~♀️+♂️ PG-13 ~ Зміна друга

***

Доки Фенікс сопіла на дивані, вампірка зібралась в магазин, потрібно дотримуватись обіцянок. Якби ж всі так вважали, то світ навколо був би в рази добрішим, не було б обману та… зрадництва. Аманді необхідно придбати їжу та й новий дитячий одяг би не завадив. Адже дівча років восьми було одягнене в легкі коричневі брюки, сіру сорочку, чорне пальто, зовсім не як звичайні британські дівчатка її віку. Проте, для бездомних це було нормою, вони одягали, що могли знайти, та й аби зручно було.

Сонце вже освітило вулиці міста, люд почав бігати та гомоніти навколо, автомобілі додавали шуму своїми двигунами, а кровопивця, не боячись сонця, як про те говорять в казочках, прямувала до найближчої крамниці з одягом. Її привітала жінка, та запропонувала свою допомогу. Аманда залюбки прийняла пропозицію, бо в дитячому одязі тямила мало, ставши вампіром особа прирікає себе на безпліддя, на неможливість мати спадкоємця. Але тоді… тоді вона про це не думала, була молодою та дурною.

— Одяг для хлопчика, чи дівчинки? — поцікавилась працівниця крамниці.

— Дівчинки!

— Вік?

— Років вісім… дев’ять.

— Подарунок племінниці? Можу підібрати парний одяг, ви будете виглядати як сестри.

— Я не така юна, — двояко повідомила Аманда з посмішкою на вустах.

— Та годі вам! Я ж не сліпа, та й досвід. Вам юна леді не більше 19. Вгадала ж?

— Майже…

— Ну от, — задоволено промовила жінка. — То показати вам парний одяг?

— Дякую за пропозицію, але не варто.

— Як скажете. У вас є конкретні побажання! Плаття, верхній одяг, капелюшки?

— Мабуть, я завдам вам клопоту, але мені потрібний повний набір від панчох до копелюшка. Моя… племінниця втратила свій багаж, а гостюватиме… тиждень. Тому мені потрібно все найнеобхідніше.

— О, Всевишній! Бідне дитя! Не хвилюйтеся, я швидко все організую! У дівчинки є улюблений стиль? Чи, який у неї улюблений колір?

— Ні, вона не модниця ще! Та й колір не важливий… їй все личитиме.

Більш як півгодини зайняли збори пакунків для маленької леді. Аманда оплатила покупку, вказала адресу та час коли бажає, щоб речі доставили, і попрямувала до продуктового.

Там все відбулося швидше. До корзини, яку тепер довелося придбати, потрапили яйця, масло, сир, молоко, шинка, хліб, солоні огірочки, макарони, куриця та плитка шоколаду. Вампірка вже й не пам’ятає як востаннє купувала звичайну їжу чи готувала, а колись… колись же вона це робила щодня.

Повернувшись додому, Аманда помітила, що дитина вже не спить, а сидить на краю дивана і слухняно чекає. Кровопивця дорогою сюди цікавилась, чи не передумає, не втече, не обкраде мала гостя, але ж ні. Сидить і чекає.

— Як ти себе почуваєш?

— Добре, леді Амандо.

— Давай просто Аманда.

— Добре…

— Їсти хочеш?

— Ні… Так.

— Яєчня, омлет, скрамбл? — може вона й вампір, але ж не з іншої планети. Вона була звичайною людиною, живе серед людей, а тому має добре знатись на елементарних речах. А інакше доведеться, як деяким іншим, ховатись по підвалам та існувати ніби тварині.

— Що?

— Що любиш більше?

— Я все їм.

— От і добре. Я давно не готувала. Залишишся тут, чи підеш зі мною на кухню?

— З вами.

Фенікс зачаровано дивилась на шкварчаще масло в сковорідці, на те як туди потрапляють взбиті яйця та мілко подрібнена шинка, і від вампірки це не утаїлось.

— Чому я тебе знайшла на вулиці? Що з батьками? Домом?

— Нема… нічого. Батьки загинули давно, а мене підібрав Джек, він же мене й привчив до вулиці, та як там вижити.

— А що з Джеком тепер? Просто втечеш, залишиш його? — Аманда намагалась розпізнати характер гості, її погляди та можливість підстави в майбутньому.

— Нема… І його вже сезон як нема. Помер від хвороби.

На кухні запанувала тиша, лише вогонь плити її порушував. Вампірка виклала на блюдо гарячий омлет, поклала виделку і поглядом запросила дитя до трапези. Не порушуючи існуючу тишу, Аманда дістала з кухонної шафи альбом та олівці та сіла малювати.

— Дякую, було дуже смачно! — закінчила їсти Фенікс.

— Правда? Це добре!

— Є ще шоколад на десерт, хочеш?

Дівчинка активно замахала головою, а прикінчивши третину плитки запитала:

— Тепер ви… — дитина показала на свою шию.

— Ні, розслабся. Це траплятиметься десь раз на місяць, — хоча, яка спокуса.

— Ооо, то мені приходити лиш раз на місяць? — нібито засмутилась дитина.

— Що? Ні! Ти залишишся тут.

— Справді?

— Так, — інакше містична істота не зможе бути впевненою у своїй безпеці.

— …

— Що? — Аманду ніби свердлили поглядом.

— А що ви робите?

— Малюю.

— Навіщо?

— Це моя робота.

— Малювати?

— Я створюю ілюстрації до книг.

— … до книг.

— Любиш читати?

— Я… не вмію.

— І до школи звісно ж не ходиш, — стверджувально промовила вампірка.

— Ні..

— Погано, тобі ж десь років вісім?

— Де…, — відповідь Фенікс перервав дзвінок у двері.

