Оманлива зовнішність

Оманлива зовнішність

Хлопець міцно стиснув поручень, намагаючись не сміятись. Він, разом із класом, знаходяться у міській галереї. Зараз вони розглядають картини у великій, світлій залі, де більша частина експонатів — портрети. Кілька десятків учнів старшої школи окупували приміщення, показуючи не найкращу поведінку: його однокласники постійно коментували картини, змушуючи старшокласників усміхатись, що не могло подобатись вчителям і персоналу.

Не можна сказати, що і йому дуже до вподоби такі розваги, але й галереї не для нього, тому відволікається від нудьги, як може.

Компанія дівчат, що стояли біля хлопця вибухнула від сміху, тому він поспішив відійти. І так голова болить. Погляд зачепився за куток, де майже нікого не було, а світло ледь-ледь потрапляло — ідеальне місце, щоб перевести дух, а потім можна буде й до друзів підійти.

Рішення прийнято. Попрямувавши туди хлопець паралельно діставав телефон. Куток й справді був зовсім не популярний, здається, тут навіть камер спостереження не було.

Коли пройшло близько десяти хвилин він вирішив закруглятись, бо учні скоро повинні були переходити у іншу залу, останню, начебто. Як тільки він хотів ступати до однокласників його погляд зачепився за портрет, який виглядав дуже давньо, а також не акуратно, ніби реставрації на ньому не було. На полотні була зображена молода чорнява дівчина дивовижної краси. У її зовнішності не було, начебто, нічого особливого: звичайне темне волосся, яке трохи підкручується; карі очі; розсип веснянок. Але все це неймовірно добре доповнювало один одного, роблячи образ неземним.

Хлопець зачаровано розглядав портрет, не маючи можливості відвести погляд. І чому таку красу зовсім не подають у належному вигляді? Здається, у такої картини знайшлись би прихильники.

Юнак тим часом, наче під гіпнозом почав простягати руку до полотна. Плювати, всеодно ніхто не помітить, тільки б доторкнутися, відчути на дотик стару тканину. Його очі бігали від одного кінця полотна до іншого, жадібно поглинаючи кожну деталь. Тканина була жорстка, неприємна для пальців, але хлопець руку не забирав. Проте неприємне відчуття не покидало його, навіть коли юнак забрав руку. Щось з цим портретом не так. Моторошним попередженням дивне відчуття, наче електричний ток, пройшлося по худому тілі. Він струснув плечима і різким ривком відійшов від картини. Раптом стало зрозуміло, що з полотном не так: нижче на стіні не було бейджика з назвою, роками створення і ім’ям того, хто зображений там.

Отже, ця картина..невідома? Це дивно, спеціалісти майже завжди вміють встановити хоча б роки створення картини, а тут не вказано нічого. Абсолютно нічого. Лише полотно висить.

Хлопець знову поглянув на дівчину, і він богом може поклястися: щось в її погляді змінилося! Він широко розплющив очі не в силах поворохнутись.

— Ной! Но-о-о-й!

Пройшло близько десяти секунд, аж поки він зрозумів, що кличуть його.

— Ной, а щоб тебе чорти побрали! Ти чого не відкликаєшся? Ми з хлопцями тебе вже десять хвилин шукаємо. Тут настільки багато людей, що загубити когось в натовпі простіше простого.

— Та, — він глибоко вдихнув — Мені щось недобре стало, от і вирішив в безлюдний куток відійти…все добре.

Його друг тільки хмикнув на це.

— Чувак, та ти взагалі сам не свій. Може вийди на двір, подихай свіжим повітрям чи щось таке, а то ще блюванеш тут.

— Ой, фу! Та все норм. Чесно. Тільки.. подивись на цей портрет, — хлопець кивнув на картину позаду нього. — Тобі не здається, що він якийсь дивний?

— Чувак, тобі реально треба на двір, портрет як портрет. А то скоро глюки почнуться, будеш ще пакемонів бачити.

— Ой, та ну тебе! — він легенько стукнув приятеля по плечі, сміючись. — Добре, закрили тему. До речі, по-моєму, нас скоро переведуть в…

* * *

Була вже пізня година, юнак повертався додому після важкого тренування по баскетболу. Хоч тіло і було натренероване, втому ніхто не відміняв.

