Буревіст /пролог/

П Р О Л О Г

— Це була 169-та можливість. “Ти спізнився, молодший брате”.

Доля шепотіла воїну: “Ти не можеш йти всупереч шторму”. “Я і є шторм” – відповідав воїн. “Ode to the Nymph of the Luo River”

[Код: 001] Програма, яку придумали дослідники, містила лише 2383 рядки коду.

[Код: 002] Мертві люди не відчувають жодної емоції.

[Код: 003] Як людина, я хочу бачити як Чуя страждає.

Зло ховається в нічному лісі. Не має значення якої нації, не має значення якого віку, зло завжди чатувало в нічному лісі. Однак, воно може приймати багато різних форм. Це може виглядати як темрява, яка поглинула навіть ваші кроки, або як лабіринт, через який ви заблукали по дорозі додому. Іноді, це навіть може прийняти форму слини, стікаючої з пащеки голодної тварини.

Зло в тому лісі було “світлим”. Воно світило помаранчевим. Зловісне, блискуче світло танцює під якусь нечувану музику. Вогонь. Не було жодної живої істоти, яка б його не боялася. Він розірвав діру в ночі. Це була лісова пожежа. Зі звуками, схожими на сухі крики відчаю, горіли дерева. На відміну від людей, полум’я не було вибагливим у їжі.

Воно з’їло все без нарікань. Коли настав ранок, ліс став лише колекцією нудного чорного вугілля. Так ліс загинув. Знадобиться більше століття, щоб він повернувся до життя. Винуватець цього смертельного удару по лісу лежав горизонтально в центрі лиха. Це був розбитий корпус пасажирського літака. Вентилятор двигуна все ще крутився. Він розбився і впав лише кілька хвилин тому. Його фюзеляж був розламаний на дві частини з середини, а крила відламані й встромлені в землю під вертикальним кутом, як надгробок.

Навколо нього почали збиратися місцеві селяни, щоб загасити вогонь і врятувати всіх, хто був у небезпеці. Але майже одразу на їхніх обличчях з’явився відчай. З такою сценою важко було уявити, що хтось ще може залишитися живим у тому літаку, що впав. Від розколотого фюзеляжу віяло тепло, метал видавав пронизливий звук, схожий на крик. Полум’я поширилося на сам корпус літака. Якби хтось зараз увійшов у літак, його черевик точно розплавився б і прилип до підлоги.

Селяни з розпачем почали оглядати літак. До одного з уламків підійшов юнак. Це був хлопець із сусіднього села, який тримав у руках сокиру. Він узяв його з собою, думаючи зробити пролом у лісі, щоб не дати вогню поширитися. Але це були лише здогади дорослих. З такою жалюгідною ручною сокирою можна було зрубати лише щось на зразок домашньої рослини його діда, що стояла на підвіконні в горщику. Незважаючи на це, хлопець підійшов до літаку. Там ще можуть бути вцілілі. Якби він міг їм допомогти, дорослі потім його б дуже хвалили. Коли він уявляв себе героєм, його серце несамовито калатало. Ця амбіція поглинула його життя.

Одна з металевих дверей, яка тільки почала плавитись та липнути до літака, під звуки ударів по металу вилетіла в повітря і впала на хлопця. У оточуючих його селян не було часу врятувати його. Це були важкі, міцні металеві двері, які були зроблені, щоб протистояти повітряним потокам на великих висотах. Хтось скрикнув. Металеві двері розтрощили голову хлопця вщент, як печиво. Так не сталося. Рука вхопила металеві двері і зупинила їх на місці.

“Ах, тож я нарешті прибув”, — спокійним голосом сказав власник руки.

З літака вийшов високий чоловік у синьому костюмі. Хоча він виглядав як європеєць за походженням, його вік був незрозумілим — можливо, йому було від двадцяти до тридцяти. Його погляд, байдужий до полум’я навколо, був холодним. Не дивлячись на стан розбитого літака, на ньому не було жодної рани.

“Невже всі посадки пасажирських літаків завжди такі хиткі? Досвід важливий для всього — о, так, ти в порядку?” Чоловік у синьому костюмі сказав це хлопцеві під металевими дверима. “Все добре, ви можете не дякувати. Зрештою, моя місія – захищати людей і рятувати життя. Але якщо ви залишитеся в такому місці, ви постраждаєте. Ці двері, впавши, ніколи вже не повернуться на місце

“Ха…… а…?” Хлопчик здивовано вирячив очі. У цей проміжок часу чоловік у синьому костюмі стрибнув і приземлився на землю. Тоді він уважно озирнувся навколо.

“Що? Хіба тут немає бази даних зовнішньої пам’яті? Невже всі аеропорти в Японії так густо засаджені деревами? Навіть для країни з такою багатою природою, де 67 відсотків землі зайнято лісами, такий вибір місця розташування не є логічним. Якщо тут немає навіть дороги то я маю пройти весь шлях до місця мого призначення. Я справді не розумію, про що думають люди” Він із серйозним виразом обличчя схилив голову набік.

“Ааа…Насправді… Тобто хто ти, в біса такий?”

“О, вибачте. У людському суспільстві забути представити себе було б поганою манерою”

Хлопець сказав це, знімаючи з грудей чорний значок. У центрі були написані срібними літерами слова, які хлопчик не міг їх прочитати. “Я детектив Європою, комерційного зразка. Номер моделі, 98F7819—5. Робота інженера спеціальних здібностей, професора Волстонкрафта. Перший гуманоїдний автоматизований високошвидкісний калькулятор під керівництвом світової поліції. Кодове ім’я Адам Франкенштейн. Приємно з вами познайомитися, але оскільки я маю завдання, це буде кінець” Молодий чоловік вклонився і повернувся, щоб піти, але потім повернувся, вимовивши:

“О, так. Чи знаєте ви про існування когось на ім’я Накахара Чуя?”