Пролог. Все не так звичайно.

Крок… Так звично жити звичайним життям. Та як безглуздо це звучить. Ми живемо в світі, де приймаємо все за звичайність. Приймаємо все , ніби весь світ підходить лише під наші стандарти.

Ще крок… Чи можемо ми хоч на секунду отямитись та подумати, а що було раніше? Ні, не 10, не 15, і навіть не 20 років назад. Настільки раніше, що вже ніхто не зможе нам розповісти про нього.

Останній крок… а може й ми жили в тому раніше? … Просто…

Всі думки різко зникли. Бар’єром для них напевно стали двері, до яких я щойно дійшов. Досить важка, хоч і моя, рука обережно впала на ручку, легким жестом змусив двері відкритися.

Зробивши черговий крок уперед, на мене почали дивитися десятки пар очей. Усі вони дивились пильно, але буденно.

– Добрий день, Петро Олегович! – вигукнула одна пара очей , що носила ім’я Микола.

– Доброго ранку всім! – привітався я одразу з усіма , щоб не гаяти час. Ноги слухняно попрямували до свого кабінету, досить відчайдушно пройшовши крізь кофемашини.

Спати сьогодні було дуже складно. Я й сам не знаю, чому. Але ворочавшись у ліжку всю темну ніч, я б не відмовився від усього, що хоч трохи зможе нагадати мені про поняття слова “бадьорість”.

Та ноги вже були всередині кабінету, а руки , неначе автоматично запрограмовані, обережно зачинили двері. Оглянувши стінку, що була вдосталь заповнена різними нагородами, я дозволив собі нагадати, що мій бренд з виготовлення одягу став успішним лише нещодавно. Нарешті , я можу працювати для душі, а не для грошей. Хоча, й без них нікуди.

Присівши за стіл, я побачив перед собою величеньку стопку нових образів, що , буквально за день, розробили мої працівники. Кількісно їх було зовсім мало. Мої математичні знання підказують, що навіть дуже мало для досить успішного бренду одягу. Та морально й духовно їх було набагато більше. Вони виконували такий об’єм роботи , за який будь-який інший бренд міг згристи тобі душу від заздрості.

Я , в свою чергу, ніколи не наважувався проявити в їх бік сильної агресії. Напевно це я й називаю особливістю нашої роботи. І напевно , саме це й є причиною нашої плідної праці.

Очі швиденько почали бігати в різних напрямках, пильно дивлячись на кожний новий образ. Кожен тиждень я обирав лише 10 образів моїх працівників та 5 моїх, які ми, в подальшому, шили. А потім , лише деякі з них, як то кажуть, виводимо у світ.

Через декілька годин буденність та втома накрили мене з головою. Дивитись на аркуші вже було неможливо, тому треба було щось думати. Взявши чистий аркуш, та олівець, я почав робити замальовки власного одягу,хоча це й було недостатньою зміною діяльності.

Ще через годину зрозумів, що працювати сьогодні меня вдається точно так, як і спати. Тобто не вдається.

Голова сама повернулася в бік вікна, а очі обережно почали розглядати пейзаж за вікном, що я вже , мабуть, знав напам’ять.

За вікном стояли високі будівлі, знизу біли посаджені акуратні кущі. Небо завжди було чистий. Здавалось, що навіть коли будь-де був дощ, клаптик біля мого вікна був ясним. Коротше, вигляд з вікна був… Звичайним.

Все так звичайно.

У двері постукали. Повільно , з натяком на відповідь.

– Проходь, – гукнув я , повернувши корпус до дверей, аби бачити співрозмовника.

– Петро Олегович, ще раз добрий день, – здалеку почав робітник, – мене послали вам дещо повідомити.

Незвична поведінка. Мої робітники ніколи не тягнули час.

– Ваша мама…вона в лікарні.

Очі взялися білилом. Можливо, не все так звичайно.

//Трохи сирий пролог, але дайте історії шанс!:)