала з чим порівняти той одночасно схвильований і повний злості вигук.

– Швидко. Йди. У. Свою. Кімнату. І ні кроку з неї, поки я не дозволю! – її очі нагадували найтемніший ліс, з якого от-от вийде хижак.

***

        – Лотті! Ей! – почулось з-за вікна.

Дівчинка прибравши з щік сльози, вилізла з-під простирадла. Гейбел стояв за дверима балкону і стукав по склу, щоб привернути увагу.

Хайлотта відчинила йому і відразу обійняла так міцно, як могла, так вона почувала себе захищеною, ховалась від світу і негативних емоцій.

– Я як тільки почув, що ти під домашнім арештом відразу прибіг! Що взагалі сталось?

– Я… Я готувалась до уроку… Вчил.. вчила ноти. А… А потім загубилась, а.. А потім кімната з… за портретами і… і фортепіано… а потім! – дівчинка тараторила, збиваючись від сліз.

– Тихіше, заспокойся, сядь і розповідай, – Гейбел дав їй склянку води і сів поряд.

Після невеликої паузи Хайлотта зібралась з думками і розповіла все: від уроків музики до дивної поведінки матері.

– Лотті… М… Ти ж не була на спільних трапезах з банкету? – трохи нервуючи, спитав хлопчик.

– Ну так, як тільки почались уроки фортепіа… Богине… Я не з’явилась на жодному сімейному зібранні! Я… – тільки тепер вона зрозуміла, як сильно зациклилась на музиці, зовсім ігноруючи родину.

– Сестричко, люба, головне не переймайся. Мамі стало погано на тому банкеті і з того дня вона така. Нервова, слабка, майже не їсть… – з кожним словом Гейбел говорив тихіше і тихіше.

– Мама… Захворіла? Скажи, що з нею все буде добре! Лікарі ж її вже дивились? І священник стовідсотково вже приходив!

– Сонечко, звісно все буде добре! Мамі стане краще! Я спробую поговорити з батьками щодо тебе, обіцяю, скоро все буде, як раніше…Це я тобі гарантую, – з цими словами хлопчик знову обійняв Хайлотту і вийшов з кімнати.