Київ плаче

Невеличка пейзажна замальовка про осінній Київ з 2019

Київ плаче. Не від радості, не від горя. А просто так. Так треба. Бо прийшов час. Це природній процес. Він плаче не голосно. Скоріше всхлипує собі на фоні. Люди його не чують. Або не хочуть чути. Серйозно, кому хоч би на хвилину колись було діло до чужих сліз? Та і як почути, коли всі у навушниках? Що там в них грає? Класика? Рок? Попса? Аудіокнига Ліни Костенко “Маруся Чурай”? Такі різні, а ціль у кожного одна – перекричати голос у власній голові… Просто не думати хоча б кілька хвилин!

А Київ все плаче… Чому люди не плачуть разом з ним? Ці створіння, які завжди у всьому шукають вигоду, зараз її просто не помічають! Кожен з них плакав вчора ввечері. Сьогодні робитиме те ж саме, коли прийде додому. Але ж було б так добре плакати всім разом! Ніхто б ніколи не довідався, від чого саме потекла твоя водостійка туш. Але ні. Кожен йде у своєму напрямку. З опущеними вниз очима. Ховаючись під капюшонами чи чорними парасольками. Серйозно, у Києві не винайшли кольорових парасольок?

Туман ніби вже й зник, а все одно нічого не видно. Люди вигадали смог щоб не вітатися один з одним. Вони звертають увагу лише на яскраві вітрини дорогих магазинів. Їх не цікавить брендовий одяг, коштовні діаманти чи сучасна техніка. Своє відображення. Ось що кожен намагається розгледіти. Подивитися в очі цій нещасній людині, поспівчувати їй і мерщій бігти додому, щоб там плакати насамоті і упиватися цією самотою.

Людина плаче лише наодинці з собою. Не важливо, хто оточує. В даний момент вона знаходиться у собі. Там, як відомо, свій мікрокосм.
Хоча з іншого боку це правильно. Плакати на людях – як мінімум зовсім не драматично, а як максимум – неестетично. Майже злочин. Не як у фільмах. Або, навпаки, як у тих фільмах, які нікому не подобаються. Коли люди плачуть, в них тече з носа і червоніють очі. Убога картина. Викликає роздратування. А Київ ні. Він прекрасний.