Незламна

Сонячні промені лилися на її обличчя з велетенського отвору в стелі. Заплющивши очі, вона глибоко вдихала свіже повітря та насичувала ним кожну частинку свого тіла. Мініатюрні груди, на яких виднівся шеврон з групою крові та псевдо, важко підіймалися й опускалися в такт диханню. «Леві», — так її тепер звали. Нове прізвисько приросло до неї так міцно, що, здавалося, саме воно було справжнім іменем. Іншого ніхто й не знав.

Вітер грався волоссям кольору літнього неба, яке яскраво контрастувало з оливковим пікселем та жовтими смужками скотчу. «Справжня фея», — промайнуло у мене в голові. Навіть на мить привиділося ніби то вона випромінює світло, а не сонце десь далеко над головою. І це було так гарно, що я не зміг стримати усмішки.

Глухе «бах» пролунало десь далеко, і я мимохіть озирнувся. Леві здригнулася, але очей не розплющила. Я побачив як затремтіли її тонкі пальці, міцно переплетені між собою, і підійшов ближче. Гепнувся коло неї, аж луна пішла залою. Вона розплющила одне око і усміхнулася у відповідь.

—  В дивний час ми зустрілися, га, мала? — сказав я, обіймаючи її за плечі. — Скільки дівок мав, а жодна не була така, як ти.

— Яка? — грайливо сказала вона, миттю скочивши на ноги. «Прудка, як косуля», — подумалося. Світло засліпило її тендітну фігуру, але волосся кольору літнього неба і жовтий скотч продовжували сяяти. Перевів погляд на своє зап’ястя, на якому так само сяяла дорога серцю стрічка.

— Незламна, — чомусь сказав я. Не знаю, до прапора чи до неї. Чи до обох одразу.

— А ще дуже вперта, буйна, мала, — почав перелічувати, допоки її щоки не налилися червоною барвою. Тоді замовк. Встав, прокашлявся. Зробив крок назустріч. В долоні міцно стискав обручку, яку довго робив з шматка дроту, та все не наважувався подарувати.

Тиша, що ще мить тому важко здавлювала наші плечі, потроху розсіювалася. «БАХ, БАХ, БАХ», — глухо чулося десь за межами будівлі і стрімко наближалося в нашу сторону. В очах моєї феї раптом промайнула тривога, тож я зрозумів — або зараз, або ніколи.

— Ми познайомилися вже тут і, може це для тебе проблема… але, хто ж його знає чи виберемось. То може хоч цей… одружимося? Наших я вже підмовив, — вкусив себе за язика, бо в її очах з’явилося щось недобре. Ще би, я таки давно поводив себе як справжнісінький ідіот. Як я міг надіятися, що для неї це все виявиться несподіванкою?

— Коротше, що скажеш? — стиха промовив, дещо присоромлений.

Леві міцно охопила мій стан руками. Стала на носки, витягла з мого хвостика чорне неслухняне пасмо і почала гратися ним, уникаючи зустрічі з моїми очима. Роздумуючи, мовчала, а я слухняно очікував на її рішення. Дихання крихітного носика обпікало шию. Стукіт серця, чи то мого, чи то її, лунав так голосно, що за ним я майже не відчував, що вибухи за вікном ставали небезпечно голосними.

— Я тільки за, Гажиле, — прошепотіла вона і своїми теплими сухими вустами накрила мої обвітрені губи. Світ застиг в млосному передчутті чогось хорошого, якому за інших умов не судилося статися.

Гучне БАХ почулося вже геть близько, тож я схопив її за руку й потягнув донизу. В повітрі зависло напруження. Її крихітне тіло заціпеніло, мовби приготувалося до стрибка. Мій погляд ковзнув на щоки, які все ще палахкотіли червоною барвою, на міцно стиснуті вуста, на очі… саме очі вразили мене найбільше — набули кольору рідного чорнозему, щойно вкритого дощем. Настільки запали в душу, що й мої вії злегка оросилися слізьми.

Я вже бачив їх такими, коли Леві вперше з’явилася на заводі. Крихітна, вона схилялася під вагою масивного тіла її брата, якого намагалася врятувати навіть ціною власного життя, попри всі правила та принципи. Накладала пов’язки одночасно ніжно та твердо, а сльози стікали її щоками, падаючи донизу весняним дощем.

Того дня її брат загинув і ніхто не міг цьому зарадити. Тоді ті очі здавалися випаленою землею, на якій більше нічого не зможе прорости, а зараз вони знову сяяли, готові дати плоди. Вона продовжувала жити, хоча життя навколо повільно вмирало.

Спогади повністю заполонили мене і віднесли десь далеко, однак, втрачати пильність означало рано чи пізно потрапити в лаписька ворогів. З болем повернувся до реальності та, коли все затихло, взяв її за руку й повів в сховище, де побратими снували туди-сюди, наче бджоли по вулику, намагаючись зробити брудний підвал хоч трішки схожим на бенкетну залу.