— О, мабуть речі принесли, — Аманда розписалась за отримання доставки, а повернувшись на кухню, знову заговорила. — Не хочу прозвучати грубо, але думаю тепер доречно тобі прийняти ванну та переодягнутись.

Дитина лише кивнула.

Сонце стояло високо в небі, а Фернсбі набирала в ванну теплу воду з бульбашками. Це було так дивно. Ніби в неї знову є сім’я, ніби вона не одна-однісінька у цьому світі. Нібито вона звичайнісінька людина.

— Фенікс, ванна готова! — покликала дитину вампірка. — Тобі потрібна допомога?

— Ні, я впораюсь… самостійно.

— Добре, якщо щось таки знадобиться, то клич. Новий одяг тут, біля корзини для брудних речей. Свої речі можеш закинути туди…, або ж ми можемо їх просто викинути.

Минуло пів години, а маленька гостя ще не вийшла, чим занепокоїла господарку дому.

— З тобою все гаразд? — запитала Аманда відкриваючи двері ванної кімнати.

— Ааа, — писнуло дитя, від якого над піною виднілась лиш голова.

— Вода ще не холодна?

— Ні… майже, але мені подобається, — радісно відповіла Фенікс.

— Не замерзни, бо захворієш, — якомога холодніше спробувала сказати вампірка. — Ввечері, якщо забажаєш, то зможеш знову посидіти в ванній.

— Добре, вже закінчую.

Через десять хвилин з-за дверей все ж явилося мале янголя. Світло-русяве волосся, не дуже рівно підрізане, але таки нагадувало каре. Рукава піжами були задовгими, а штани Фенікс підтримувала однією рукою, мабуть щоб не сповзли.

— Амандо, щоб залишитися з вами мені потрібно одягати плаття? — в іншій руці дитина тримала саме одне з плать, що були придбані вранці.

— А тобі не подобаються плаття? Я одразу відзначила, що ти дуже вродлива дівчинка, а після купання лише в цьому переконалася!

— Що? — шоковано запитало дівча, мабуть не часто компліменти чуло, та й чи чуло взагалі.

— Ти тому піжаму одягла? Звикла до штанів? Я не буду наполягати, можемо поміняти куплені плаття на джинси наприклад, вони в моді зараз.

— Ви гадаєте, що я вродлива… дівчинка? — а Фенікс таки зациклилась на цьому.

— Так, дуже мила! Маю зізнатися, що взяла тебе, саме через те, що ти дівчинка. Чоловіки зазвичай приносять мені… лише неприємності…

— Ооо, я розумію, — дитя зробило такий задумливий вигляд, ніби вирішує королівські питання.

— То що? Поміняти речі? Магазин тут не далеко.

— Можна мені це зробити? Самостійно?

— А впораєшся?

— Так.

— Тоді маєш запам’ятати, що там думають ніби ти моя племінниця.

— Зрозуміло.

— Брехати не добре, але ти мабуть розумієш, що інколи без цього ніяк.

— Розумію…

За століття, що Аманда прожила в ролі вампіра, вона просто не могла не навчитися майстерно брехати. Та й Фенікс не змогла б прожити на вулиці без обману.

— І ще, в старому одязі тобі туди не можна…, а отже цього разу все ж доведеться скористатись одним з плать.

Господарка дома написала та проговорила вголос адресу магазина та її назву. Відібрала лише деякий одяг для обміну зараз, решту згодом занесе сама, бо дитині ті пакунки не підняти. І коли маленька леді була готова, Аманда відчула гордість за допомогу цьому створінню, а також страх, що тепер шанс на її розкриття збільшився. Навіть дорослі не завжди добре контролюють, що і кому говорять, чого вже чекати від дитини, що й читати то не вміє.

— Я написала лист працівниці магазину, пояснила, що ти хочеш обрати одяг самостійно та те, що я завтра зайду, щоб обміняти решту одягу.

— Вибачте за це.

— Ні, треба було спочатку дізнатись про твої уподобання. Доречі, — Аманда дістала свій гаманець та протягнула одну купюру дівчинці, — поряд є магазин взуття, твоє не завадило б замінити.

— Добре.

— Сподіваюсь, що ти будеш розумницею і не скажеш ніде нічого лишнього.

— Не скажу.

Очікувати повернення малої було виснажливо. Аманда прокручувала в голові різні варіанти можливих ситуацій, можливих небезпечних ситуацій. Але обійшлось. Через годину Фенікс уже постукала в двері. Перед вампіркою стояла пацанка в джинсах, зимових кросівках, дутій кольоровій курточці та в’язаній шапці — ні сліду жіночності, ні тобі черевичків, ні тобі спідниці, ні тобі капелюшка.

— Вам не подобається? — схвильовано запитала Фенікс.

— Головне, щоб тобі було зручно!

Навіть якщо Аманда Фернсбі надає перевагу платтям та більш класичному стилю, вона не бачила необхідності змушувати і Фенікс так одягатись. Дитина має творити свою індивідуальність, бо попереду ще ціле життя, самостійне доросле життя. Вампірка не планувала до старості тримати гостю біля себе.

Протягом місяця життя кровопивці змінилось. Вона почала згадувала, як це бути живою людиною. Не просто працювати та отримувати гроші, спілкуючись лише з редактором. Аманда почала практикуватись в кулінарії. Навіть довелось купити робочий стіл в спальню, бо кухня тепер не могла бути замість робочого кабінету. Диван замінила на розкладний, бо з нею в ліжку Фенікс спати відмовилась, і зробила це з такими милими червоними щічками. З’ясувалося, що дитині десять років, мабуть через недоїдання вона здавалася меншою ніж насправді. Все було чудово до того моменту, доки не минуло 30 днів з ночі їх знайомства.

Саме тоді сутність вампіра нагадала, що організм голодний.