Записи літ минулих та грядущих

Часи розбрату та страху, хвилини відчаю та едине бажання всередині: пережити хоча б ще один день. Тремтіння блідих пальців, що складаються у молитовні жести. Розум, волаючий, що десь зверху є “вища сила”, котра допоможе; коліна, збиті в кров та палке слово на потрісканих вустах. 

Християнство – не єдина релігія,що фундувалася в нашому світі. Водограй напрямків, коли старі та нові канони зливалися в русло нових вірувань, трощилися на частинки, губилися у  століттях, обростали деталями та новими заповідями. 

За підрахунками істориків можна точно назвати приблизно тридцять загублених віросповідань та шістнадцять, котрі є видозміненою версією чи гібридом, із знань одразу двох або більше релігій.

Але, ми забігли занадто далеко. Туди, де втрачено так багато. 

Одинадцяте століття стало початком кінця. Проте воно не отримає вказівок у літописах, а стане табу, що передається тихо, пошепки, із вуст у вуста в кімнатній темряві

[Запис обірвався. Початок легенди вирвано з палітурки]

…Світло зникло в темряві вузького проходу, через що Тео мав продовжити свій шлях на дотик. Через декілька метрів знайшовся вихід і маленький хлопчик неочікувано випав до холодної кімнати. Дитяча голівка першою торкнулася кам’яної підлоги, із супроводом болючих ридань. Як скоро він сконав? Скільки часу голосно кликав своїх батьків, доки його обличчя не поблідло, а очі не почали закриватися самі по собі.

Прикрашені стародавніми малюнками стіни були всіяні розсипом царапин; покинуті на підлозі уривки, згнивші під плином часу, аркуши та уламки глиняних ваз; камінь біля північної стіни, схоже, запорошений пилом вівтар для подання страв божествам. А по правий бік насип каміння: прикритий хід,  не помічений ніким. Горе накрило поселення темною хмарою. 

Наступного дня туди навідалася група чоловіків, бажаючи дістатися останньої кімнати. Тільки частина камінців була зруйнована, як присутні відчули могильний холод. Такий, що коли прохід відкрився повністю, всі, там присутні, вже охрестили поганою ідеєю повернутися сюди. Стояв терпкий та чіпкий запах, опадаючий тонким залишком на шкірі, проникаючий до самих частинок їхнього існування. Від кімнати віяло мороком та відчаєм, окутим непроглядною імлою. Навіть світло від ліхтаря не мало змоги розігнати це. 

І звуки затихали, тільки погляд поринав до магічної пітьми.

[Вклеєна вставка пожовклого паперу з вицвівшими літерами] 

“Ми не знали, що й думати. Неочікувано купа мужиків прибитих повернулися, що вони там убачали тоді. Ой, навіть не знаю. Мій Люціус повернувся блідий та нервовий, ніколи більше не дивився на мене. Ніби чорта побачив, їй-бо! 

Та й у Матрени, той її, не кращий був. Постійно шкроботів нігтями по стінах, вона мало його не вбила. Навіть до баби-ворожки водили, ніякого проку не стало. Так й зчесав пальці до м’яса. Кривавиці було, мамо не горюй! 

 А я так жадала, щоб Люцій розповів мені, полегшив свою душу! Тільки смертне одро стало його віддушиною…” 

Скупо та нерозбірливо, з важким придиханням, злетів перший поголос: “Ми побачили Небуття, а Воно побачило нас!”.”

Наголошена “Печерою Порожнеч” та загублена у історії десятиліть людської історії, наступного разу туди навідаються нащадки минулих поселень. Поховані записи днів старожитніх заведуть їх до “печери”, лише до однієї з кімнат з приходом, зниклим відколом на кам’янці стіні приміщення – шрамом від зіяючої рани. 

Записи зшиють у збірник, значну частину якої буде займати схований у давнину щоденник Невідомого. Легкі та прості записи на перших сторінках, ближче до кінцю, зміняться на записи божевільного, коротаючого свій вік перед страхом невідомого. 

