розділ 1

Ніч. Вітер колише верби, розносячи по степу запах сухих трав і залишки денного тепла. Коло тих верб, що ростуть біля озера сидить дівчина, сидить і чекає. Може жде козака молодого, а може й коханого виглядає. В сяйві місяця її шкіра стала ще білішою, а очі сяють якось по особливому, не так як завжди, ніби цієї ночі відбудеться щось важливе. 

Десь збоку зашелестіла трава. Дівчина підвелася й почала вдивлятись хто то ступає. 

— Ксеню, то ти? — пронісся степом тихий голос і одразу ж загубився в пісні цвіркунів. 

— Я, Марусю, я. — пролунав у відповідь дівочий голос. 

Маруся пішла на зустріч невеликій постаті, схожої на неї. Вона підійшла ближче і пригорнула до себе Ксеню. 

— Ой, Ксеню, що ж то буде? 

— Що сталося? 

— Та хоче мене мати за старого віддати заміж. Каже щоб не тягнула довго, йому вже сімдесят доходить, ще не доживе до весілля. — сміючись сказала Маруся, та лице її ні краплі не звеселіло. — Вмер би вже скоріше, на душі легше би було, хай Бог простить. 

— А це за якого такого? В нас, ніби, всі старі заміжні. 

— То якийсь поміщик з села сусіднього, в очі я його не бачила й імені не знаю. — кажучи це, синьоока обняла Ксеню сильніше, не хотіла вона заміж. Сильно не хотіла. 

— А ти, Ксеню? З ким будеш одружуватися? 

— Не хочу я одружуватися. Як би можна було, я б з тобою до віку під зорями обнімалася. Люблю я тебе, Ксеню. 

— І я тебе. — Від цих слів болить серце. Замість безмежної радості вони приносять лише смуток. 

*** 

— Маруся Василева вже як рік заміж вийшла, а ти хочеш вік дівочити? Схаменися, дівко, вже люди на тебе косо дивляться, як до кінця року не знайдеш собі нікого, то за Петра Чорного віддам. 

— Боронь Боже! Та він свою жінку забив, ти й мені такої долі хочеш? 

— А що поробиш, як тебе за жінку ніхто не хоче? — з кожним днем Ксеню накриває все більший відчай. Та вже краще вік дівочити ніж з Петром Чорним одружуватись. 

*** 

Опівніч. Весна тільки-но розпочалася, а дощі не перестають лити вже кілька днів. Під парканами де-не-де лежить сніг. Погода ще холодна, тому розтане він ще не скоро. Навколо все ніби мертве, чутно лише дівочий плач і крики людей. 

—Петре, схаменися! Ти її зараз вб’єш! — сусіди, почувши як б’ється посуд і як кричить Ксеня, збіглися дивитися що то відбувається. Вони не змогли дужого чоловіка втримати, він, схопивши кусок розбитої миски, розпоров ним живіт своєї жінки. Крики стихли, а сусіди, побачивши таке жахіття, кинулися хто куди. 

— Як же ти мені набридла! Тепер ти нарешті будеш мовчати. — розлючено сказав Петро, востаннє поглянувши на мертве тіло. В хаті був страшенний бардак, всюди розбитий посуд, поламані стільці, а тепер ще й море крові. Ксеня до цих пір дивилася скляними очами туди, де стояв пару хвилин тому Петро. Йому вже все одно, і так до ранку сусіди всього цього не буде, як завжди. 

*** 

— Ти чула? 

— Що? 

— Того шляхтича-небіжчика жінка втопилася. 

— Матінко Божа! Тепер так люди вмирають, аж страшно. А не знаєш чого вона втопилася, чи може її втопили? 

— Ні, не знаю. Може через шляхтича? Він лише місяць назад вмер. Бідна дівчина, молода ще, а вже сама лишилася. 

— То, певно, так і є, а дівчину справді шкода… 

*** 

В повітрі літають пахощі квітів, а степ в цей час особливо чарівний. З озера тільки недавно зійшла крига, а воно вже переливається, наче коштовне каміння. Вода в ньому чиста й прозора. Ніби охоронці, біля водойми ростуть верби. На одній з гілок тих верб зав’язана стрічка, така яскраво-червона, що її можна побачити здалеку. Цією стрічкою примотаний папірець, але ще не знайшлося сміливців, які би прочитали що там написано. Так само ніхто не знає, коли і хто його примотав, кажуть, що колись там гуляло двоє закоханих. 

“Ксеню, ми нарешті зможемо бути разом”. 

примітки:

цю роботу було б краще розписати як повноцінну, але я на таке не здатна, тому є що є.