— От же ж, зрадники, — процідила крізь зуби Леві і дзвінко засміялася. Де-де, а тут це можна було робити, не хвилюючись, що почує хтось ще. Правда, навіть якщо хто й намагався сміятися, то все це губилося серед стогонів болю й страждань чи скреготу зубів від праведної злості на ворога. Але тоді… тоді був особливий день.

Це був день, коли ми вперше по-справжньому жили. Не тільки з двадцять четвертого лютого, а за все наше недовге життя. Командирка загону, грім-жінка з багряним волоссям, навіть дозволила хильнути вина, яке хтось з цивільних притягнув з собою, наче знав, що воно рано чи пізно зможе принести комусь щастя. Діти, які до цього мовчки сиділи, притулившись до своїх батьків, бігали й танцювали разом з моєю прекрасною нареченою. Я дивувався, скільки потрібно мати внутрішньої сили, щоб знаходити щастя в брудному запилюженому сховищі, з якого не факт, що буде й шанс на порятунок. Це заряджало енергією й сподіваннями. Навіть в імпровізованому лазареті знесилені побратими всміхалися — мало кому ще колись вдалося б погуляти на такому чудернацькому весіллі.

— У нас є наказ, — перед тим як виходити в чергування прошепотів мені Нацу, який також за час перебування тут став мені близьким другом.

— Спочатку приїде Люсі, волонтерка наша, забере всіх цивільних і поранених, — говорив, задумано вдивляючись в щасливе обличчя моєї коханої. — Леві свою відправляй з нею. Ніхто нічого не дізнається, цивільний одяг тут знайдеться. Вона добрий боєць, але залишити її тут означатиме позбавити майбутнього. Нам прийдеться ще трохи протриматися і теж вийдемо. Скоріше за все в полон, але ліпше так, ніж втратити половину наших. А там і додому недовго. Неясно, правда, якою ціною…

Я похнюпився і кивнув. Надія на спокій за Леві небезпечно стиснула груди, але я до останнього не давав їй прорватися назовні.

Наче щось відчував.

А назавтра моєї надії у вигляді новоспеченої дружини не стало.

Коли тримав її крихітне тіло на своїх колінах, я проклинав все на світі за те, що не був поруч, щоб її захистити.

Ні. Я пошкодував ще тоді, коли почув гуркотіння, а тоді її розпачливий, повний болю, крик. Вона  лежала вся в пилі і подряпинах. На животі багровіла пляма крові, а ноги були затиснуті важким камінням — авіаудар припав прямо на те місце, де вона любила споглядати сонце в отвір у стелі, тому в неї не залишалося шансу вижити.

А, можливо, я пошкодував ще тоді, коли зустрів її вперше таку крихітною під вагою спорядження, зосереджену на виконанні завдання, з брудними щоками і зав’язаним у хвостик волоссям. З братом на спині і раною на правому стегні. З голосною лайкою, яка лилася з прекрасних вуст, коли доводилося відбиватися від ворога. Так, я пошкодував, що ця фея тут, саме тоді.

Зараз вона була моєю дружиною і лежала важкопоранена на моїх колінах. Спочатку Леві ще дихала — сонце світило на її обличчя, змушуючи очі інстинктивно мружитись. Я бачив як їй було боляче. Вона з останніх сил намагалася стиснути губи у посмішку, щоб приховати розпач. Прекрасна, як завжди.

Насилу підняла свою руку і накрутила на палець довге чорне пасмо мого волосся. Я взяв маленьку долоню в свою, брудну і загрубілу, й почав цілувати. Сльози стікали моїми щоками, а я все цілував й цілував тонкі пальці, допоки вони не стали холодними й твердими. Тоді я перевів погляд на очі повні чорнозему, щоб востаннє побачити рідний блиск. Але життя покинуло їх,  навіки залишивши на тонких губах безмежно чарівний усміх.

Я втер обличчя рукавом куртки й взяв тіло Леві на руки. Голова припала до моїх грудей, мовби вона просто спала. Синє волосся і жовтий скотч злилися воєдино. Перед очима постав її силует, який здавався таким реальним, що я на секунду застиг, не в змозі зрушити з місця.

«Яка?» — задзвенів її грайливий голос в моїй голові.

— Незламна, — важко відповів я вголос і поцілував її холодні закриті повіки.

Через три дні приїхала Люсі, як і казав Нацу. А ще через тиждень я вже сидів в автобусі, мовчки дивився в вікно і їхав на ворожу землю, передаючи бойову естафету комусь іншому.

Мої думки весь час крутилися навколо Леві — як би я не хотів залишатися сильним й змиритися з втратою, просто не міг цього зробити. Вона була моєю дружиною всього один день, і тоді ми наївно вірили, що так буде вічно. Що ми зможемо вдвох вибратися з цього пекла, народити близнюків і на старості розповідати їм воєнні історії.

В мене лишилися тільки спогади, заховані у закривавленому шевроні. Тільки спогади і синьо-жовтий прапор, який завжди повертатиме мене в день, коли вона була живою й, здається, по-справжньому щасливою.