[Інша вставка, почерк скаче по всьому листу, іноді перекривається ляпками чорнил] 

“Порожнеча — ???, де немає світил, нема негіді чи тиші. Вона є всюди, проникає до кожного куточку нашого світу, але не…овима оком. Там немає земель; там нема неба. Її кордони незбагненні. Попіл та праох. Вона душить. ??? [Пляма нагадує засохлу кров] 

Я чув гуркіт. ???. Шепіт голосів на мертвих мовах, прибій морських хвиль, шелест північного вітру. Нагнітаючий, лоскочущий на задвірках мого розуму. Тисну…й та всюдисущий. Проте зараз я піддався сумнівам: чи існувало воно? Може, стало вигадкою мого божевіл..ого глузду? Моєю брехнею, щоб втриматися від мертвої безмовності.”

[Нотатка здається більш новою, почерк вирізняється від минулого]

“Людська схвильованість та зацікавленість створили лик Порожнечі, як окремої Сутності. Мовчазної. Всеосяжної. Всесильної. Вони возвели храми на Її честь. Сліпо вірували, що Вона зійде до них та відкриє перед ними цілий світ одкровень світобудови.

Порожнеча не була схожа на Безодню: пронизану морською сіллю чи запахом вируючого вітру та безоднього відчаю; не Країною білих ночей з казок, окутою туманом вічного спокою й полишеності. Не мала островів чи берегів; не була осяяна світлом чи покинута у темряву; не зливалася у піяння китів та шепіт на мертвих, єретичних, мовах. 

Склеювала всесвіти, полишалася у стиках, просякала зоряний пил.

Порожнеча — те, що було до створення світів, те, чим вони повстануть перед своїм кінцем. І не можна затвердити, у висновку, чи була Вона народженням чи смертю. Можливо, вона була тим дивним союзом, існуючим парадоксально в один і той самий момент. [Поняття зі слів учня храму] 

Порожнеча — тотальна, вона пронизує усі речі та є їх частиною. Там немає визначення “матеріального”, там немає визначення самого “простору”.

Але вони вирішили надати їй сенсу.

Порожнечі не була потрібна безглузда милостиня, не потрібні були солодкі співи, не потрібні сліпі послідовники. 

Але ми всі знаємо, що людство — благувате. 

Люди є цинічніми, вони вважають, що їм все можна, що їм все під силу.  Невидющі, впевнені, що можуть підкорити Всесвіт та все незрозуміле їх волі. Загублені у гордині, свято шукаючі праведність.

Такі смішні, такі наївні. Зривали нігті до м’яса, трощили зуби о тупе каміння… Вбивали в загнаному гніві. Але Порожнеча була мовчазна. Відрікала все, що вони їй пропонували. Противилася тому, що мало стати жертвою на її велику честь.

Людство здумали створити Порожнечі божество.

І вони шукали його. Шукали знедоленого. Того, хто відчув увесь порок світу, чиє життя не турбує жодної душі. Полишені руїни старого кварталу були його домівкою, його притулком на краю життя. 

Їхня перша жертва, їх агнець.

Дитя жило, як божество, три дні та дві ночі. Втопало у м’яких шовках та ситилося свіжими фруктами, чий липкий сік стікав по витонченим кінцівкам. Пило з дорогоцінного посуду, їло з золотих тарілок, спочивало на пухнастих ковдрах.

Відом не відати про своє майбутнє, дитя хапалося за все, до чого змогли дотягнутися його слабкі руки, вкриті шрамами та гематомами власного існування. Вгризалося у недожарене м’ясо та розривало, мовби дитя тварини, поки по його обличчю стікала чужа кров. Люди дарували йому все, чого він міг забажати, та те, що виходить за межі дитячої уяви. Загорнули його тканинами, Вони змили слід смердючих вулиць з його ламкого тіла та подарували надію на краще життя. 

Третьої ночі кров малечі окропила байдужий олтар.