Почало захмарюватись і надворі стало ще темніше. Було відчуття, ніби от-от має початись дощ. Гілки дерев похитувались від сильного вітру, а перехожих ставало все менше. Насувалась гроза, яка зовсім не була на руку хлопецеві. Вже через кілька хвилин пролунав гучний грім і пішов перший дощик, який починає переростати в сильніший.

Накинувши на голову капюшон, юнак почав очима шукати місце, де б можна було перечекати зливу. Всі ми знаємо, що злива йде сильна, але не довго. Поглядом зачепив накриту дахом терасу від кафе, яке, здається, сьогодні не працювало. Кращого місця й годі знайти. Рішення прийнято.

Потрібно було трішки перечакати, тому хлопець присівши, почав шукати пачку цигарок. Він давно кидає палити, бо це абсолютно не в’яжеться з кар’єрою спортсмена, ким він себе бачив, проте через сильний стрес інколи не міг стримуватися. А зараз саме стрес він і відчуває. Знову згадується портрет, про якого він думає останні дні. Спогад про це надсилає те саме моторошне відчуття, яке абсолютно ніяк не можна контролювати. Раптова паніка накриває його з головою, але це можна пояснити: він один на вулиці, темно і йде дощ.

А ще погляд. Він відчуває на собі погляд. Лайно. Різко видихнувши, він швидко оглядається. Дощ не перестає, тому через цю «стіну» важко щось розгледіти. Але він зміг. Світлий силует швидко наближався до юнака. Неприродно швидко, не як людина. Схопивши свої речі він побіг у бік свого будинку, до якого було хвилин десять. Стомлений, брудний та мокрий він біг крізь проливний дощ, ледь не падаючи через калюжі, а постать тільки прискорювалася. Лайно, лайно, лайно.

Як би його запитали: «чому ти так злякався?» він не зміг би відповісти, проте ноги, ніби самі несуть його по болотяній доріжці. Він відчуває — це не нормально.

Завернувши за куток якоїсь старої будівлі, біля котрої часто водились вуличні собаки, він вирішив ще раз оглянутись назад, перевірити обстановку. Тихо, акуратно поглянувши він нікого не помітив. Пуста вулиця, ніби нікого й не було. Видихнувши, він поправив капюшон й обернувся. На його жах, цей силует стояв прямо перед ним, буквально в кількох кроках.

Тепер він зрозумів. Сильно відкривши червоні, від напруження, очі він ледь не закричав від жахіття. Перед стояла вона. Дівчина з портрету, але зараз вона була схожа на голодного вампіра, що заманив свою здобич у пастку і збирається з’їсти. Бліда шкіра, великі почервоніння навколо очей і божевільний погляд. Її посмішка була, наче, з фільму жахів, а руки були в крові, як і біла сукня. Не зводячи з нього погляду, вона простягає до нього худу руку, з довгими нігтями і кров’яним залишками. Ні, це не може бути правдою. Не може.

Тим часом дівчина торкнулась його підборіддя, масуючи пальцем.

— Ти попався. — хриплим, страшним голосом вона промовила ці слова. Переляканий хлопець почав важче дихати, не знаючи, як діяти далі. Серце божевільно стукало, а в голові було одночасно мільйон і нуль думок. Хто вона така? Що з ним буде? За що?

— Хто..хто ти? Що тобі треба?

На це вона хрипло розсміялась, роблячи свій образ ще кошмарнішим. Раптом дівчина забрала руку і все ще не зводячи з нього погляду, почала обходити його.

Хлопець прикрив очі, надіючись, що це лише кошмар і відкривши повіки він побачить свою кімнату, але цього не відбулося. Він більше не відкрив очі.

* * *

Легкий дощик покривав газон на подвір’ї церкви. Похмура погода триває вже майже тиждень. Скорботні люди, що прийшли попрощатись з померлим, тихо сиділи по своїм місцям. Зараз тут знаходяться лише близькі люди, інші підійдуть одразу на кладовище. Десь в стороні знову почувся жіночий плач — мама хлопця не знаходить собі місця. З її сином сталася страшна біда: тіло юнака знайшли зранку, неймовірно спотвореним. Вбивцю так і не знайшли.