Відчуваючи тріумф у своїй волі, Вони подарували Порожнечі його душу й плоть. Вони відспівували його своїми антенами на протязі годин. Клонили голови до вологої землі. Рвали зв’язки до хрипу у молитвах. 

Нічого не спрацювало. 

Їх жертва згнила на світанку другого дню. Порожнеча позбавила цю неспокійну душу від страждань, але зосталася глуха до живих. 

Як мати колисає дух, понівечений кинджалом, пронизаний агонією безчинства брехливих надій. Порожнеча тримала його у своїх долонях, вгоняла в умиротворення, відганяла німе нещастя.

Не дивно, що на цьому людські спроби не отримали кінцю. Їх було дві… Чи три, можливо, чотири. Вирій літ вже й забув дійсну кількість. 

Зрозуміли б люди, що намагається донести до них їх Божество чи ріки крові, що вони проливали, дали б початку кровообігу смерті, без відплати? 

Остання жертва — самовіддане рішення одного з культистів. Віруючий, віддавший себе своїй релігії, полишивши страх перед смертю заради своїх ідеалів. Обрізав він волосся своє та вклонився до пустоти людських вірувань, зяянню потустороннього буття, повитого тугою. 

Порожнеча була його хиткою цитаделлю, гармонічним хаосом, травмуючим катарсисом. Натомість він надав їй ладу, створив зибкий ґрунт неподібної пустощі, освітлений його злиденним тілом. Поєднав, піднімаючи матеріальне з праху та попелу, пронизуючого трясовину наскрізь. 

Вона посідала в глибинах його м’язів, гріючись біля вогнища душі, наче буйний метелик. Випалювала людяні страхи, мотком зім’яті у тернисті пути чоловічої природи. Змила фізичний шар через катування, стираючі зуби у пил; через муки, викручуючи суглоби, нищучі хребет та зрощуюючи до первинного стану, щоб почати спочатку. Знову і знову, поки нервові закінчення волали від незатухаючих мордувань. Час біг самсарою, поки не минули тисячоліття цього потоку безпробудного відкуплення, омитого холодним потом інквізиції — його особистим Тартаром. 

“Століття за століттям протекло, Епохи просміялися, наче діти.” 

Микола Вінграновський, “Демон”

Порожнеча виткала своє божество.  Спустошений чернець з  оброттю на шиї; сонцесяйний пасинок, бачивший минуле та майбутнє, життя та смерть. Позбавлений свого імені, своїх очей, своїх вад, зріднився з потойбічністю.

У Порожнечі немає місця страху, немає місця помсті.

Угодником повернувся Він до людства, як до минулих сестер та братів своїх, втративши частину кревності їхньої. Безмежність його пробула трьома тижнями на землі Сонця та Місяця.

Поки думки блукали в його Порожнечі, тіло ходило тяжким вантажем за межами її. Бліде, мов мертве, тіло господарем своїм було понівечено. Під звуки сміху, Він грався зі своїми внутрощами, не стриманий  оскаженілим болем. Захлинався реготом та сльозами, стрясаючи повітря в кімнаті риданнями. Сам кислород виїдав його легені, поки тіло здригалося в судомах. 

В храмах віруючих здійнялася паніка, що могла потривожити самі небеса. Жоден не вагався навідатися та постати перед створінням, що вони подарували Порожнечі. Він був символом їх особистого Апокаліпсису, їх Страшним судом.

Людство дарувало ім’я пасинку Порожнечі, проговорюючи його пошепки в темних кімнатах, та прийнялися відмолювати прощання, щоб діти їхні не зіткнулися з гнівом божим. Під поглядом чорним, вони благали полишити їх, допоки слабкі тіла людські не зживали себе. 

З часом, коли тіло його загоїлися, Він зник, не мовив і слова. Лише написи кров’ю ставали згадкою його, написи на мові не існуючій, не вписаний у сторінки літописів; на мові, що не народилася на язиках та в розумах людських”. 

Людство було не готове до Порожнечі. Вони ніколи не змогли б бути готові. Ані до Неї, ані до її творення — незрівнянному дитю Порожнечі.